Використання як гарматного м'яса

СРСР поставив чечено-інгуських добровольців у стрій, але відмовив їм у зброї, постачанні та армійському номері - і 3-4 серпня 1942 року кинув їх, із шашками та випадковими гвинтівками, проти німецьких танків під Котельниковим. Воювати чеченці та інгуші йшли й без імперського примусу: вже в перший рік війни на фронті були понад 18 тисяч людей, до третього року - 32 тисячі, за іншими відомостями до 50 тисяч^[1]. Після того як СРСР скасував призов чеченців та інгушів, чечено-інгуські офіцери радянської армії домоглися дозволу набрати добровольців; їхні прохання озброїти набраних по-армійському залишилися без відповіді. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, називає їх поіменно: «З ініціативи чеченця радянського генерала Суп'яна Моллаєва, інгуша полковника Абадієва, майора Візантова, капітана Ахтаєва та інших Радянський уряд дозволив Чечено-Інгуській республіці набрати добровольців»^[2]. Зібралися дві дивізії, діюча й запасна; діюча після евакуації Керчі пішла на Південний фронт. У Краснодарі командувач Південного фронту маршал Будьонний виставив її навпроти дивізії, що відступила з Керчі, і звернувся до тих, хто відступив, як передає Авторханов, такими словами: «Ось, дивіться на них, горців: їхні батьки й діди під проводом великого Шаміля 25 років хоробро билися й відстоювали свою незалежність проти цілої царської Росії. Беріть із них приклад, як треба захищати Батьківщину!»^[2]. Жодну з двох дивізій не було прийнято на постачання радянської армії, і жодна не отримала армійського номера. Авторханов пише: «Обмундировані вони були самою Чечено-Інгуською республікою, звідти ж отримували й провіант»^[2]. Про озброєння та взуття бійців він пише так: «усе озброєння цих дивізій складалося з самих шашок і з випадкових гвинтівок найрізноманітніших систем»^[2]; «Багато бійців були босими, бо домашні горські чув'яки давно зносилися»^[2]. Офіцери попросили Будьонного прийняти дивізії до армії та озброїти їх по-армійському. Далі в Авторханова сказано: «Будьонний пообіцяв подумати. Поки Будьонний думав, німці переправилися через Дон, і чечено-інгуська дивізія в тому ж вигляді, без жодної підтримки, була кинута буквально під ураганний вогонь німецьких танків, що стрімко рвалися до Сталінграда. Під Котельниковим, 4 серпня 1942 року, німецькі танки пройшли по трупах багатьох бійців цієї дивізії. Маленька ж частина потрапила в полон, інша, на чолі зі штабом, зуміла вирватися з оточення й відступила. Але розгром цієї дивізії разом із розгромом цілих корпусів та армій Південного фронту став поганою атестацією для всього чечено-інгуського народу»^[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують події інакше: набиралася одна 114-та Чечено-Інгуська кавалерійська дивізія - добровольців прийшло на тисячу людей понад комплект у 4,5 тисячі, - Москва її розформувала, а створений на її базі 255-й Чечено-Інгуський кавалерійський полк майора Мовліда Вісаїтова СРСР кинув під Сталінград^[1].