Міграційне заміщення

Колонізатор заселив землі виселених чеченців та інгушів приїжджими і тримав їх там усі роки заслання. 1956 року комісія керівництва більшовицької партії («ЦК КПРС») готувала відновлення республіки і доповіла про приїжджих: у райони, що відійшли до Грозненської області, «було переселено з РРФСР, України та Молдавії 78 тис. осіб», на землі, віддані Дагестану, «переселилося з високогірних районів республіки 46 тис. горян», у райони, віддані Північній Осетії, - «55 тис. осіб»^[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що вже до середини травня 1944 року приїжджих у Грозненській області було 40 % від числа виселених звідти чеченців, а «охочих їхати на нові місця було мало» - і колонізатор платив переселенцям по 2500 рублів на сім'ю і звільняв їх від податків на рік^[2]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, бачив у заміні населення розрахунок імперії, і назвав його: «створити на Кавказі новий колоніально-колонізаторський і військово-поліцейський корпус чужинців, підлеглих, виконавчих і слухняних у справі захисту радянських імперських інтересів». Підсумок він підбив так: «заселенням сюди більш ніж мільйонного населення радянських колонізаторів більшовики вже вбили перший клин між братніми народами Кавказу»^[3]. Другим мотивом він називає нафту - «чітко окреслений курс Радянського уряду взяти остаточно в імперські руки провідну й основну для всього Радянського Союзу кавказьку нафтову економіку»^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «У результаті штучних зсувів кордонів територій, «поправок» у розселенні репресованих народів, до 1961 р. чеченці та інгуші становили 41 % населення республіки, тоді як 1939 р. їхня частка сягала 58,4 %»^[2].