«Бомби обрушилися на аули»: репресії та повітряні удари по гірській Чечні напередодні депортації (1941-1942)

СРСР на початку листопада 1941 року, ведучи військову операцію проти оголошеного ним «повстання», бомбив бойовою авіацією гірські аули Чечні, в яких не було ні цього вигаданого «повстання», ні справжнього протесту. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: до придушення протесту, «крім оперативних груп і внутрішніх військ, були залучені три ланки бойової авіації», і «операція виявилася погано підготовленою у військовому відношенні й супроводжувалася великими втратами серед мирного населення. Бомби обрушилися на аули, населення яких і не підозрювало ні про яке «повстання»»^[2]. Історик С. П. Аренін, який писав за документами Відділу боротьби з бандитизмом НКВД (попередника сучасної ФСБ), пише про операції 28 жовтня - 3 листопада 1941 року: їх провели «чекістсько-військові групи, яким були додані три ланки авіації»^[3]. Навесні 1942 року, за мемуарами, радянська авіація повторила удари в більшому масштабі - чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, свідчить: «1942 року навесні радянська авіація двічі піддала бомбардуванню всю гірську Чечено-Інгушетію», і «в аулах Шатоя, Ітум-Кале й Галанчожа мешканців, убитих повітряним бомбардуванням та артилерійськими обстрілами більшовиків, налічувалося більше, ніж тих, хто залишився живим»^[4]. Авторханов додає: «У ті дні, коли Сталін влаштовував це пекло над власним народом, на Кавказі не було ще ноги жодного німця»^[4]. У доповіді 141-го полку про військову операцію 30 жовтня - 15 листопада 1941 року пораховані лише свої та «бандити» - «убито: бандитів — 36... Втрати полку: убито — 6, поранено — 7»^[1], про вбитих і поранених мешканців у ній немає жодного рядка. Щодо Галанчозького району свідчення й документи розходяться: історики наводять зібрані від тих, хто перебував у горах, дані, що там «спостерігався абсолютний спокій, і бомбардування мирних аулів радянською авіацією були шоком і для районного керівництва»^[2], а доповідь Халухаєва називає Галанчозький район серед охоплених повстанням^[1].

СРСР оголосив господарський протест чеченців «повстанням», організованим «фашистськими агентами». Партійні органи радянської колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії, «за підказкою НКВД-НКГБ», дали протестові кінця жовтня 1941 року ім'я, яке історики наводять так: «відкрите антирадянське «куркульсько-бандитське повстання»»; самі події, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, мали «риси соціального протесту»^[2]. Ця версія закріпилася в документах: у доповіді командира 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) підполковника Халухаєва від 26 червня 1943 року жовтень 1941 року описано так: «німецько-фашистськими агентами було піднято збройне контрреволюційне повстання»^[1]. Підрахунок спецслужб суперечив картині, яку вони нав'язували: за весь 1941 рік органи НКВД ліквідували 12 «банд» загальною чисельністю до 100 осіб, зафіксувавши чотири «бандпрояви», в яких загинуло дев'ятеро людей^[2]. За цими цифрами немає повстання: у всіх «бандах», які НКВД налічив і ліквідував за рік, було до ста осіб на всю Чечню, а в сутичках загинуло дев'ятеро. Дезертирство, яке колонізатор поставив у провину чеченському народові, було дезертирством новобранців, а не фронтовиків - у довідці начальника управління Міністерства внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва від 1956 року сказано: під час першої мобілізації «дезертирували в дорозі до місця відправлення 450 осіб, ухилилися від призову 269 осіб»^[1], й історики підтверджують: затримані дезертири були «аж ніяк не з фронту, а з частин, що формувалися у Грозному або проходили через нього»^[2]. Про фронтове дезертирство Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за перші шість місяців війни відомі факти дезертирства з передової 38 осіб»; при цьому, пишуть вони, до «дезертирів» у Чечено-Інгушетії «почали зараховувати й тих, хто втік від смерті з «трудармії» або ухилився від мобілізації до неї», і вони ж пишуть про облік: ««Ухильником», а то й дезертиром вважалися й ті, хто на першу вимогу не з'явився на призовні дільниці, хоча б через інвалідність або власну смерть»^[2]. Історики зазначають, що оцінки спиралися «на дані виключно центрального апарату НКВД ЧІАССР», а «реальними тут були лише бомбардування радянською авіацією чеченських аулів і хуторів. Усе інше під питанням»^[2]. Військкомати провели три призови: 29 серпня - 2 вересня 1941 року (призову підлягало 8 тисяч осіб), у жовтні 1941-го (4733 особи) та 17-25 березня 1942 року: «Підлягало призову 14 577 осіб, з яких було призвано лише 4395»^[1] - люди масово ухилялися від призову. У квітні 1942 року СРСР скасував призов чеченців та інгушів зовсім - у довідці Дементьєва сказано: «У зв'язку з цим у квітні 1942 р. надійшов наказ НКО СРСР про скасування призову до армії чеченців та інгушів»^[1] (НКО - міністерство оборони СРСР). Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, датує звільнення від служби лютим 1942 року й передає мотивування наказу словами «чеченці та інгуші за релігійними переконаннями відмовляються їсти свинину»^[4]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що припинення призову в березні 1942 року домоглися органи НКВД (попередника сучасної ФСБ), а офіційне мотивування передають так: «припинення призову мотивувалося мало не турботою про чеченців та інгушів, навіть неможливістю забезпечити їхнє харчування м'ясом (горці не їли свинини, а баранини та яловичини у вигляді консервів заготовлено практично не було)»^[2]. Через два роки СРСР звинуватив народ, який сам же відсторонив від призову, в ухилянні від служби та переході до противника; на цьому звинуваченні колонізатор побудував указ про депортацію народу з його земель 1944 року, відому як операція «Сочевиця» («Чечевица») (кампанія C1180) й пізніше визнану геноцидом чеченського народу: Росією 1991 року^[5], Європейським парламентом 2004-го^[6] та Україною 2022-го^[7].

СРСР у вересні 1941 року створив у складі місцевих органів НКВД (попередника сучасної ФСБ), зокрема в Чечні, особливі відділи боротьби з бандитизмом, а в Шатойському, Галанчозькому та Ітум-Калінському районах - постійні оперативні групи, чиє завдання історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають словами «швидко припиняти будь-які прояви бандитизму»^[2]. Першою стала військова операція 30 жовтня - 15 листопада 1941 року районами оголошеного «повстання»: за доповіддю 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії), убито 36 людей, записаних «бандитами», затримано 251 - «повстанців — 127, бандитів — 7, бандповстанців — 13, дезертирів — 104»^[1]. 5 грудня 1941 року в селі Гіхи Урус-Мартанівського району полк двогодинним боєм знищив групу з десяти людей, яку доповідь називає «кадровою бандою» Кайдова Азака: троє вбиті, семеро затримані^[1]. Того ж грудня для підтримки оперативних груп СРСР сформував у Чечні 178-й мотострілецький батальйон, розгорнутий наступного року у 141-й полк військ НКВД (у доповіді командира полк названо стрілецьким, в істориків - гірськострілецьким)^[2]. Рахунок полку за 1941 рік, з 25 жовтня по 1 січня 1942 року: убито 59 людей, затримано 390^[1].

СРСР 1941 року силоміць зігнав до 13 тисяч чеченців, визнаних непридатними до військової служби, у «трудармію» - будівельні батальйони, послані зводити оборонні рубежі: людей повезли до фронту без зброї та без статусу солдатів. Мобілізацію, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, місцеві військкомати провели «практично силовими методами»^[2]; історик М. К. Осмаєв пише: «Людей забирали просто на вулицях без вручення повісток і попереднього роз'яснення мети мобілізації», а серед мобілізованих «було чимало старих і хворих»^[8]. Історики пишуть про становище мобілізованих: вони «перебували на становищі військовослужбовців, але не рахувалися червоноармійцями»^[2]. Історики описують підсумок: «Мобілізовані маси були завантажені в ешелони й у вересні 1941 р. опинилися у прифронтовій зоні, де їхніх трудових зусиль ніхто не потребував. Армія поспіхом відступала. Понад 10 тисяч нещасних громадян Чечено-Інгушетії загинули від холоду, голоду, бомбардувань, унаслідок злочинної недбалості військового чиновництва»^[2]. М. К. Осмаєв наводить й іншу версію долі мобілізованих: ще не дійшовши до місця призначення, «вони були розсіяні німецькою авіацією», а до Ростова-на-Дону дісталися, за різними джерелами, від 1200 до 2 тисяч людей, яких вивезла до Грозного спеціальна комісія колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії^[8]. Тих, хто вижив, колонізатор оголосив «дезертирами трудового фронту»; історики пишуть: «Їх ледве врятувала від розстрілу урядова комісія з Чечено-Інгушетії, що виїхала за скаргами до Ростова-на-Дону»^[2].

СРСР поставив чечено-інгуських добровольців у стрій, але відмовив їм у зброї, постачанні та армійському номері - і 3-4 серпня 1942 року кинув їх, із шашками та випадковими гвинтівками, проти німецьких танків під Котельниковим. Воювати чеченці та інгуші йшли й без імперського примусу: вже в перший рік війни на фронті були понад 18 тисяч людей, до третього року - 32 тисячі, за іншими відомостями до 50 тисяч^[2]. Після того як СРСР скасував призов чеченців та інгушів, чечено-інгуські офіцери радянської армії домоглися дозволу набрати добровольців; їхні прохання озброїти набраних по-армійському залишилися без відповіді. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, називає їх поіменно: «З ініціативи чеченця радянського генерала Суп'яна Моллаєва, інгуша полковника Абадієва, майора Візантова, капітана Ахтаєва та інших Радянський уряд дозволив Чечено-Інгуській республіці набрати добровольців»^[4]. Зібралися дві дивізії, діюча й запасна; діюча після евакуації Керчі пішла на Південний фронт. У Краснодарі командувач Південного фронту маршал Будьонний виставив її навпроти дивізії, що відступила з Керчі, і звернувся до тих, хто відступив, як передає Авторханов, такими словами: «Ось, дивіться на них, горців: їхні батьки й діди під проводом великого Шаміля 25 років хоробро билися й відстоювали свою незалежність проти цілої царської Росії. Беріть із них приклад, як треба захищати Батьківщину!»^[4]. Жодну з двох дивізій не було прийнято на постачання радянської армії, і жодна не отримала армійського номера. Авторханов пише: «Обмундировані вони були самою Чечено-Інгуською республікою, звідти ж отримували й провіант»^[4]. Про озброєння та взуття бійців він пише так: «усе озброєння цих дивізій складалося з самих шашок і з випадкових гвинтівок найрізноманітніших систем»^[4]; «Багато бійців були босими, бо домашні горські чув'яки давно зносилися»^[4]. Офіцери попросили Будьонного прийняти дивізії до армії та озброїти їх по-армійському. Далі в Авторханова сказано: «Будьонний пообіцяв подумати. Поки Будьонний думав, німці переправилися через Дон, і чечено-інгуська дивізія в тому ж вигляді, без жодної підтримки, була кинута буквально під ураганний вогонь німецьких танків, що стрімко рвалися до Сталінграда. Під Котельниковим, 4 серпня 1942 року, німецькі танки пройшли по трупах багатьох бійців цієї дивізії. Маленька ж частина потрапила в полон, інша, на чолі зі штабом, зуміла вирватися з оточення й відступила. Але розгром цієї дивізії разом із розгромом цілих корпусів та армій Південного фронту став поганою атестацією для всього чечено-інгуського народу»^[4]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують події інакше: набиралася одна 114-та Чечено-Інгуська кавалерійська дивізія - добровольців прийшло на тисячу людей понад комплект у 4,5 тисячі, - Москва її розформувала, а створений на її базі 255-й Чечено-Інгуський кавалерійський полк майора Мовліда Вісаїтова СРСР кинув під Сталінград^[2].