Переписування історії

З 1973 року колонізатор виправдовував депортацію і не давав чеченцям говорити про неї та про військове захоплення регіону, а з 1979 року нав'язав «концепцію» про «200-річчя добровільного входження Чечено-Інгушетії до складу Росії» і переслідував істориків, які її заперечували. На зібранні окупаційної адміністрації регіону 27 березня 1973 року один із її керівників Боков виправдовував виселення 1944 року: «Усе це, на наш погляд, і змусило уряд піти на цей крайній захід, щоб покінчити з антирадянськими діями політбанд [так влада називала озброєних противників], які переховувалися серед значної частини чечено-інгуського населення», а до протоколу того самого зібрання носіїв «націоналістичних» ідей записали поіменно: «виключений з партії письменник Халід Ошаєв, колишній заступник директора заводу Костоєв Б., викладач держуніверситету кандидат наук Вагапов Я.»^[1]. Історик А. Б. Кузнецова пише, що на обговоренні двотомника «Нариси історії Чечено-Інгуської АРСР» у 1973 році критикували «применшення» ролі російського народу та праці історика В. І. Фількіна, «при цьому на обговоренні не було сказано жодного слова про депортацію»^[2]. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що окупаційна адміністрація регіону повела цькування чеченської інтелігенції «під виглядом дискусії навколо «концепції» про 200-річчя добровільного входження Чечено-Інгушетії до складу Росії», автором якої вважався археолог Виноградов, а він «спирався навіть на авторитет ЦК КПРС [центральної влади в Москві]»^[3]. У лютому 1979 року історик Академії наук Л. І. Лавров за дорученням начальства написав відгук на «Довідку-обґрунтування» ювілею: присяги XVIII століття «не приводили до фактичного входження краю до складу Російської імперії, оскільки в ньому й після присяг не з'являлися чиновники царської адміністрації», а «намічене святкування ювілею у світлі сказаного видається історично невиправданим»; історик В. П. Крикунов, який опублікував записку в 1990 році, пише: «Перший примірник записки загубився і при вирішенні питання «святкувати» чи «не святкувати» 200-річний «ювілей» не був узятий до уваги (точніше, був узятий до уваги, а тому, мабуть, і загубився)»^[4]. Історик Віктор Шнірельман пише: «У ці роки Виноградов став головним радником обкому КПРС [окупаційної адміністрації регіону] з ідеології та суспільних наук, що фактично зробило його першим цензором наукової та видавничої діяльності в республіці»; «Цькування зазнали такі чеченські та інгуські історики, як М. Н. Музаєв, А. З. Вацуєв, Я. З. Ахмадов, Х. Акієв, Я. С. Вагапов, Х. С. Ахмадов та ін.»; книжку лінгвіста Кюрі Чокаєва «Мова та історія вайнахів» 1977 року «в обкомі… визнали зразком «махрового націоналізму», і весь наклад було тут же знищено»^[5]. Історики Д. Б. Абдурахманов та Я. З. Ахмадов пишуть також, що за незгоду з «концепцією» «офіційно шельмувалися [публічно ганьбилися] … доцент Чечено-Інгуського держуніверситету Ф. П. Боков, професори М. П. Гриценко, В. П. Крикунов»^[6]. Шнірельман пише, що глава окупаційної адміністрації регіону Власов відтворив концепцію «у своєму виступі на III пленумі Чечено-Інгуського обкому КПРС 14 липня 1979 р.» і «дав вказівку широко пропагувати її в місцевих ЗМІ», а в 1982 році ювілей «добровільного входження» поєднали з 60-річчям республіки: «З цієї нагоди республіку було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора; нагороди отримали і її керівники. Зокрема, Власову було вручено орден Леніна»^[5]. 29 червня 1984 року окупаційна адміністрація регіону записала до протоколу про роботу інституту історії, соціології та філології: «Вагапов Я. С., Ахмадов Я. З., Вацуєв А. З. припускаються політично шкідливих суджень, заперечують науковість концепції добровільного входження чеченців та інгушів до складу Росії»^[6]. Історики Д. Б. Абдурахманов та Я. З. Ахмадов пишуть, що лише в 1990 році «той самий орган КПРС скасував своє рішення щодо інституту та його співробітників як помилкове»^[6].