Агресори можуть покладати на підкорені спільноти обов'язок відмовляти у притулку учасникам опору і видавати всіх, хто пішов з-під влади агресора, - повстанців, збіглих солдатів і підневільних, полонених. Обов'язок оформлюється нормативом або договором і тримається на колективній відповідальності: за переховування чи недонесення відповідає все поселення - штрафами, конфіскаціями, розоренням. Так агресор знищує саму функцію непідконтрольного простору - гір, лісів, вільних окраїн - як притулку, куди можна піти з-під його влади: політолог і антрополог Джеймс Скотт показав, що такі зони притулку (серед них він прямо називає Кавказ) складаються з людей, які навмисно тікають від державних повинностей, а політичний теоретик Ніл Робертс описав саму втечу з-під підневільності як практику свободи - примусова видача втікачів б'є саме по ній. Руками самих підкорених агресор перетворює кожне поселення, що здалося, на заслін проти тих, хто ще чинить опір.
«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, зобов'язали чеченські аули відмовляти у притулку учасникам опору і видавати людей, які пішли з-під влади імперії. Пункт 8 приписав: «Не давати притулку у своїх аулах абрекам, мюридам і непокірним горцям» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом; мюриди - учні і воїни імама); пункт 11: «Видати всіх російських полонених і збіглих, що перебувають у горах» - збіглими імперія називала своїх солдатів і кріпаків, які пішли до горців[1]. Видачі йшли і до нормативу, під тиском зимових експедицій: імперський історик Юров записав про підсумок грудневого походу 1839 року генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії, по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні): «видано 97 абреків, 7 полонених і два збіглих», а про січневий похід 1840 року по річці Мічик - аули «видали 30-ть абреків»[2].
Імперія вимагала від чеченських громад видавати солдатів, які втекли до них з імперської армії, і призначила ціною видачі сіль. Військовий міністр Чернишов офіційним службовим листом (відношенням) від 6 вересня 1842 року передав генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу (главі імперських військ і адміністрації на Кавказі), повеління імператора Миколи I: щоб місцеве начальство «вимагало повернення військових чинів, що переховалися в горців, які виявили нам покірність», а від непідкорених громад «намагалося схиляти непокірних до видачі дезертирів за сіль»[1]. Викуповувати втікачів грошима імператор заборонив прямо: платою за виданих людей ставав доступ до солі, яку імперія тримала під забороною.
Після розстрілу біля Шалі імперія зажадала від чеченських товариств видати вцілілих. 26 січня 1864 року Лоріс-Меліков, начальник Терської області, зібрав у фортеці Грозній наїбів і «почесних» жителів: історик З. Х. Ібрагімова пише - він «оголосив чеченцям, що зібралися, що вони зобов'язані видати всіх зікристів [послідовників шейха Кунта-Хаджі]. Було призначено останній строк - 1 лютого, після чого начальник області пригрозив розпочати воєнні дії. Він також заборонив виконання зікристських обрядів»[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять вимогу дослівно: «...сприяти відновленню порядку, порушеного зікристами...», і фіксують заборону «гучного» зікру, за дотриманням якої мали стежити духовенство і сільські старшини[4].
У лютому 1919 року Добровольча армія зажадала через Гірський уряд видати всіх червоноармійців, які переховувалися в Чечні: «Близько 700 осіб дійсно були підготовлені до видачі, однак ця акція зустріла рішучий опір Гойтинської Ради і відкрите невдоволення народу», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов (Гойтинська Рада - рада села Гойти); генерал Шатилов доносив: «...серед чеченців відбуваються заворушення, оскільки частина їх не бажає видачі більшовиків»[4]. Вимога видачі «всіх червоноармійців, більшовиків і абреків» увійшла і до квітневого ультиматуму[4].
8 вересня 1925 року радянська авіація скинула на Ножай-Юрт вісім пудових - по 16 кілограмів, як міна сучасного 120-мм міномета - бомб, щоб примусити село видати колишнього начальника окружної міліції Гібертієва[5]. Так само примушували Урус-Мартан: історик А. Ю. Лашков пише, що після артилерійського вогню і бомбових ударів «керівництво Урус-Мартана пішло на поступки і видало бандитів 9 вересня»[6]. Про представників місцевої влади інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), говорить: їх залучають до вилучення як «зобов'язаних вказати житла осіб, що підлягають вилученню, а також тих осіб (родичів та ін.), у яких особа, що підлягає вилученню, може переховуватися»[7] - виконавцем вилучення робили саму громаду. Ціну цієї вимоги називає історик Є. Ф. Жупікова: «Через горський звичай гостинності населення Чечні, навіть якщо воно вороже ставилося до керівників повстанців і ватажків бандитів, не могло видати їх владі. Порушення звичаю зганьбило б горця на багато поколінь і загрожувало б кровною помстою його роду з боку виданої ним людини»[8].