У лютому-березні 1837 року війська Фезе, винищуючи аули тих, хто ухилявся, брали з чеченських громад присяги імперії одну за одною - рапорти Розена військовому міністру Чернишову рахують їх за датами: 6 лютого Шалі («принесли присягу на покірність нашому уряду і представили в заставу оної аманатів»), 8 лютого Герменчук («поновлена присяга на підданство»), 15 лютого Гельдіген («принесли присягу на вірнопідданство і видали за вибором з кращих сімейств аманатів»), 21 лютого шість аулів Мічика, 25 лютого аули по Яман-су від Балан-су до Білетлі і на Аксаї[1]. До 24 лютого, за рапортом від 11 березня, Фезе «привів до покірності чеченців, що мешкають по р. Мічику»; наприкінці березня біля табору при Устар-хані війська взяли присягу зі старшин Гойтинського лісу і Мартанського міжгір'я - ті «принесли присягу на вірнопідданство Г. І. (Государю Імператору) і представили аманатів у забезпечення своєї покірності»[1]. Присяга під військами, що щойно винищили сусідні аули, закріплювала підпорядкування як юридичний факт (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування).