Підконтрольна опозиція

Цілеспрямоване перекидання лояльних делегатів і політичних агітаторів на Всеукраїнський з'їзд рад у Києві для перехоплення порядку денного зсередини^[1].

Спроба перетворити електоральну меншість на процедурну більшість на з'їзді. Реальна підтримка була мізерною: на виборах до Установчих зборів «в цілому по країні більшовики зібрали менше 24% голосів, а в українських губерніях — тільки 10%»^[1]. Звідси ставка на перехоплення представницьких органів: ЦК РСДРП(б) прямо декларував, що «перехід уряду з рук однієї радянської партії в руки іншої партії забезпечений без всякої революції, простим рішенням Рад, простим перевибором депутатів в Ради», а декрет ВЦВК від 4 грудня 1917 року «Про право відкликання делегатів» давав механізм для такої заміни^[1][2].

Проведення фіктивного «всеукраїнського» з'їзду, щоб надати захопленню влади вигляду народного волевиявлення. Справжній Всеукраїнський з'їзд рад у Києві 17-19 грудня 1917 року більшовикам не дався: на момент ухвалення резолюцій він налічував понад 2500 делегатів, «Більшовиків представляли лише 150 делегатів», і з'їзд підтримав Центральну Раду^[3]. Ті, хто програв, не змирилися. Володимир Затонський - один з них, згодом член харківського уряду - згадував: «Зібравшися нелегально в помешканні профспілок, делегати з'їзду, всі більшовики, опріч двох або трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повномочним З'їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет та уряд Радянської України і, переїхавши до Харькова, стати до одвертої боротьби з Центральною Радою»^[4]. Новий «з'їзд» зібрався в місті, вже зайнятому російськими військами: «За день до початку з'їзду рад гарнізон Центральної Ради в Харкові був роззброєний військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї», пише історик Станіслав Кульчицький^[5]. Злиття з обласним з'їздом рад Донецького і Криворізького басейнів він описує так: приїжджі «проголосили свій з'їзд Всеукраїнським з'їздом рад»^[5]; історик Владислав Верстюк пише, що «нашвидкоруч… був інсценізований альтернативний з'їзд Рад», на якому «200 делегатами були представлені 89 рад і військово-революційних комітетів», тоді як «лише рад на той час в Україні було понад 300»^[6]. Більшість населення України залишилася за дверима зали - делегатів від селян, зазначає історик Лариса Якубова, «майже не було», а застереження «за участі селянських депутатів» з назви з'їзду радянська історіографія згодом вилучила^[7]. Зібрання оголосило себе Всеукраїнським з'їздом і проголосило створення радянської - «мовляв, справді народної» - УНР^[7].

Спроба легалізувати маргіналізацію державної мови в регіонах: закон «Про засади державної мовної політики» (закон Ківалова-Колесніченка) допускав переведення діловодства на «регіональні мови», фактично закріплюючи домінування російської в русифікованих регіонах^[8].