Радянсько-Українська війна: третє вторгнення і остаточна радянська окупація (грудень 1919 - листопад 1921)

12 грудня 1919 року командування радянського Південного фронту віддало таємну директиву № 188. Документ підписали командувач фронту Єгоров, майбутній очільник СРСР Сталін і начальник штабу Пєтін. Директива ставила армії загарбників завдання: «у найкоротший строк оволодіти м. Києвом»^[2]. 16 грудня 1919 року армія радянської Росії (РСФРР) зайняла Київ утретє від початку комуністичної революції^[2][1].
Українська Народна Республіка (УНР) - українська держава, проголошена 1917 року. До грудня 1919 року її армію, вісім-десять тисяч воїнів, багато з яких хворіли на тиф, затисли біля Старокостянтинова на Волині: з півдня і сходу Добровольча армія Денікіна, із заходу польська армія, з півночі війська радянської Росії. Сучасники називали це становище «трикутником смерті»^[3]. На нараді в Новій Чорториї 4-6 грудня 1919 року голова Директорії УНР Симон Петлюра та командування армії вирішили ліквідувати регулярний фронт. Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка пішла в рейд тилами радянських і білих військ: за 180 днів, з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, близько десяти тисяч воїнів пройшли Україною дві з половиною тисячі кілометрів. Цей рейд називають Першим зимовим походом^[3].
Тієї ж зими радянські війська окупували більшу частину України. Дати захоплення міст за донесеннями фронтів: 11 грудня 1919 року Полтава і Харків, 16 грудня Куп'янськ, 24 грудня Луганськ, 5 січня 1920 року Маріуполь, 7 лютого Одеса^[2]. На Правобережжі російський окупант дійшов до польського фронту: Кам'янець-Подільський, Проскурів і Старокостянтинів тримали поляки^[3].
Керівництво УНР підписало союз із Польщею і заручилося підтримкою її армії в боротьбі проти російських окупантів. Навесні 1920 року армії Польщі та УНР рушили визволяти Київ. 6 травня 1920 року командувач Південно-Західного фронту радянської армії Єгоров телеграфував у таємному наказі № 304: «Київ повинен дістатися противникові лише ціною найбільших з його боку втрат»^[4]. Армії УНР і Польщі Київ відбили: 7 травня польські розвідувальні підрозділи доїхали до центру міста міським трамваєм, а 8 травня до столиці ввійшли десять полків 3-ї польської армії^[5].
Окупант зібрав сили і 6 червня прорвав польський фронт південніше Києва, біля Самгородка. 10 червня польські війська, підірвавши Ланцюговий і Русанівський мости, відступили з Києва^[5]. 12 червня 1920 року Єгоров доповідав: «Частини 58-ї дивізії зайняли Печерськ і входять до Києва». Накази про перехоплення залізниці Київ - Коростень, віддані напередодні, підписали Єгоров і Сталін^[4].
18 жовтня 1920 року на польсько-радянському фронті настало перемир'я, і Армія УНР залишилася проти загарбника сама^[5]. На 10 листопада вона тримала фронт силами 8968 багнетів і 3250 шабель при 95 гарматах і 687 кулеметах. Проти неї радянське командування рушило 12-ту і 14-ту армії, Башкирську кінну бригаду та кінну бригаду Котовського: 24 000 багнетів, 4000 шабель, 120 гармат і п'ять бронепотягів^[9]. Окупаційні війська атакували першими і зірвали підготовлюваний наступ на Поділлі, в сьогоднішніх Вінницькій і Хмельницькій областях. За одинадцять діб боїв Армія УНР втратила близько 13 тисяч воїнів, майже всю артилерію і чотири бронепотяги^[5].
21 листопада 1920 року близько 12 тисяч воїнів УНР зі штабом Симона Петлюри й міністерствами перейшли річку Збруч, якою йшов кордон із землями, переданими Польщі за Варшавським договором^[5]. Учасник відступу Михайло Андрусяк згадував: «Сумно, з похиленими головами складали козаки зброю після переходу через міст та машерували далі на Захід»^[10].
Восени 1921 року воїни армії УНР зробили останню спробу підняти всезагальне повстання проти радянських окупантів. Цей рейд називають Другим зимовим походом, а його хід відомий за доповіддю начальника Польового повстанчого штабу полковника Юрія Отмарштейна, поданою Симонові Петлюрі. О 2-й годині ночі 4 листопада 1921 року загін перейшов польсько-український кордон біля села Борове: 155 старшин і урядовців, 645 козаків, 32 коні, рушницями озброєно близько 56 відсотків людей^[11]. 7 листопада загін під загальним командуванням Юрія Тютюнника з боєм визволив вузлову станцію Коростень і випустив із в'язниці 600 політичних в'язнів, але того ж ранку відійшов: до міста підходив бронепотяг радянських окупантів із гарматами, проти яких загонові не було чого виставити, а набої доводилося берегти. У бою загинули семеро старшин і дванадцять козаків^[11].
Далі йти загін не зміг. Половина піхоти йшла без чобіт і з відмороженими ногами, обоз віз до 80 поранених, а набої поповнювали лише тим, що брали в убитих і полонених росіян. Штаб вирішив повертати назад, у бік Польщі^[11]. Війська російського загарбника блокували район рейду УНР і 17 листопада оточили загін біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області. Понад 400 воїнів загинули в бою, 537 потрапили в полон, а більше сотні пробилися з оточення і 20 листопада відійшли за польський кордон^[12][6]. Полонених відвезли до села Базар, де 359 із них розстріляли^[7]. Збройна боротьба регулярної Армії УНР на цьому завершилася^[8].

Восени 1921 року воїни Армії Української Народної Республіки (УНР), які відступили за річку Збруч у листопаді 1920 року, зібрали загони й повернулися в Україну, щоб підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд називають Другим зимовим походом^[6]. 17 листопада 1921 року окупаційні війська під командуванням Котовського оточили загін УНР біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області^[6].
Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар і замкнули в церкві. Судити їх приїхала з Києва виїзна комісія ЧК - таємної поліції радянської Росії, попередниці сучасної ФСБ; комуністи називали її «надзвичайною п'ятіркою». Її постанова, підписана в Базарі 22 листопада 1921 року, увійшла до збірника наказів військам Київського військового округу під номером 2578 від 26 листопада 1921 року^[7].
Перебіг бою російська комісія описала так: «Зарубано в бою понад 400 чол. і захоплено 537 чол., у тому числі й поранених… Усього перед надзвичайною комісією (п'ятіркою) постало 443 чол., решта померли від ран до прибуття комісії або перебували у тяжкому стані й залишені до одужання»^[7].
Мотив страти комісія записала в тому ж документі: «Керуючись велінням революційної совісті… і щоб запобігти подібним злочинам… і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю, Надзвичайна П'ятірка постановляє: 1. Осіб, перелічених у доданому до цього списку, в числі 359 осіб, як злісних, активних бандитів - РОЗСТРІЛЯТИ»^[7].
Долю решти українських полонених комісія описала в тому ж документі: сорок одну особу вищого командного складу і цивільного управління вона розпорядилася направити на додатковий допит слідчим органам, а сорок два колишні червоноармійці, які потрапили в полон роком раніше, - до особливого відділу Київського військового округу на перевірку^[7].
Постанову підписали голова комісії Гарькавий, члени Лівшиць, Іванов, Котовський і Фріновський, секретар Литвинов. Котовський, який поставив підпис під вироком, командував тими самими військами, що оточили загін під Малими Миньками. Наказ по округу підписали командувач військ округу Якір, член Революційної військової ради округу Затонський і начальник штабу округу Паука^[7].
Радянське командування запропонувало полоненим перейти на службу до Червоної армії; не погодився ніхто^[8][12]. Розстріл колонізатори провели на очах у зігнаних людей: напередодні вони змусили місцевих селян викопати довгий рів у балці під Базаром, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[7]. Перед ровом один із комісарів ще раз спитав, хто бажає вступити до Червоної армії. З лав відповіли: «До вас служити не підемо!.. Стріляйте!.. Народ вам того не простить!»^[7]. Засуджені обнялися й заспівали «Ще не вмерла Україна» - пісню, яка через сімдесят років, після проголошення незалежності України 1991 року, стала державним гімном України і залишається ним донині^[13]. Під спів гімну радянські війська розстріляли всіх 359 українських полонених біля села Базар^[7][8]. Свідчення зібрала зв'язкова українського підпілля, яка побувала в Малих Миньках і Базарі одразу після страти^[7].
Точний день страти в джерелах розходиться між 21 і 23 листопада^[7][12][6].
Поіменний список усіх 359 розстріляних надрукував сотник О. Шпілінський у Каліші 1932 року; пізніше список передрукували разом із текстом постанови^[7].
Історик Лариса Якубова пише: «Ця страта стала трагічним символом Української революції 1917—1921 рр. Збройна боротьба регулярної Армії УНР завершилася»^[8].

У листопаді 1921 року російські окупаційні війська під командуванням Котовського оточили біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області загін воїнів армії Української Народної Республіки (УНР), які повернулися з-за Збруча піднімати повстання проти радянської влади, - цей рейд називають Другим зимовим походом^[6]. Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар, і російська виїзна комісія («надзвичайна п'ятірка») засудила 359 осіб до розстрілу^[7].
Колонізатори влаштували публічну страту для залякування. Напередодні розстрілу вони змусили селян із села Базар викопати довгий рів у балці, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[7]. Мету записано у свідченнях, які зібрала зв'язкова українського підпілля, що побувала на місці одразу після страти: людей зігнали «для відстрашення населення від спроб спротиву совєтській владі»^[7]. Загін армії загарбника оточив 359 полонених Українців щільним кільцем і розстріляв їх на очах у зігнаних співвітчизників^[7].
Розрахунок на залякування записано і в самому вироку: комісія постановила розстріляти полонених, щоб «показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю»^[7].