у кампанії ««Заслані навічно»: життя у спецпоселенні та повернення на зайняту батьківщину (1949-1965)»
СРСР забороняв засланим чеченцям та інгушам залишати район поселення, який часом складався з кількох вулиць. Комісія Центрального комітету партії визнавала це 1953 року в записці главі уряду Маленкову: «відлучка спецпоселенця без відповідного дозволу за межі району, який обслуговує спецкомендатура... розглядається як втеча і тягне за собою відповідальність у кримінальному порядку»[1]. Заслана інгушка Аза Базоркіна, яка в шістнадцять років отримала паспорт зі штампом «спецпоселенець», свідчить, як комендант не випустив друга її батька провести померлу дружину: «Мусульманський цвинтар був за межею міста, і провести дружину за цю межу він не дозволив»[2]. Лише постановою від 5 липня 1954 року Рада Міністрів СРСР послабила режим: зайнятим суспільно корисною працею дала «право проживання в межах даної області, краю, республіки»[3], але втеча лишилася злочином: за виїзд із поселення без дозволу судили за статтею 82 Кримінального кодексу РРФСР (втеча з місця обов'язкового поселення)[1], і 1956 року «з 328 тисяч чеченців на обліку в спецкомендатурах перебували трохи більше 191,4 тисячі»[4]. Заборона повертатися пережила й указ від 9 січня 1957 року: міністр внутрішніх справ СРСР Дудоров просив керівництво більшовицької партії («ЦК КПРС») дозволити «осіб чеченської та інгуської національностей, які повертаються до колишнього місця проживання без дозволу Оргкомітету, затримувати, знімати з поїздів, пароплавів, інших видів транспорту і повертати до місць колишнього поселення», а 9 квітня 1957 року доповідав: за три дні в поїздах «було виявлено і затримано 2139 осіб»[5]. Оргкомітет розтягнув повернення на чотири роки і зробив його платним: ті, хто повертався, скаржилися формальному главі держави Ворошилову, що представник Оргкомітету Немухін у березні 1957 року «повідомив порядок повернення нас протягом 1957-1960 рр., причому всі витрати, пов'язані з переїздом, відносилися за рахунок нас, самих переїжджаючих»[5]; 26 січня 1957 року Оргкомітет і бюро обласного комітету партії («Грозненський обком КПРС») установили, що «приїзд для постійного місця проживання на території республіки може здійснюватися лише з дозволу Оргкомітету ЧІАРСР [Чечено-Інгуської республіки]», і приписали поліції окупанта прописувати приїжджих лише за цими дозволами[5]; Рада Міністрів РРФСР 5 вересня 1960 року продовжила строк повернення «до 1963 р.»[5]. Гірська Чечня лишилася закритою: п'ять гірських районів - Галанчозький, Чеберлоївський, Шароївський, Ітум-Калинський і Шатойський - указ від 9 січня 1957 року не відновив[5]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «горянам було заборонено проживання» там, а репатріантів «селили в нових радгоспах, робітничих селищах, на фермах... особливо в затеречних козацьких районах, причому в посушливих, нездорових, віддалених від районних центрів і міст місцях»[4]. Ті самі історики пишуть, що в станицях заразом «створювалися умови для їхньої швидкої культурної та мовної асиміляції»: «У станицях викладання велося тільки російською мовою, керівниками станичних рад, районів і господарств залишалися виключно росіяни»[4]. Погром серпня 1958 року в Грозному, з вимогою з резолюції погромників «Чечено-інгуському населенню дозволити проживати в Грозненській області не більше 10 % від загальної кількості населення»[5], СРСР обернув проти самих чеченців. Історики пишуть: «У листопаді 1958 р. у Грозному та в Грозненському (сільському) районі було встановлено особливий паспортний режим, згідно з яким тут запроваджувалися серйозні обмеження на прописку... справжня мета цієї акції полягала у створенні адміністративних перепон на шляху міграції чеченського населення до Грозного», а «Ініціатором запровадження заборони... виступили партійні та радянські органи Чечено-Інгушетії»[4].