у кампанії ««Заслані навічно»: життя у спецпоселенні та повернення на зайняту батьківщину (1949-1965)»
Колонізатор залишив вищі посади відновленої республіки за російськими керівниками. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що навколо першого секретаря обласного комітету більшовицької партії («обкому КПРС») Яковлєва «склалося угруповання керівних працівників, яке негативно ставилося «...до акту відновлення автономії чечено-інгуського народу...»», а сам Яковлєв «відкрито заявляв, що вважає великою помилкою рішення про реабілітацію репресованих народів»[1]. Чиновник уряду РРФСР Федін доповідав 29 серпня 1957 року, що троє членів Оргкомітету з чеченців та інгушів - Дукузов, Мальсагов і Тепсаєв - «понад вісім місяців не призначені на жодні посади і по суті ні за що конкретно не відповідають», хоча «в республіці відчувається великий брак кадрів із чеченців та інгушів»[2]. Письменник А. Є. Костерін, свідок подій, писав: «Усе велося і ведеться так, щоб викликати ексцеси з боку вигнанців і проти партійно-радянських організацій, і проти тих, хто заселив їхні села... Ці ексцеси були, є і, на жаль, будуть, якщо не зміниться позиція і тактика обкому»[1]. Ті самі історики пишуть: «Дуже швидко в соціалістичній Чечено-Інгушетії формується негласна система розподілу вищих посад» - посади першого секретаря обласного комітету партії, міністра внутрішніх справ, прокурора, глави КДБ (попередника сучасної ФСБ), керівника «Грознафти» та інші «закріплюються за російськими керівниками»[1].