Агресори можуть вимагати від колонізованих публічного каяття — ритуального самоприниження зі зреченням колишньої лояльності, спротиву та його провідників, віри чи присяг — як умови припинення насильства, звільнення або самого права жити на своїй землі. Каяття — не просто декларація: воно має наслідки. Від сповіді залежить доля людини — свобода, табір чи розправа. Той, хто публічно покаявся, скомпрометований перед своїми і прив'язаний до агресора самим публічним актом. «Добровільні» каяття агресор пред'являє як доказ власної правоти та виправдання репресивного характеру колонізації. Російський колоніалізм практикує примус до каяття протягом століть: імперія вимагала від горців Кавказу зречення «згубного вчення» провідника спротиву разом із присягою на вірність російському цареві; радянські публічні каяття і зречення «ворогів народу» у власних родинах, як і сьогоднішні примусові відеовибачення в Чечні, — пряме продовження цієї практики. Після захоплення Криму практика примусового каяття, яке знімають на відео й поширюють у соціальних мережах, застосовується до тих, хто зберігає лояльність Україні або критикує окупаційну владу[1].
Придушуючи повстання 1840 року, імперія вимагала від чеченців публічної відмови від опору. Генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), відозвою до повсталих від 14 червня 1840 року зажадав каяття: «Схаменіться і врятуйте себе нині щиросердним каяттям і негайною покірністю» («покірність» - імперська формула підпорядкування)[2]. Наступного дня, 15 червня 1840 року, він видав «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», де пункт 8 приписав повсталим аулам «відмовитися від усякої участі в пагубному вченні Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню; «пагубне вчення» - імперський ярлик мюридизму, релігійного руху опору)[2].