Великий терор у Чечено-Інгушетії (1937-1940)

Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише: «На початку жовтня 1937 року в супроводі великого чекістського штабу в Чечено-Інгушетію прибув кандидат у члени Політбюро, голова партколегії при КПК при ЦК і заступник Єжова – Шкірятов»^[5]. Шкірятов зібрав у грозненському Домі культури імені Леніна розширений пленум обласного комітету партії - за архівними протоколами пленум ішов 8-10 жовтня 1937 року, учасників було 194^[3] - і покликав туди ж відповідальних працівників міста й районів. Авторханов продовжує: «Шкірятов дав наказ про арешт усіх чеченців та інгушів, які є членами Чечено-Інгуського обласного комітету»^[5]. Чекісти заарештували їх тут же, в залі пленуму. Авторханов пише про продовження: «Потім наказ Шкірятова був поширений і на всіх чечено-інгуських працівників, від голови республіканського уряду до голови сільради»^[5]. У жовтні й листопаді 1937 року НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував голову уряду республіки Алі Горчханова, його заступника Абдул-Халіма Саламова, другого секретаря обласного комітету Хасі Вахаєва, завідувача відділу культури і пропаганди обласного комітету Магомеда Мамакаєва, народного комісара (міністра) освіти Хаміда Окуєва, голову Верховного суду Мусу Ханієва, прокурора республіки Хасана Мехтієва і голову Спілки радянських письменників Саїда Бадуєва. Авторханов пише і про нижні поверхи: «Заарештовані були також голови районних виконавчих комітетів (у Чечено-Інгуській республіці було до 28 районів), майже всі голови сільських Рад, колгоспів та їхні партійні організатори»^[5]. З 23 начальників районних відділів НКВД чеченцем був лише Гойтієв, і НКВД заарештував його теж. НКВД арештовував, а партійні органи знімали з посад - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Усього в жовтні 1937 р. було репресовано 30 із 76 членів і кандидатів у члени Чечено-Інгуського обкому, включно з усіма чеченцями та інгушами; 20 із 28 секретарів районних партійних комітетів; 77 членів райкомів і 192 керівних працівники сільських районів республіки»^[4]; у 1938 році колонізатор зняв майже всіх завідувачів земельних відділів районів, 19 голів райвиконкомів і 22 секретарів райкомів^[4].

З літа 1937 до листопада 1938 року НКВД (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) арештовував у республіці людей за категоріями й числами, призначеними в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, описав початок операції: «У ніч з 31 липня на 1 серпня 1937 року за заздалегідь складеними НКВД списками була проведена по всіх аулах і районах так звана «генеральна операція з вилучення антирадянських елементів»»; чекісти звозили заарештованих до Грозного - в центральний гараж «Грознафти», у клуб імені Сталіна, у дім попереднього ув'язнення республіканської міліції^[5]. Авторханов називає «до 14 тисяч людей» заарештованих за першу хвилю; в опублікованому оперативному зведенні про хід операції на середину серпня - близько 2,4 тисячі заарештованих по всій республіці, і розділені вони в ньому за призначеними складами: 888 «куркулів» (селян, яких колонізатор вважав «заможними»), 831 «кримінальник», 682 «контрреволюційного елементу»^[3]. Начальник Гудермеського районного відділу НКВД Грідасов відповів співробітникові, який спитав, як заарештувати людину, якщо матеріалу на неї немає: «Матеріал завжди знайдеться, аби на ньому була кавказька шапка!»^[5]. Арешти тривали до листопада 1938 року: восени 1937 року Москва підняла призначене по республіці число до 3200 людей, а 1 березня 1938 року призначила нове - 10 108 людей, з яких трійка засудила 6767^[3]. 8 вересня 1937 року газета «Правда» надрукувала статтю спеціального кореспондента Кузовкіна під заголовком: «Буржуазно-націоналістичний клубок у Чечено-Інгушетії»^[3]. Авторханов викладає її зміст: автор статті «доводив, що в Чечено-Інгушетії в партійному керівництві та на чолі уряду сидять «буржуазні націоналісти», які ведуть чечено-інгуський народ антирадянським шляхом», а газета й автор закликали не названого на ім'я суддю: «до кінця розплутати буржуазно-націоналістичний клубок»^[5]. Авторханов пише про те, що слідчі виготовили із заарештованих: «Протягом трьох років чекістські слідчі створювали справу «буржуазно-націоналістичної, контрреволюційно-повстанської, бухарінсько-троцькістської, терористично-шпигунської, антирадянської, шкідницької організації» – буквально так звучала багатоповерхова формула звинувачення для верхівки заарештованих»^[5]. У цю «верхівку», яку чекісти назвали «буржуазно-націоналістичним центром Чечні та Інгушетії», слідство вписало 137 колишніх відповідальних працівників республіки. Слідство записало в ці 137 і Абдурахмана Авторханова, який перебував тоді на навчанні в Москві: воно вписувало людей у справу незалежно від того, де вони були і що робили^[4]. Кожному з них слідство поставило статтю 58 - зраду Батьківщини, підготовку збройного повстання, шкідництво, терористичні акти, диверсію, антирадянську агітацію, членство в антирадянській організації і саботаж. За звинуваченням «центр» діяв у союзі з такими самими «центрами» Дагестану, Осетії, Кабардино-Балкарії, Карачаю, Адигеї та Черкесії і готував, як пише Авторханов, «проголошення «Північнокавказької федеративної республіки» під протекторатом Туреччини та Англії», а зв'язок між усіма ними тримав «Московський міжнаціональний центр»^[5].

Колонізатор репресував майже всю Спілку письменників Чечено-Інгушетії. 20 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») розпустило правління письменників республіки - формулювання постанови: «як таке, що виявилося засміченим ворожими буржуазно-націоналістичними елементами /Арсанов, Мамакаєв, Айсханов та інші/»^[3]. Один із засуджених, Халід Ошаєв, писав у 1961 році осетинському письменникові Хаджі-Мурату Мугуєву: «з 12 членів спілки письменників Чечено-Інгушетії було заарештовано 9 людей, засуджено 7 людей, розстріляно 4. Сам я, член Спілки письменників з 1934 року, просидів в ув'язненні 13 років, 2 роки сидів в одиночному ув'язненні»^[6].

13 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») затвердило два списки, що не підлягали розголошенню: № 25/97 - про вилучення літератури, виданої в республіці, - і № 31/107 - про вилучення книжок в обов'язковому порядку з бібліотек і книготорговельної мережі; під заборону потрапили твори 29 авторів, серед яких історик К. Г. Дендієв називає Д. Мадаєва, Х. Яндарова, Н. Музаєва, Д. Мальсагова і Х. Ошаєва^[3]. Перші чеченські літературні твори з'явилися на початку 1920-х років^[4] - колонізатор вилучав і забороняв літературу, якій не було й двадцяти років.

Тортури заарештованих були офіційно дозволені Центральним комітетом більшовицької партії (ЦК ВКП(б)). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...проти всіх заарештованих за політичними статтями широко застосовувалися тортури, офіційно дозволені як заходи «фізичного впливу»»; у листі Сталіна, розісланому в партійні органи в січні 1939 року, говорилося: «ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВД було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б)»^[4]. Один із виконавців у республіці - Порубай, у записці обласного комітету партії 1938 року названий заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки. Після зміни курсу його судили - звинувачення: «застосовував спотворені методи ведення слідства і примушував заарештованих до давання завідомо неправдивих показань», а за сфальсифікованими ним справами трійка виносила розстрільні вироки^[3]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише, що слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло три роки, і описує його методи: «Слідство велося із застосуванням звичайних для всього СРСР методів фізичних тортур з деякою добавкою для специфічного «національного характеру»»^[5]. Авторханов називає тих, кого чекісти замучили на смерть: «Під час цього слідства до смерті були замучені: колишній голова обласного виконавчого комітету Д.Мачукаєв, колишній завкультпропом обкому М.Гісаєв, колишній секретар Інгуського обкому ВКП(б) Ідріс Зязіков та інші»^[5]. Він пише і про тих, кого тортури довели до самогубства: «Не витримавши режиму тортур, покінчили самогубством: голова планової комісії республіки М.Ісламов, секретар райкому партії М.Бектеміров»^[5]. Авторханов пише про результат: «Шляхом цієї нечуваної інквізиції, названої «попереднім слідством», чекісти змусили до 90 відсотків членів «буржуазно-націоналістичного центру» підписувати і навіть складати «щирі зізнання» у злочинах, яких вони, зрозуміло, не скоювали»^[5]. Заступник голови уряду республіки Абдул-Халім Саламов під тортурами підписав «щирі власноручні показання» про доставку в республіку з Англії через Туреччину 50 гірських гармат, 1000 кулеметів, 200 тисяч гвинтівок, 5 мільйонів патронів, 10 тисяч снарядів і гранат для збройного повстання; там само він написав, що Англія обіцяла підтримати це повстання з повітря. Він назвав і точне місце, де ця зброя закопана в горах; Авторханов пише: «чекісти перерили всі вказані ущелини гір. При цьому, звісно, нічого не знайшли, але побиття тривали з вимогами вказати справжнє місце, де закопана ця зброя»^[5]. Підсудні показали трибуналові сліди тортур; Авторханов пише: «Підсудні, вказуючи на шрами від завданих ран, на вибиті зуби, понівечені частини організму (одного навіть було кастровано під час допиту), заявили, що свої неправдиві показання вони підписали під впливом цих фізичних тортур і в надії, що таким чином буде прискорений день суду, або смерті»^[5].

Позасудовий орган - «трійка» - виносив у Чечено-Інгушетії вироки за оперативним наказом народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року, і склад трійки Єжов затвердив текстом наказу: «Затверджую такий персональний склад республіканських, крайових і обласних трійок: ... Чечено-Інгуська АРСР: голова - Дементьєв; члени Єгоров, Вахаєв»^[2] - народний комісар (міністр) внутрішніх справ республіки Дементьєв, перший секретар обласного комітету партії Єгоров і другий секретар Вахаєв. Історик Г. І. Какагасанов описує інститут: «Позасудовий орган, створений для проведення каральної політики... До її складу входили: начальник ОГПУ, секретар парторганізації, прокурор республіки, краю, області»^[1]. Порядок роботи трійки і режим таємниці прописані в тексті наказу: трійки розглядають «матеріали на кожного заарештованого або групу заарештованих», а вироки першої категорії виконуються, як приписує наказ, «з обов'язковим повним збереженням у таємниці часу і місця приведення вироку у виконання»^[2]. Про розстріл рідним засуджених НКВД (Народний комісаріат (міністерство) внутрішніх справ - наступник ОГПУ і попередник сучасної ФСБ) не повідомляв; Какагасанов пише: «Частіше це відбувалося під формулюванням «засуджений без права листування», що означало «розстріл»»^[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують і «засудження за альбомами» - вироки заочно, за короткою довідкою, «без ознайомлення із самою кримінальною справою»^[4]: такий порядок заданий наказами за «національними лініями» терору, починаючи з наказу НКВД № 00485. Слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло, за рахунком чеченського історика А. Г. Авторханова - сучасника подій, який писав в еміграції, - рівно три роки^[5]. Судити 137 людей одним процесом чекісти не стали і розбили «центр» на три групи: у першу зібрали радянсько-партійне керівництво республіки - Алі Горчханова, Абдул-Халіма Саламова, Хасі Вахаєва, Хаміда Окуєва і Тучаєва; у другу - безпартійних, яких слідство називало культурно-ідеологічним керівництвом, - Халіда Яндарова, Ахмата Мацієва, Абдурахмана Авторханова, Д. Мальсагова, Магомеда Мамакаєва; у третю - «терористичну групу», куди «чекісти набрали за логікою речей саму молодь»^[5]. Групи постали перед військовим трибуналом Північнокавказького військового округу; Авторханов пише: «з тих, хто дійшов живими до суду, близько 120 людей, винним себе визнав лише один колишній мулла Ахмат Тучаєв. Усі решта в один голос заявили, що всі інкриміновані їм злочини – вигадка, а їхні «щирі зізнання» є неправдивими й вигаданими від початку до кінця», «Усе звинувачення і докази у справі будувалися виключно на цих вимушених тортурами особистих показаннях», «Інших речових доказів або показань свідків для обґрунтування звинувачення не було» - і обвинувальний вирок першій групі трибунал виніс «єдино на підставі показань одного підсудного – А.Тучаєва»^[5]. Трибунал засудив Абдул-Халіма Саламова, Алі Горчханова і Тучаєва до розстрілу, решту - до тюремного ув'язнення від 7 до 25 років^[5]. Зі смертної камери Тучаєв подав клопотання про помилування на ім'я голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна і написав у ньому: він зізнавався у нескоєних злочинах, бо лише так НКВД обіцяв звільнити його сім'ю і зберегти йому життя^[5]. Москва замінила розстріл усім трьом і знизила строки решті; «терористичну групу» той самий трибунал звільнив цілком, справу «культурників-ідеологів» «взагалі не прийняв до провадження», а тих, хто сидів без «справ», чекісти пропустили через Особливу нараду - відомчий «суд» самого НКВД, який виносив вироки без процесу і без підсудного^[5].

Наступного ранку після нічних арештів 31 липня 1937 року бюро обласного комітету партії постановило: провести в усіх колгоспах збори «з роз'ясненням політичної обстановки на селі», а до 5 серпня - районні та комсомольські збори «про підсумки операції»^[3]. 3 серпня 1937 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК ВКП(б)) телеграмою № 1178 зобов'язав обласні комітети партії: організувати «в кожній області по районах 2-3 відкриті показові процеси» над призначеними «шкідниками сільського господарства» - «широко висвітливши хід судових процесів у місцевій пресі»^[3]. Газета «Грозненский рабочий» висвітлювала відкриті суди з серпня 1937 року - 20 серпня під заголовком: «Суд над колишніми керівниками Чечінгторгу»^[3]. З 11 вересня 1937 року та сама газета друкувала викриття хвилями, день за днем: 11 вересня: «Розплутати буржуазно-націоналістичний клубок» - зі звітом про збори, де «з 587 членів і 132 кандидатів партії, присутніх на зборах... виступило 520 людей»; 15 вересня: «Вороги чечено-інгуського народу: викорчувати і до кінця розгромити банду буржуазних націоналістів»; 16 вересня: «Вороги народу хазяйнують у Чечінгвидаві: вовчу зграю очолює махровий націоналіст Арсанукаєв»; 17 вересня: «Викрити і розгромити підлу банду буржуазних націоналістів! - такий спільний голос парторганізацій Чечено-Інгушетії»; людей газета викривала поіменно - Горчханова, Саламова, Мехтієва, Вахаєва, Окуєва, Ханієва, Мацієва, Яндарова^[3]. 27 вересня газета надрукувала анонс: «Шкідники зерна: до майбутніх процесів» - за три дні до репортажу про сам суд; 12 жовтня під заголовком: «Суд над шкідниками з Артемівського елеватора» - газета відзвітувала: «робітники і домогосподарки, що переповнили залу, зустріли вирок бурхливими оплесками»; 3 листопада під заголовком: «Суд над шкідниками 2-го нафтопереробного заводу»^[3]. У березні 1938 року учасники мітингу в Жовтневому районі Грозного вимагали від Військової колегії Верховного суду СРСР розстрілу «скажених фашистських собак»^[3], «Грозненский рабочий» 11 березня надрукував відкритий лист піонерів грозненської школи № 3 з вимогою «фізичного знищення озвірілих ворогів народу»^[7], а про суд 16-26 березня історик К. Г. Дендієв пише: розгляд справи «Буржуазно-націоналістичної троцькістсько-бухарінської контрреволюційної групи Абастова, Кебієва, Зармаєва та ін.» «слухався у відкритому засіданні, за участю державного обвинувача й органу захисту», а обвинувальний висновок надрукував «Грозненский рабочий»^[3].

11 липня 1937 року окупаційна влада затвердила число «що підлягають розстрілу» людей у Чечні: 862 «куркулі» (селяни, яких колонізатор вважав «заможними») і 555 «кримінальників» - разом 1417 людей^[3]; в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня по ЧІАСРР записано: 500 людей - розстріляти («перша категорія» наказу)^[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про розстріляних письменників: «з 12 членів Чечено-Інгуської Спілки письменників були заарештовані 9, засуджені 7, зокрема четверо - С. Бадуєв, А. Дудаєв, Ш. Айсханов, С. Озієв - засуджені до розстрілу»^[4]. НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував одного з цих чотирьох - письменника Абді Дудаєва - 24 листопада 1937 року «без санкції прокурора», зі стандартним звинуваченням в «антирадянській агітації», а 2 грудня за рішенням «трійки при НКВД ЧІАСРР» чекісти його розстріляли - вісім днів від арешту до вбивства; у висновку в справі від 13 травня 1958 року сказано: «Слідство у справі Дудаєва проводилося з порушенням закону, очні ставки зі свідками не проводилися»^[3]. Москва особисто затверджувала списки затриманих на розстріл: Сталін, Молотов і Жданов підписали список від 7 грудня 1937 року, і 28 грудня Військова колегія Верховного суду СРСР винесла за ним 32 смертні вироки^[3]; 12 вересня 1938 року Політбюро затвердило новий список тих, хто підлягав її суду: з 61 підслідного 50 ішли у справі «буржуазно-націоналістичного центру», і 55 з них значилися «в розстрільній статті»^[3]. 29 червня 1938 року Військова колегія засудила на різні строки велику групу технічної інтелігенції республіки, а 30 людей засудила до розстрілу - чекісти розстріляли їх того ж дня^[3]. У звинуваченні у справі Порубая - заступника народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки, якого судили після зміни курсу, - сказано: «Сфальсифікував слідчі справи на Хамзатханова, Алієва, Хасієва, Каділова, Ухуєва, Мутушева, всі ці особи рішенням трійки засуджені до ВМН» - «ВМН» означало розстріл^[3]. Чекісти скидали тіла вбитих у дві ями-траншеї на центральному цвинтарі Грозного - історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: туди «в жовтні, листопаді і грудні 1937 р.» скидали «тіла розстріляних»^[3]. А. Божедомов розкрив поховання влітку 1990 року - розкопками за участю членів Чечено-Інгуського «Меморіалу» і працівників краєзнавчого музею^[3].