Каральні експедиції

Нохчі тричі піднімалися зі зброєю проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»), і всі три рази СРСР посилав проти аулів війська. У грудні 1929 року повстали Шалі, Гойти і Беной. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, називає керівників повстання: у Шалі його очолив Шита Істамулов, у Гойтах - Ахмат-мулла і Курієв, у Беної - Яроч і Ходжас. Шита Істамулов пояснював, чому береться за зброю: «не можемо дивитися, коли в чеченців забирають хліб, розоряють його і відбирають останнє майно. Штрафи, обшуки – якщо все це влада продовжуватиме – то змусить мене виступити зі зброєю в руках... Якщо далі дивитися на це, то заберуть усе, до останніх штанів, і голого вб'ють. Краще хоч померти, то знатимеш, що поховають у штанах»^[1]. Авторханов пише про перші дні повстання: «Повсталі зайняли всі сільські та районні установи, спалили казенні архіви, заарештували районне начальство, зокрема й шефів ГПУ [політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ], у Беної захопили ще й нафтові промисли, і заснували тимчасову народну владу»^[2]. Повсталі надіслали свої вимоги до Москви. Першим пунктом вони зажадали «Зупинити незаконну конфіскацію селянської власності», другим - «Припинити безсудні арешти селян», третім - «Відкликати керівників ГПУ з Чечні, замінивши їх цивільною адміністрацією»; ще двома пунктами - скасувати запроваджені радянською владою «народні» суди з поверненням шаріатського правосуддя і відновити повноваження Чеченського з'їзду. Скласти зброю вони погоджувалися за виконання цих умов^[1]. Перші спроби радянських військ захопити аули провалилися - Шалі й Гойти відбилися; штаб Північно-Кавказького військового округу визнав у довідці по першій операції від 30 березня 1930 року, що «успішний збройний опір місцевій владі в аулах Шалі і Гойтах при вилученні описаного майна став останнім поштовхом» до виклику польових частин^[3]. ОГПУ в огляді політичного стану СРСР за грудень 1929 року записало: 7 грудня «два тейпи [роди] аулу Гойти під проводом сина шейха Хаджиєва замкнулися у своїх кварталах, виставивши озброєну охорону», а «8 грудня в с. Шалі на ґрунті опису майна в куркулів [селян, оголошених заможними] було обеззброєно міліцію»; ОГПУ називає Шиту Істамулова «колишнім військовим міністром уряду Узун-Хаджі» [Північно-Кавказького емірату 1919-1920 років]; лік арештів у тому ж огляді: «заарештовано в Шалях 220 осіб і в Гойтах — 144. Керівники шалінського і гойтинського виступів Істамулов, Хаджиєв і Курієв зникли»^[4]. Російське командування рушило проти селян, обеззброєних чотирма роками раніше, загін, сформований у Грозному. На чолі загону стояв Буриченко, колишній начальник Владикавказької піхотної школи. Після перших невдач командування підсилило загін батальйонами, артилерійським дивізіоном і «загоном літаків». 11 грудня війська захопили Шалі, вранці 12 грудня - Гойти, а з 20 по 27 грудня атакували гірські аули Беной, Центорой і Зандак. У довідці штабу сказано: «в операції в цілому взяли участь усього з частинами ВОГПУ [військ ОГПУ] 1904 бійці при 75 станкових і легких кулеметах»; там же названо артилерійські гармати і сім літаків; підсумок там же: «За операцію вилучено бандитів 450 чол. Убито і поранено до 60 чол.»; втрати військ - 43 людини, з них 21 убитий і померлий від ран^[3]. Про кінець повстання джерела розходяться: у довідці штабу захоплення Шалі і Гойт датовано 11 і 12 грудня 1929 року, в істориків падіння обох центрів віднесено до середини січня 1930-го; про долю керівників одні джерела пишуть, що вони зникли, інші - що штаб повстанців у Гойтах загинув^[2]. Навесні 1930 року гірські округи піднялися знову, і радянські війська знову пішли на аули, вже більшими силами. Окупаційне командування округу визнало масштаб виступу в доповіді крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)»): «У Чечні, як і в Карачаї, ми мали не окремі бандитські контрреволюційні виступи, а пряме повстання цілих районів (Галанчож), у якому майже все населення брало участь у збройному виступі»^[3]. За довідкою штабу округу про другу операцію в Чечні до 14 березня в Чечню було стягнуто стрілецькі батальйони з батареями, кавалерійські дивізіони та авіаланку: «усього було втягнуто в операцію 3920 бійців при 16 [артилерійських] гарматах»^[3]. За підсумковою доповіддю командувача окупаційних військ округу Бєлова крайовому комітетові партії по Чечні вилучено 1500 одиниць зброї, заарештовано 122 особи, вбито 19 повстанців^[3]. Авторханов описує кінець походу на Беной: «Наприкінці березня 1930 року Бєлов, діставши свіжі частини із Закавказзя, розгорнув великий гірський наступ із завданням оволодіти останнім пунктом повстанців - Беноєм. Після двомісячних тяжких боїв і великих жертв, у квітні 1930 року, Бєлов увійшов у Беной, але в аулі не застав жодного жителя: усі вони, включно з жінками і дітьми, евакуювалися далі в гірські нетрі. Переможець Бєлов послав до повстанців парламентерів із пропозицією почесного миру: всім, хто добровільно повертався назад в аул зі здачею зброї, оголошувалася амністія. Повстанці відповіли, що вони повернуться назад у свої аули лише тоді, коли Бєлов піде зі своїми військами»^[2]. У березні 1932 року повстав Ножай-Юртівський район; повстанням керували Муцу Шамілєв (нохчі знають його як Моцу Шуанинського), Ібрагім Нінахаджиєв, Усман Ушхаєв, Хусейн Істамулов і Дада Кебетов; 20 березня 300-400 повстанців атакували дільницю нафтовидобутку на горі Стерч-Кертч, ще 700-800 закріпилися на гірському хребті, прикривши район повстання з боку Хасав-Юрта, міста в сусідньому Дагестані^[5]. Командувач окупаційних військ округу Каширін у доповідній записці від 31 березня 1932 року доносив військовому міністрові СРСР Ворошилову: «Керівництво бандою очолює якийсь «імам» Муцу з аулу Шуані»^[3]. Дев'ять днів район залишався в руках повсталих. Частини 28-ї Гірської стрілецької дивізії і національний кавалерійський полк підійшли до району 26-27 березня, 28 березня в середині дня почалися бої, і до 29 березня радянські війська захопили район. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «число вбитих сягнуло 333, поранених — 150. Частини Червоної армії та оперативні групи ГПУ втратили всього 27 людей убитими і 30 пораненими»^[5].