у кампанії ««Заслані навічно»: життя у спецпоселенні та повернення на зайняту батьківщину (1949-1965)»
Колонізатор під загрозою тюрми експлуатував працю депортованих чеченців. Уряд СРСР постановою від 21 лютого 1948 року звелів організувати «правильне й обов'язкове трудовикористання спецпоселенців»[1]. За довідками відділу спецпоселень таємної поліції, чеченці та інгуші працювали в розпорядженні всіх міністерств («наркоматів»), крім військового: на 1 січня 1949 року 125 753 особи були зайняті в сільському господарстві, 6175 - у вугільній промисловості, 9737 - у металургії, 12 011 - у місцевій промисловості[2]. Тих, кого відомство записувало до тих, «хто злісно ухиляється від роботи в колгоспах», Міністерство внутрішніх справ СРСР і Генеральний прокурор спільним наказом вимагали судити за статтею 82 - «позбавлення волі на 8 років», але таємна поліція визнавала, що на місцях людей відправляли в нове заслання на ті самі 8 років і зовсім без суду - рішеннями колгоспних зборів[1]. Навіть послаблення колонізатор прив'язав до праці: постановою від 5 липня 1954 року «Про зняття деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців» уряд СРСР дозволив жити не в межах комендатури, а в межах своєї області - але лише зайнятим суспільно корисною працею[1][3].