у кампанії ««Лише помилувані»: чужа влада і придушення національного життя чеченців та інгушів (1965-1989)»
У 1965-1989 роках колонізатор законом і рішеннями адміністрації тримав чеченців поза містами й заводами власної республіки. Колонізатор обмежив прописку чеченців у Грозному ще в 1958 році; історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «ці обмеження фактично перестали діяти лише у 80-х рр. XX ст.»[1]. Історик А. Б. Кузнецова пише, що на початку 1970-х років «керівництво ЧІАРСР [Чечено-Інгуської республіки] (узгоджено з союзним центром [Москвою]) оголосило, що трудові ресурси республіки (читай - безробітних) необхідно використовувати на місці»[2]. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Уже в 1979 р. до 28% усіх працездатних жителів Чечено-Інгуської АРСР, за офіційною статистикою, отримували основний дохід від діяльності в особистому підсобному господарстві, тобто фактично були безробітними. Через десять років рівень прихованого безробіття, за деякими оцінками, зріс до 40%»[1].