Нав'язування власної картини реальності

СРСР оголосив господарський протест чеченців «повстанням», організованим «фашистськими агентами». Партійні органи радянської колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії, «за підказкою НКВД-НКГБ», дали протестові кінця жовтня 1941 року ім'я, яке історики наводять так: «відкрите антирадянське «куркульсько-бандитське повстання»»; самі події, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, мали «риси соціального протесту»^[1]. Ця версія закріпилася в документах: у доповіді командира 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) підполковника Халухаєва від 26 червня 1943 року жовтень 1941 року описано так: «німецько-фашистськими агентами було піднято збройне контрреволюційне повстання»^[2]. Підрахунок спецслужб суперечив картині, яку вони нав'язували: за весь 1941 рік органи НКВД ліквідували 12 «банд» загальною чисельністю до 100 осіб, зафіксувавши чотири «бандпрояви», в яких загинуло дев'ятеро людей^[1]. За цими цифрами немає повстання: у всіх «бандах», які НКВД налічив і ліквідував за рік, було до ста осіб на всю Чечню, а в сутичках загинуло дев'ятеро. Дезертирство, яке колонізатор поставив у провину чеченському народові, було дезертирством новобранців, а не фронтовиків - у довідці начальника управління Міністерства внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва від 1956 року сказано: під час першої мобілізації «дезертирували в дорозі до місця відправлення 450 осіб, ухилилися від призову 269 осіб»^[2], й історики підтверджують: затримані дезертири були «аж ніяк не з фронту, а з частин, що формувалися у Грозному або проходили через нього»^[1]. Про фронтове дезертирство Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за перші шість місяців війни відомі факти дезертирства з передової 38 осіб»; при цьому, пишуть вони, до «дезертирів» у Чечено-Інгушетії «почали зараховувати й тих, хто втік від смерті з «трудармії» або ухилився від мобілізації до неї», і вони ж пишуть про облік: ««Ухильником», а то й дезертиром вважалися й ті, хто на першу вимогу не з'явився на призовні дільниці, хоча б через інвалідність або власну смерть»^[1]. Історики зазначають, що оцінки спиралися «на дані виключно центрального апарату НКВД ЧІАССР», а «реальними тут були лише бомбардування радянською авіацією чеченських аулів і хуторів. Усе інше під питанням»^[1]. Військкомати провели три призови: 29 серпня - 2 вересня 1941 року (призову підлягало 8 тисяч осіб), у жовтні 1941-го (4733 особи) та 17-25 березня 1942 року: «Підлягало призову 14 577 осіб, з яких було призвано лише 4395»^[2] - люди масово ухилялися від призову. У квітні 1942 року СРСР скасував призов чеченців та інгушів зовсім - у довідці Дементьєва сказано: «У зв'язку з цим у квітні 1942 р. надійшов наказ НКО СРСР про скасування призову до армії чеченців та інгушів»^[2] (НКО - міністерство оборони СРСР). Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, датує звільнення від служби лютим 1942 року й передає мотивування наказу словами «чеченці та інгуші за релігійними переконаннями відмовляються їсти свинину»^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що припинення призову в березні 1942 року домоглися органи НКВД (попередника сучасної ФСБ), а офіційне мотивування передають так: «припинення призову мотивувалося мало не турботою про чеченців та інгушів, навіть неможливістю забезпечити їхнє харчування м'ясом (горці не їли свинини, а баранини та яловичини у вигляді консервів заготовлено практично не було)»^[1]. Через два роки СРСР звинуватив народ, який сам же відсторонив від призову, в ухилянні від служби та переході до противника; на цьому звинуваченні колонізатор побудував указ про депортацію народу з його земель 1944 року, відому як операція «Сочевиця» («Чечевица») (кампанія C1180) й пізніше визнану геноцидом чеченського народу: Росією 1991 року^[4], Європейським парламентом 2004-го^[5] та Україною 2022-го^[6].