10 вересня 1991 року президент РРФСР Єльцин направив до Чечено-Інгушетії делегацію на чолі з державним секретарем Бурбулісом і доручив їй «роз'яснити політику Російської Федерації і Президента РРФСР на даному етапі»[1]; делегація повернулася ні з чим[2]. 8 жовтня московське керівництво за підписом Хасбулатова постановило «надалі до обрання нового складу Верховної Ради Чечено-Інгушської Республіки вважати єдиним законним органом державної влади на території Чечено-Інгушської Республіки Тимчасову Вищу Раду Республіки» і наказало «незаконним збройним формуванням [так колонізатор назвав борців за незалежність від Росії] до 24 години 10 жовтня 1991 року здати зброю органам внутрішніх справ»[3]. Чеченці зброю не здали: 9 жовтня керівництво Загальнонаціонального конгресу чеченського народу відповіло, що постанову ухвалено «з єдиною метою збереження колоніального панування над чеченським народом, над народами Кавказу та їхніми природними багатствами», оголосило мобілізацію чоловіків від 15 до 55 років і привело національну гвардію в бойову готовність[4]. 10 жовтня Москва доручила віцепрезидентові Руцькому та урядові РРФСР «забезпечити необхідні умови для відновлення законності і правопорядку в Чечено-Інгушській Республіці»[5]. 15 жовтня голова КДБ РРФСР (попередника сучасної ФСБ) Іваненко зупинив роботу КДБ Чечено-Інгушетії «до 27 жовтня 1991 року» і своїм наказом призначив йому виконувача обов'язків голови[2]. 19 жовтня Єльцин звернувся до керівництва конгресу з ультиматумом: «вимагаю від лідерів Виконкому Загальнонаціонального конгресу чеченського народу і угруповань, що їх підтримують, припинення протиправних дій і беззастережного підкорення законові… буде вжито всіх передбачених законами РРФСР заходів»[6]. 24 жовтня Москва постановила, що призначені на 27 жовтня вибори «не мають правової основи і їхні результати не можуть бути визнані законними», а підготовку інших виборів доручила Тимчасовій Вищій Раді та депутатам РРФСР від республіки[7]. Чеченці проголосували все одно: 27 жовтня, за даними виборчої комісії Чеченської Республіки, прийшли 72 % виборців, за Джохара Дудаєва - 90,1 %[2]. 1 листопада Джохар Дудаєв підписав указ: «Керуючись Декларацією про державний суверенітет республіки і волевиявленням громадян Чеченської Республіки, вираженим прямими і загальними виборами, оголосити про державний суверенітет Чеченської Республіки з 1 листопада 1991 року»[8]. 2 листопада Москва відповіла постановою: «Визнати проведені в Чечено-Інгушській Республіці 27 жовтня 1991 року вибори до вищого органу державної влади (Верховної Ради) і Президента республіки незаконними, а ухвалені ними акти такими, що не підлягають виконанню»[9]. 7 листопада Єльцин в указі № 178 назвав причиною надзвичайного стану загострення, «спричинене незаконними діями виконкому Загальнонаціонального конгресу чеченського народу та його лідерів, які прагнуть шляхом організації масових заворушень, із застосуванням насильства, усунути від влади законно діючі державні органи», а пунктом 6 заборонив будь-які вибори: «вибори органів державної влади і місцевого самоврядування протягом усього періоду надзвичайного стану не проводяться»[10]. Жодна з цих заборон не спрацювала: вибори відбулися, президент і парламент Чечні працювали, а 11 листопада депутати в Москві відмовилися затвердити і сам указ[11].