Медична та гуманітарна блокада

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти не пускали до чеченців лікарів і гуманітарну допомогу, а поранених не випускали до лікарів.

Російські військові на блокпостах навколо оточених перед штурмом сіл і міст не пропускали туди лікарів, співробітників ООН, Червоного Хреста, машини з їжею та автобуси для біженців. Окупанти не випускали до лікарів поранених ними чеченців^[1]. Російські солдати обстрілювали машини швидкої допомоги та гуманітарних організацій^[1][2].

17 грудня 1994 року російські військові розстріляли біля кордону підконтрольної Росії Інгушетії колону легкових машин із біженцями з Грозного (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). Окупанти обстріляли лікарів швидкої допомоги, які їхали до поранених з інгушського боку, і до пів на п'яту ранку не підпускали їх до місця розстрілу^[1].

У січні 1995 року російські чиновники направляли гуманітарну допомогу в північні райони Ічкерії. На південь Ічкерії та в підконтрольний Росії Дагестан, куди втекли чеченці, російські відомства допомогу не направляли^[3]. 6 січня в Троїцькій, станиці в Інгушетії, солдат патруля МВС Росії застрелив неозброєного водія Руслана з колони, яку біженка з Грозного вела туди за старими людьми (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[4]. На початку квітня 1995 року російські чиновники на добу затримали на блокпості відразу за кордоном Ічкерії колону Червоного Хреста з медичними вантажами для Грозного, пославшись на те, що у водіїв немає потрібних документів^[5].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. 8 і 9 квітня спецназ МВС Росії на блокпості № 13 не пропустив у село лікарів Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), «Лікарів без кордонів» і російського Червоного Хреста^[6][7]. Валерій Борщов, депутат російського парламенту, який 8 квітня їхав у село з лікарями, у лютому 1996 року розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві: «Як пояснив майор, командир 13-ї застави…, вони, військові, керуються не женевськими конвенціями [міжнародними договорами про захист поранених і мирних людей на війні], а наказами місцевого командувача генерал-полковника Куликова»^[8]. 9 квітня Дзекі Мусаєва, 1920 року народження, померла від нападу гіпертонії без допомоги лікарів^[6]. 10 квітня російські військові дозволили вивезти поранених, але машини швидкої допомоги в село не пустили, і чеченці із Самашок повезли 15 поранених односельців до поста на автобусі, вантажівці та тракторі з причепом. Російські військові з позицій на Сунженському хребті, гірському пасмі біля села, обстріляли причіп і вдруге поранили Тауса Ібішева, який через кілька днів помер у лікарні в Інгушетії. Лікарі швидкої допомоги відвезли решту поранених від поста до лікарень Інгушетії. Після цього окупанти пустили в село машини МКЧХ, а 13 квітня - лікарів російського Червоного Хреста. У доповіді Спостережної місії російських правозахисних організацій сказано, що не менше 13 поранених чеченців із Самашок померли, бо вчасно не отримали допомоги лікарів. Місія опублікувала поіменний список убитих у селі, зокрема тих, хто помер від ран без допомоги лікарів^[6][1].

30 вересня 1995 року російські внутрішні війська та міліція оточили Серноводськ, село на заході Ічкерії біля кордону з Інгушетією, і не пускали співробітників ООН із гуманітарною допомогою до 3000 біженців на курорті села, серед них 2100 дітей (докладніше: «Транспортна блокада»)^[1][9]. З 26 жовтня солдати не пропускали в Серноводськ машини з їжею, а з листопада пускали туди вантажівку з їжею два рази на тиждень^[1]. На звернення представника Генерального секретаря ООН від 7 листопада 1995 року про нестачу їжі в біженців Серноводська уряд Росії відповів майже через чотири місяці, 29 лютого 1996 року^[3]. У грудні 1995 року російські військові обстріляли машину Червоного Хреста, яка їхала у Ведено, районний центр на південному сході Ічкерії. Співробітники Червоного Хреста не домовилися з окупантами і повернули назад^[10].

14 грудня 1995 року Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, друге за величиною місто Ічкерії, на схід від Грозного, а 19-20 грудня російські війська після п'яти днів обстрілів і бомбардувань захопили його (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. Уряд Росії не дозволив гуманітарним організаціям вивезти з міста мирних чеченців, і городяни йшли пішки в підконтрольний Росії Дагестан. Дорогою замерзли на смерть біженці, серед них не менше чотирьох дітей^[11]. В Осман-Юрті, селі в Дагестані, померла п'ятирічна Залі Зелімханова, яка йшла з родиною з Гудермеса. 21 січня 1996 року її мати Мелхаш Зелімханова розповіла там правозахисникам міжнародної організації Human Rights Watch і «Меморіалу»: «Коли ми сиділи в підвалі [у Гудермесі], було дуже холодно, і на той час, як ми дісталися сюди, моя дочка Залі захворіла і раптово померла»^[11]. Після захоплення Гудермеса російські військові кілька днів не пускали в місто співробітників МКЧХ, поки старі люди, жінки та діти мерзли без їжі й води в підвалах зруйнованих будинків. 26 грудня МКЧХ почав роздавати в Гудермесі допомогу^[12].

У грудні 1995 року та січні 1996 року солдати на російських блокпостах майже не пропускали машини бельгійського відділення «Лікарів без кордонів», і лікарі не довезли до Гудермеса ліки^[11]. Під Новий 1996 рік російські військові та співробітники МВС на постах навколо Серноводська били екіпажі машин, які везли дітям новорічні подарунки^[13].

У 1996 році російські військові на блокпостах перевіряли в гуманітарних організацій перепустки на поїздки по Ічкерії. Російські відомства видавали перепустку на два тижні, часто - за кілька днів до кінця строку, або не видавали зовсім^[2]. До 3 січня окупанти закрили для машин МКЧХ дороги навколо Грозного і до Гудермеса. Командири окупаційних військ у Грозному та військове керівництво в Москві до кінця січня не відповідали на прохання МКЧХ назвати, з ким вести переговори^[11]. 5 березня 1996 року, під час штурму Серноводська російськими частинами Артемова, командувача окупаційних військ на південному заході Ічкерії, окупанти домовилися з МКЧХ припинити вогонь і пропустити його співробітників до поранених і хворих, але 6 березня солдати на посту не пропустили машини МКЧХ, заявивши, що наказу не отримували^[13][1]. Чеченці, яких поранили окупанти, потрапили до лікарів лише 9 березня, коли російські війська захопили Серноводськ^[1], а МКЧХ потрапив у село через три тижні після початку штурму 3 березня^[13]. Під час штурму Самашок окупанти 16 березня 1996 року не пропустили 17 автобусів Міжнародної організації з міграції, яка домовилася з російськими військовими вивезти тих, хто залишився в селі, і не випустили поранених через Новий Шарой, село на півдні, хоча чеченці пропонували за це 100 мільйонів рублів і легкову машину^[1][13]. 19 березня, коли окупанти відкрили вихід із Самашок, лікарка сільської лікарні відвезла поранених до лікарні Ачхой-Мартана, районного центру на заході Ічкерії^[1].

Навесні 1996 року російські війська оточували гірські села Веденського, Шатойського і Ножай-Юртівського районів на півдні та південному сході Ічкерії. Солдати не пускали туди лікарів і гуманітарні організації^[1]. 10 липня 1996 року російські війська оточили Махкети, гірське село на південному сході Ічкерії, і перекрили єдину дорогу з нього, а солдати на російських блокпостах навколо Шалі, міста на південний схід від Грозного, не пропускали машини з пораненими. Тяжкопоранених чеченців виводили з Махкетів гірськими стежками, четверо з них померли від ран у лікарні Шалі^[1].

Правозахисники Human Rights Watch в огляді за 1995 рік писали, що російські війська раз за разом не пропускали або затримували гуманітарну допомогу мирним людям в Ічкерії, особливо на початку війни, і щонайменше один раз обстріляли машину «Лікарів без кордонів» із добре помітною емблемою організації^[14]. 26 березня 1996 року Генеральний секретар ООН написав у доповіді Комісії з прав людини, що, за даними Human Rights Watch, російські відомства створювали організаціям допомоги бюрократичні перешкоди, заважали її роздачі й не дозволяли вивозити хворих і поранених із Грозного. Сергій Ковальов, російський уповноважений з прав людини, повідомив ООН, що Росія заважає доставляти в зону війни гуманітарну допомогу, зокрема ліки для порятунку поранених^[3].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[15]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[16]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].