у кампанії «Перша російсько-чеченська війна (1994–1996)»
Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія виставляла свої напади вимушеною відповіддю і перекладала на Ічкерію провину за війну.
Президент Росії Єльцин, голова уряду Черномирдін, міністр оборони Грачов і командувачі окупаційними військами оголошували наступи російської армії відповіддю на напади та провокації армії Ічкерії, а в зриві переговорів звинувачували керівництво Ічкерії[1]. Командувачі говорили це журналістам російських агентств, радіо й телебачення[1][2].
У ніч на 29 листопада 1994 року президент Росії Єльцин оголосив, що зупинити бої в Ічкерії не вдалося, і пригрозив застосувати всі сили держави, якщо армія Ічкерії та маріонеткова опозиція за 48 годин не складуть зброю[3][4]. Росія сама озброювала маріонеткову опозицію і вела її в бій, а 29 листопада Рада безпеки Росії вирішила почати війну[1].
18 лютого 1995 року, під час «перемир'я», російські артилеристи обстріляли позиції армії Ічкерії біля Шалі, Аргуна та Гудермеса, міст на схід від Грозного, а захисники вогню у відповідь не вели (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)[1]. 19 лютого уряд Росії оголосив, що армія Ічкерії атакувала російські частини на південній околиці Грозного і зірвала переговори[1][5].
7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. За 7 і 8 квітня окупанти вбили в селі 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)[6]. Увечері 7 квітня російські телеканали з посиланням на військових повідомили, що бійці армії Ічкерії розстріляли старійшин села. Того дня російські солдати обстріляли машини, в яких їхали старійшини, і всі восьмеро людей залишилися живі (докладніше: «Брехня про власні дії»)[6]. 1 травня 1995 року Сергій Ковальов, депутат російського парламенту, сказав на слуханнях у Конгресі США, що це повідомлення стало приводом для каральної акції проти села[7]. У липні 1995 року шестеро з десяти депутатів комісії російського парламенту, яка розслідувала причини війни, написали у висновку, що командування окупаційними військами вирішило штурмувати Самашки «після чергового вбивства трьох військовослужбовців (прикордонників)»[6][8][9]. Прикордонників убили в січні 1995 року, за три місяці до штурму, в сусідній станиці Ассиновській[6].
Після того як 6 жовтня 1995 року невідомі вчинили в Грозному замах на командувача окупаційними військами Романова, президент Росії Єльцин 9 жовтня і міністр оборони Грачов 10 жовтня звинуватили в замаху прихильників Джохара Дудаєва, президента Ічкерії. Росія призупинила переговори з Ічкерією і наказала військам відновити наступ[1][10]. 14 грудня Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, друге за величиною місто республіки, а окупанти штурмували його до 20 грудня і вбили не менше 267 городян (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)[1]. 26 грудня командувач окупаційними військами Шкірко заявив, що в загибелі людей винен той, хто першим відкриває вогонь, а першими нападають бійці армії Ічкерії[2].
У січні 1996 року уряд Росії написав Генеральному секретареві ООН, що Росія від самого початку хотіла вирішити справу переговорами, а прихильники Джохара Дудаєва, президента Ічкерії, провокаціями зривають мирний процес[11]. Наприкінці січня голова уряду Росії Черномирдін у листі депутатам російського парламенту звинуватив у зриві переговорів керівництво Ічкерії та пообіцяв перед новими ударами по республіці розгорнути пропаганду. Глава уряду попередив, що жертви неминучі, зокрема серед мирних чеченців[1].
7 травня 1996 року екіпажі п'яти російських гелікоптерів ударили ракетами по Урус-Мартану, місту на південний захід від Грозного, де півтора року не було боїв, і вбили на ринку п'ятьох чеченців (докладніше: «Невибіркові напади»)[1][12]. Фатіма Ашгерієва, яка того дня їхала автобусом до Урус-Мартана, у травні 1996 року розповіла в Празі громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Жодного пострілу з боку Урус-Мартана ми не чули, тільки постріли з гелікоптерів»[13]. 10 травня російські льотчики знову вбили в Урус-Мартані одного чеченця і тяжко поранили вісьмох, серед них чотирьох дітей. 12 травня екіпажі російських гелікоптерів убили 20-річного Хасмагомеда Арсемікова і поранили вісьмох жінок[1][13].
12 травня 1996 року командувач окупаційними військами Тихомиров виправдав удар по Урус-Мартану в програмі «Вісті» телеканалу РТР: «Там одночасно була спроба спровокувати дії федеральних [російських] військ… І одночасно обстріл гелікоптерів. Що, звісно, викликало дії у відповідь федеральних військ»[1]. 13 травня чиновники Урус-Мартанівського району, підконтрольного Росії, сказали в програмі «Час» телеканалу ОРТ, що в місті немає збройних загонів і ніхто не стріляв по російських гелікоптерах[14]. 13, 14 і 17 травня міліціонери окупаційної адміністрації та російські військові обшукували будинки в Урус-Мартані, але не знайшли жодного бійця армії Ічкерії[1].
9 липня 1996 року, через місяць після того як Росія та Ічкерія домовилися про припинення вогню в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, окупанти почали новий наступ (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)[15]. 17 липня, коли російські льотчики бомбили околиці Шатоя і Ведено, сіл у горах на півдні Ічкерії, голова уряду Росії Черномирдін заявив, що Ічкерія першою пішла на провокацію всупереч домовленостям, підписаним у Москві та Назрані[1].
У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів[16]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті, місті в підконтрольному Росії Дагестані (докладніше: «Фіктивні договори»)[17]. Через три роки, 21 вересня 1999 року, російські льотчики почали бомбити Грозний, а 29 вересня російська армія знову вторглася в республіку[1]. Росія офіційно назвала нову війну «контртерористичною операцією»[1].