Захоплення заручників

Заручники значилися окремою обліковою графою в підсумковій доповіді про каральну операцію 1930 року: командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу Бєлов доповів крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)») дослівно: «Вилучено по Чечні: активного контрреволюційного і бандитського елементу 122 чол., з них ватажків — керівників руху — 9, добровільно з'явилося ватажків — 7, заручників — 35. Добровільно з'явлені рядові учасники не обліковані, їх сотні»^[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов цитують цей рядок доповіді: серед заарештованих у ході операції - «керівників повстанського руху — 9, заручників — 35»^[2]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав, навіщо чекісти брали заручників і що на них чекало: «До старої царської системи брати «аманатів» (заручників) для примушення «бандитів» до здачі чекісти вдавалися постійно, і в ширшому масштабі», але «в історії радянської Чечено-Інгушетії не було жодного випадку, щоб при явці «бандита» було б звільнено «аманатів»»; про долю тих і других Авторханов пише: той, хто добровільно з'явився, «всупереч урочистій обіцянці зберегти йому життя, – розстрілювався, а «аманати» засилалися до Сибіру, зокрема жінки і діти»^[3].