у кампанії ««Лише помилувані»: чужа влада і придушення національного життя чеченців та інгушів (1965-1989)»
У 1965-1989 роках колонізатор завозив на заводи Грозного робітників із Росії і давав їм житло, а чеченців виштовхував із республіки на заробітки та на постійне проживання в інші області. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за 30 років, що минули після повернення чеченців та інгушів на Батьківщину, лише 16% працівників нафтопереробних і нафтохімічних підприємств Чечено-Інгушетії були чеченцями чи інгушами», у радіотехнічній промисловості - 14 %, у приладобудуванні - 6 %, а робітників та інженерів, яких бракувало, «завозили з російських регіонів шляхом організованого набору. Причому окремі спеціалісти отримували ключі від квартир просто на вокзалі»[1]. Історики пишуть: «Щороку понад 100 тисяч осіб, об'єднаних у будівельні бригади, виїжджало за межі Чечено-Інгушетії на будівельні роботи»[1]; історики Д. Б. Абдурахманов та Я. З. Ахмадов пишуть, що сім'ї з п'яти-шести осіб при зарплаті працівника радгоспу в 60-80 карбованців лишалася «або «шабашка» - важка 14-16-годинна праця на будовах сільських районів країни, або від'їзд на постійне проживання до Калмикії, Ростовської, Астраханської, Волгоградської областей на тваринницькі ферми»[2]. З другої половини 1980-х років окупаційна адміністрація регіону за договорами з Калінінською, Новгородською та Омською областями відправляла селян на проживання до Нечорнозем'я[1]. Перепис 1989 року нарахував у СРСР 956 879 чеченців, із них у Чечено-Інгушетії - 734 501: майже кожен четвертий жив поза республікою[3]; історики пишуть: «головна причина міграції полягала в безробітті»[1].