Колективні покарання

Восени 1830 генерал Вельямінов запровадив колективні майнові стягнення з чеченських сіл, які не відповідали за чужі дії: за викрадення Чеченцями десяти голів худоби зі станиці Червленної він «одразу наказав відібрати в жителів двох сіл Брагуни та Нового-Юрта, повз які пройшла партія, теж десять голів худоби та повернути її козакам», за викрадення табуна коней у Ногайському степу «Брагуни знову поплатилися точно такою ж кількістю голів», а власника Нового-Юрта Шах-Гірея за бездіяльність сільської варти було посаджено в каземат — тюремну камеру фортеці Грозної. Це зафіксував імперський історик Потто^[1].

Квітневим рейдом 1837 року на Гертлінське селище війська генерала Фезе наклали на все село колективне майнове стягнення: за рапортом Розена військовому міністру Чернишову від 30 травня, понад забрану під час рейду худобу «покладено на селище штраф у 132 штуки худоби»^[2] - платило селище цілком, без розбору особистої причетності жителів.

За підсумками «червленських нарад» 1905-1906 років Російська імперія встановила механізм кругової грошової відповідальності: штрафи з винних, «а в разі їхньої матеріальної неспроможності - штрафні санкції переходили на сільську громаду, до якої належав винний»^[3]. Старі Атаги за переховування земляка-абрека оштрафовано двічі - на 3, потім на 6 тисяч рублів; їм же приписано у триденний строк здати «100 гвинтівок, дві тисячі патронів і 500 кинджалів», видати абреків Томаєва і Хорсієва, які переховувалися в селі, і «зібрати кошти на обладнання сільської поліцейської дільниці телефонним зв'язком»^[3]. Цацан-Юрт у 1908 році виплатив «контрибуцію» за нездану зброю - 7 тисяч рублів^[3]. У 1911 році наказом намісника з усього чеченського населення Грозненського і Веденського округів «стягнуто 100 тисяч рублів» у відшкодування постраждалим «...під час нападу зграї Зелімхана»^[3].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив: «Ужити найенергійніших заходів до придушення куркульських повстань і виступів банд, застосовуючи обкладення контрибуцією бунтівних місцевостей і взяття заручників»; підписали постанову за голову цього органу Полозов і його секретар Лапчинський^[4]. Відповідати за цією постановою - грішми й заручниками - мав не той, хто повстав, а вся місцевість разом.

Під кінець року Москва закріпила практику вже для всієї армії: 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький і головнокомандувач збройних сил РСФРР Каменєв підписали таємний наказ № 579 - кожна армія «зобов'язується в районі своїх дій обеззброїти населення за допомогою всіх засобів, які є в її розпорядженні (агітація, агентурна розвідка, оплата зданої зброї грішми й натурою, повальні обшуки, штрафи грішми й натурою, кругова порука, система заручників, розстріл винуватців і т. ін., і т. ін.)», і наказ цей, сказано в ньому ж, стосується «в першу голову армій, що вступають в Україну»^[5].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував із району повстання Зеленого - тими самими словами, що й накази: «Повстання ж селян Трипільського району придушено... тепер лишається... стягнення з нього всіх видатків, понесених робітничо-селянською державою на придушення», - і уточнював: «Необхідно провести стягнення продуктами, стягнення з селян видатків, спричинених повстанням»^[6]. У Могилеві-Подільському, який радянські війська захопили 5 квітня 1919 року без бою, місто одразу обклали примусовою виплатою - телеграма в Бюро української преси за підписом Іваницького повідомляла: «у місті зразковий порядок, яким навіть буржуазія задоволена, попри накладену контрибуцію в півтора мільйона»^[7]. У донесеннях Особливої слідчої комісії при командуванні білих (ЗСПР) записано про Одесу: «400 осіб за несплату контрибуцій відправлено на примусові роботи», і про Ізюм Харківської губернії - «очевидці переказували про поголовне пограбування родин, у яких родичі пішли до „кадетів"»^[8].

У Фастові Київської губернії примусову виплату, накладену на місто за радянської влади, внесла єврейська громада - співробітник Редакційної колегії, органу, що збирав свідчення про погроми, Х. Гофман записав: «Уся накладена контрибуція була майже цілком сплачена євреями, попри те, що вони бідніші і їх значно менше, ніж християн. Багато євреїв було взято заручниками, довго сиділи у в'язниці, багатьом довелося зовсім залишити Фастів»^[9].

Ще до операції сільські сходи разом з ревкомами (невиборними комітетами, поставленими замість обраних Рад, - кампанія C1176) складали списки «порочного елементу» - жителів, помічених у грабежах; історик Є. Ф. Жупікова пише: «Вони та їхні родичі несли матеріальну відповідальність за всі випадки розкрадань на території Чечні»^[10] - родичі платили за чужі крадіжки за фактом споріднення і запису в списку. Вийти зі списку можна було тільки присягою із зобов'язанням доносити: «Якщо "порочний елемент" приносив присягу в тому, що протягом року не грабуватиме і доноситиме на злодіїв, його зі списку виключали»^[10]. Коли війська дійшли до гір, тією ж категорією рахували зруйноване: за підсумком бомбардувань 16 аулів «підірвали 119 будинків "порочного елементу"»^[10]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують число - «підірвано 119 будинків»^[3]: будинок підривали за те, що його господар значився в списку.