Захоплення заручників

У 1836-1840 роках Пулло, командувач Сунженської лінії, а потім лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), зробив захоплення заручників несучим інститутом аманатсько-податної системи в захоплених імперією аулах Чечні. Аманат - людина, яку імперія забирала з родини чи громади як заручника; загроза розправи над взятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні. У доповідній записці 1840 року Пулло описав метод: «Аманатів брав я не без розбору, як то робилося раніше, а від найбільш шанованих або найменш надійних родин, і цим засобом неодноразово багато аулів, що замишляли повстання, були утримані в покорі» - і масштаб інституту: «на утримання аманатів витрачалося щорічно до 20 тис. руб...»^[1]. Захоплення йшло хвилями в міру просування військ: імперський історик Юров записав про грудень 1839 року, що під тиском загону навіть селища, які замикали вхід до Аргунського міжгір'я, «змирилися, видали аманатів» - війська забирали людей як «знак покірності»^[2]. Умови утримання заручників Юров описав так: «з арештантами і навіть аманатами поводилися нелюдськи, тримаючи їх у сирій ямі, де вони нерідко хворіли»^[2]. У тій самій доповідній записці Пулло вимагав зробити заручництво безстроковим: аманатів за провини поручителів «слід неодмінно відповідно до їхнього віку переводити в кантоністи або арештантські роти, заміняючи місця вибулих іншими аманатами» - дітей-заручників віддавати в кантоністи (військовий стан, куди імперія примусово зараховувала малолітніх), дорослих - в арештантські роти (примусові роботи під військовим конвоєм); у доповідній записці 1840 року це зафіксовано як план^[1].