Примусова мобілізація

СРСР 1941 року силоміць зігнав до 13 тисяч чеченців, визнаних непридатними до військової служби, у «трудармію» - будівельні батальйони, послані зводити оборонні рубежі: людей повезли до фронту без зброї та без статусу солдатів. Мобілізацію, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, місцеві військкомати провели «практично силовими методами»^[1]; історик М. К. Осмаєв пише: «Людей забирали просто на вулицях без вручення повісток і попереднього роз'яснення мети мобілізації», а серед мобілізованих «було чимало старих і хворих»^[2]. Історики пишуть про становище мобілізованих: вони «перебували на становищі військовослужбовців, але не рахувалися червоноармійцями»^[1]. Історики описують підсумок: «Мобілізовані маси були завантажені в ешелони й у вересні 1941 р. опинилися у прифронтовій зоні, де їхніх трудових зусиль ніхто не потребував. Армія поспіхом відступала. Понад 10 тисяч нещасних громадян Чечено-Інгушетії загинули від холоду, голоду, бомбардувань, унаслідок злочинної недбалості військового чиновництва»^[1]. М. К. Осмаєв наводить й іншу версію долі мобілізованих: ще не дійшовши до місця призначення, «вони були розсіяні німецькою авіацією», а до Ростова-на-Дону дісталися, за різними джерелами, від 1200 до 2 тисяч людей, яких вивезла до Грозного спеціальна комісія колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії^[2]. Тих, хто вижив, колонізатор оголосив «дезертирами трудового фронту»; історики пишуть: «Їх ледве врятувала від розстрілу урядова комісія з Чечено-Інгушетії, що виїхала за скаргами до Ростова-на-Дону»^[1].