Маріонетковий уряд

У грудні 1917 року більшовики зібрали в Харкові свій з'їзд Рад і створили уряд, підпорядкований Петрограду, «Народний секретаріат». Мета: видати війну Росії проти України за внутрішню боротьбу українців. Енциклопедія історії України описує його так: створений «як альтернатива Українській Центральній Раді та Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради», «діяв у тісному контакті та під безпосереднім керівництвом вищих державних і партійних інституцій радянської Росії»^[1]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. 12(25) грудня 1917 року він ухвалив резолюцію про самовизначення України. У ній з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»^[2]. З'їзд пояснював своє право на владу переворотом у Петрограді й записав у резолюції: «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»^[2]. Своїх законів у маріонеткового уряду в Харкові не було: він запроваджував в Україні готові декрети Петрограда. Так вирішив сам з'їзд: «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду Федерації» та «оголосити недійсними всі розпорядження Ради, які вона видала і видасть»^[3]. Уся нова «всеукраїнська» радянська влада складалася з 40 осіб, обраних з'їздом. Селян серед них не було: 20 місць з'їзд залишив селянському з'їздові, який ще не зібрався^[4]. Першими рішеннями маріонетковий уряд звернувся до Ради народних комісарів (уряд радянської Росії) і скасував відповідь Генерального секретаріату (уряд Української Народної Республіки при Центральній Раді) на ультиматум Петрограда^[4]. Мету звернення він пояснив так: «для уникнення можливості виникнення братовбивчої війни між трудящими народами, що населяють Росію»^[4]. Цей ультиматум Рада народних комісарів телеграфувала до Києва раніше, 4(17) грудня^[5]. Він ставив Раді чотири вимоги. Не руйнувати спільний фронт відкликанням українських частин. Не пропускати без згоди Петрограда козачі частини на Дон, до Каледіна (генерал, отаман Війська Донського, влади Ради народних комісарів не визнав). Допомагати військам радянської Росії проти Каледіна. Припинити роззброєння радянських полків і Червоної гвардії. Рада народних комісарів записала в ультиматумі: «у разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні»^[6]. Генеральний секретаріат наступного дня відповів відмовою^[5]. Маріонетковий уряд зняв цю відмову. Так Петроград отримав український уряд, який умови ультиматуму приймає. Петроград тримав свою людину і всередині уряду. Народний секретар у міжнаціональних справах Бакинський був водночас представником Ради народних комісарів Росії^[1]. Історик Станіслав Кульчицький описує прямий нагляд: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара»^[7]. Ним став Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату^[7]. Журнал «Летопись революции» (видання Істпарту, партійної комісії з історії) писав у 1924 році: «Всеукраїнський уряд являв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»^[8].