Дегуманізація

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія всю війну називала армію і владу Ічкерії «бандитами», «бандформуваннями» і «терористами», а чеченців - «бойовиками».

2 листопада 1993 року президент Росії Єльцин указом № 1833 затвердив воєнну доктрину, за якою армію можна було застосовувати проти «незаконних збройних формувань»^[1][2]. Цими словами російські чиновники позначали Збройні сили Ічкерії^[3].

27 грудня 1994 року президент Росії Єльцин у зверненні по телебаченню до громадян Росії назвав частину захисників Ічкерії професійними «терористами» і найманцями з інших держав. Президент поставив російським солдатам і міліціонерам завдання роззброїти «бандформування». Єльцин попередив росіян, що жертвами «розгулу бандитизму» в Ічкерії можуть стати їхні рідні^[4]. Командувачі окупаційних військ називали «бандформуваннями» і «бойовиками» людей у Грозному і селах, по яких била російська армія^[3].

Солдат російських прикордонних військ, який воював в Ічкерії, розповів газеті «Російські вісті» про перепідготовку в Ставрополі, місті на півдні Росії. Там солдатам казали ставити міни-пастки, не думаючи, хто на них підірветься: дитина виросте «моджахедом», а жінка народить нового «бойовика»^[3].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) почали штурм Самашок, села на заході Ічкерії^[5]. 8 квітня російський солдат виганяв жінок і дітей з підвалу на Вигонній вулиці. Марієт Т., чеченка з цієї вулиці, розповіла спостерігачам «Меморіалу», що окупант кричав їм: «Це не жінки, це суки, бляді, вони теж наших убивають, а ми їхніх будемо жаліти?!» Потім російські військові загнали одних жінок у кімнату, інших - у підвал і стріляли в них (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). Руслан Н. із Самашок згадував, як того дня солдати МВС затримали його: «Вони взяли паспорт і тут же, при мені, порвали… „За бойовика підеш. У тебе пика бойовицька"». У військовій частині на північ від села військові побили його до непритомності. Руслан Н. вижив^[6].

Російські чиновники та військові, від голови уряду до солдата на обшуку, називали владу Ічкерії «бандитами»^[7][8], її армію - «бандформуваннями»^[3] і «терористами»^[9][10], а мирних чеченців - «бандитами»^[11] і «бойовиками»^[12]. 4 січня 1996 року командувач окупаційних військ Тихомиров в інтерв'ю російському агентству «Інтерфакс» говорив про Аслана Масхадова, начальника Головного штабу Збройних сил Ічкерії, як про «бандита»^[3].

11 і 12 липня 1996 року невідомі підірвали в Москві два тролейбуси^[3]. За словами Amnesty International, на місці другого вибуху мер Москви Лужков сказав російському генералові міліції, що з міста треба виселити всіх чеченців. Генерал відповів, що, якщо йому дозволять, запровадить на вулицях терор. Російський телеканал НТВ показав цю розмову в день вибуху^[13][3]. На пресконференції в мерії Лужков сказав журналістам, що у вибухах видно «чеченський слід»^[14][15][3]. Олександр Литвиненко, колишній офіцер ФСБ, та історик Юрій Фельштинський пишуть, що тих, хто підірвав тролейбуси, «не спіймали і… не визначили, чеченці вони чи ні»^[16]. Правозахисники з Human Rights Watch писали в доповіді за 1996 рік, що телевізійні заяви Лужкова «задали тон» облавам на ринках і в гуртожитках. За два дні після вибухів московська міліція, яка перевіряла документи «переважно у смаглявих людей», затримала за порушення правил прописки 5770 осіб^[17]. У доповіді 1999 року Amnesty International писала, що заяви Лужкова кілька років були для міліції негласною вказівкою переслідувати й залякувати чеченців лише за те, що вони чеченці^[18].

На слуханнях у Конгресі США російська журналістка Євгенія Альбац розповіла, що ті, кого Росія називала «бандитами», - звичайні громадяни, які стали на захист своєї землі, домівок і родин^[19]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що до червня 1995 року і знову з кінця січня 1996 року Росія вела війну, не називаючи її війною, а противника - противником^[3].