у кампанії «Придушення повстань 1860-1861 років, страта Байсангура і розстріл зікристів біля Шалі (1860-1864)»
Байсангура Беноєвського війська взяли в полон 17 лютого 1861 року: генерал Кемпферт рапортував військовому міністрові 28 лютого - «...Попри відчайдушний опір, узяли в полон Байсунгура і чотирьох його сподвижників... захоплено також родини Байсунгура і Султан-Мурада — усього 14 осіб»[1]. У березні 1861 року військово-польовий суд у Хасав-Юрті засудив його до повішення; історик З. Х. Ібрагімова передає чеченську усну традицію про страту: ніхто з тих, хто стояв біля шибениці, не погодився стати катом, і «лише після того, як офіцери, що розпоряджалися проведенням страти, запропонували грошову винагороду добровільному катові, цю роль узяв на себе один із дагестанців, які стояли в натовпі»[2]; родину і синів Байсангура заслано до Сибіру[1]. Керівників повстання, що здалися, - наїба Малої Чечні Атабі-муллу Атаєва, якого імперські папери звуть Атабаєм (14 листопада 1861 року), і Уму Дуєва (14 грудня 1861 року) - імператор Олександр II звелів заслати у внутрішні губернії - окремо: «Уму... відправити на проживання в далекі від Кавказу губернії... але з умовою, щоб він не перебував в одному місті з Атабаєм»[3]. Шейха Кунта-Хаджі, мусульманського проповідника, який учив поминати Бога вголос, хором, зі співом і кружлянням по колу (таке поминання називається зікр, звідси імперське прізвисько його послідовників - зікристи), за яким із початку 1862 року був установлений постійний поліцейський нагляд, заарештували 3 січня 1864 року в Сержень-Юрті за розпорядженням намісника. Вимога його послідовників була одна: «Головна вимога зікристів, як і раніше, полягала в негайному звільненні заарештованих і припиненні нових арештів. У такому разі кунта-хаджинці обіцяли знову коритися владі»[4]. Начальник Чеченського округу генерал Туманов вимоги відхилив і домагався видачі тих, хто арешту уникнув; 18 січня 1864 року біля Шалі справа скінчилася розстрілом. Вогнепальну зброю ті, що прийшли, залишили свідомо - рішення йти лише з холодною зброєю приписують Мачик-муллі, який оголосив, що Кунта-Хаджі, який йому явився, наповнить гвинтівки солдатів водою[4]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «кунта-хаджинці рушили на щільні каре регулярних військ лише з шашками й кинджалами в руках. Туманов дозволив їм атакувати, після чого віддав наказ відкрити рушничний і гарматний вогонь»; убитих вони рахують «понад 150»[4]. Історик З. Х. Ібрагімова дає лік за місцем побоїща: «На місці зіткнення залишилося 164 убитих. Серед заколотих багнетами виявилося 5 жіночих трупів»; втрати загону - 8 убитих і 33 поранених[2]. У цій справі заслано 18 осіб - самого шейха безстроково в Устюжну Новгородської губернії, його брата Мовсара - у Виборзьку фортецю, векілів, довірених людей шейха, - у Смоленську губернію, дев'ятьох рядових зікристів - на фортечні роботи з подальшим поселенням у Сибіру[4][2]. В архівній відомості піднаглядних Новгородської губернії за 1865 рік шейх записаний рядком: «Чеченець Ших-Кунти. Вік 35 років. Засланий за поширення фантастичного вчення «зікру»... Отримує на місяць 1 руб. 80 коп.»[2]. Проживши на засланні трохи більше двох років, Кунта-Хаджі помер від голодного виснаження[4].