Викрадення людей

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти викрадали чеченців і приховували від їхніх рідних інформацію про долю, місцеперебування чи стан.

Російські військові, бійці ОМОНу (міліцейського спецназу) та внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) затримували чеченців на блокпостах і забирали з домівок, іноді вночі^[1][2][3]. Російські солдати перевіряли паспорти за списками для арешту, які отримували з МВС Росії, затримували за ними чеченців навіть із документами й перепустками, а потім передавали до штабу МВС Росії в Ічкерії. До цих списків потрапляли й жінки та старі люди^[4].

Російські військові та міліціонери не давали затриманим чеченцям повідомити про себе родині, і рідні вважали їх зниклими безвісти. Окупанти садили викрадених у ями при військових частинах і не реєстрували арешт (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[2][3].

Російські військові везли затриманих чеченців із комендатур до фільтраційних таборів, і дорогою люди часто безслідно зникали. Коли рідні дізнавалися, де тримають людину, російська охорона одразу вивозила її звідти^[4].

На запити про зниклих, які значилися у списках фільтраційних таборів, російські відомства відповідали, що цих людей відпустили^[2]. Чеченське товариство «Жертви війни» розшукувало чеченців, яких окупанти затримали в Грозному і на блокпостах з 11 грудня 1994 року по травень 1995 року, і не знайшло жодного з них у російському списку 252 відпущених. За адресами з російських списків жінки з товариства не знаходили людей із такими прізвищами^[4].

Рідні зниклих подавали заяви до товариства «Жертви війни». На 8 серпня 1995 року зниклими безвісти значилися 1308 мирних громадян Ічкерії^[2]. До середини жовтня 1996 року в списку товариства було 1432 зниклих чеченці^[5]. Навесні 1997 року Ічкерія передала Росії список із 1563 зниклих^[2].

Російські військові катували й убивали частину викрадених, а рідні потім знаходили їхні тіла там, де стояли російські частини (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»)^[2].

9 січня 1995 року окупанти затримали в Грозному Шамсу Магомадова, і охорона фільтраційного табору в Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, записала, що відпустила його 2 лютого^[4]. Шамса Магомадов не повернувся додому, а взимку 1995-1996 років МВС Росії обіцяло його сестрі обміняти брата на полоненого російського солдата (докладніше: «Захоплення заручників»)^[4][2]. 21 травня 1995 року на блокпосту № 13 біля Самашок, села на заході Ічкерії, російські військові затримали Руслана Паршоєва з цього села, і російський майор Морозов відвіз його до своєї частини біля Ассиновської, станиці на заході Ічкерії. Наступного дня начальник штабу внутрішніх військ МВС Росії в Ічкерії Львов наказав відправити затриманого в Ханкалу, головну базу окупаційних військ на східній околиці Грозного, де його забрали бійці загону спецназу «Русь», і Руслан Паршоєв зник безвісти^[2]. Улітку 1995 року окупанти викрали на блокпосту дорогою до Грозного Хамада Курбанова, представника президента Ічкерії в Росії, який щойно вийшов на волю після місяця без звинувачення в московській в'язниці^[6]. Російська охорона тримала Хамада Курбанова в ямі біля Ассиновської та у фільтраційному таборі в Грозному, поки комісія при міжнародній місії ОБСЄ не домоглася його звільнення на переговорах Росії та Ічкерії^[4]. 23 грудня 1995 року російські військові за списками забрали на блокпосту біля в'їзду до Грозного Руслана Сосламбекова, голову руху «Народна дипломатія за мир і єдність», 28 днів не випускали з фільтраційного табору на околиці міста, потім відпустили^[3].

У лютому 1996 року російські військові зупинили на блокпостах 26 знайомих Мадіни Магомадової з товариства «Жертви війни», і всі вони зникли^[4].

1 серпня 1996 року на світанку бійці ОМОНу МВС Росії на гелікоптерах, джипах і бронетранспортерах напали на селище Долинський на північний захід від Грозного^[7]. Мовла Ідрісов із Долинського в день нальоту розповів кореспондентові агентства Reuters, що омонівці зайшли на перший і другий поверхи, забрали всіх чоловіків, яких знайшли, і залишили одного: 65-річного, з однією ногою, на милицях^[8]. У терміновому зверненні Amnesty International від 6 серпня 1996 року сказано, що омонівці забрали 18 чеченців, серед них Асланбека Гассаєва та Умаха Могамедова: «Чоловіків із мішками на головах повели до автобуса, що чекав, і повезли. Відтоді їх ніхто не бачив»^[7]. У 1996 році Робоча група ООН з насильницьких зникнень запитала в Росії відомості про долю двох із них, а в 1997 році Росія відповіла, що їхні справи розслідують Генеральна прокуратура, МВС і ФСБ^[9][10].

24 серпня 1996 року восьмеро російських солдатів повели з двору в Грозному 67-річного інваліда Олексія Кармаєва, який скаржився до штабу 276-го полку російської армії на грабежі, після чого інвалід зник безвісти^[5][11].

До кінця жовтня 1996 року тюремне відомство МВС Росії відповіло на список із понад 1300 зниклих, переданий після припинення вогню в червні 1996 року, що сорок людей зі списку сиділи під вартою і вийшли на волю, але всі сорок вийшли до 1993 року, ще до війни. Про решту відомство не повідомило. 22 січня 1997 року офіцер російської групи розшуку Ізмайлов сказав в ефірі телеканалу ОРТ, що зниклих чеченців, найімовірніше, немає серед живих, і не уточнив, чи вбили їх російські військові в бою, чи розстріляли під час затримання, чи вони померли під вартою^[5]. У січні 1998 року Робоча група ООН з насильницьких зникнень повідомила, що Росія не з'ясувала долю жодного зниклого, про якого її запитували^[10].

10 червня 1996 року робочі групи Росії та Ічкерії з розшуку зниклих домовилися припинити затримання за списками та іншими паперами без законної сили^[12].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[13]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[14]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[2].