Розправи над полоненими й затриманими: Вбивство полонених і затриманих

Червоногвардійці розстріляли полонених під Крутами (станція на Чернігівщині) з дозволу командувача Першої революційної армії Єгорова. Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Лапідус, який був при полонених на станції і напередодні разом з начальником панцирного потяга Зомбартом відмовив червоногвардійців від негайної розправи, у своїх свідченнях слідству у справі головнокомандувача Муравйова розповів: «Наступного дня, коли ми від'їжджали від ст. Крути, потяг дорогою зупинився за наказом Єгорова, з вагона вивели всіх затриманих і за 300 кроків від потяга їх розстріляли розривними кулями. Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і спитав, чому їх розстріляли. Єгоров, покурюючи цигарку й усміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони на цьому наполягали»^[1]. Член комітету Першої революційної армії Мойсеєв описав у свідченнях, кого розстріляли: «На ст. Крути було захоплено в полон близько 20 гайдамаків, серед яких було багато гімназистів років по 17. Їх вивезли за станцію і стали розстрілювати найбезпардоннішим чином. Був обурливий випадок, коли один юнак утік з того місця, але його наздогнали, привели на попереднє місце в самій білизні й розстріляли», - і уточнив: «це було зроблено в потязі, яким командував Єгоров»^[1]. Начальник Московського загону Бабенко захопив полонених, а Муравйов призначив Єгорова командувачем Першої армії - обидві прив'язки стоять у матеріалах слідства^[1]. Слідство уточнило число розстріляних: секретарка армійського комітету Цвангер виправила своє свідчення, назвавши 24 особи замість попередніх 150, і член слідчої комісії засвідчив виправлення^[2]. Джерела розходяться в описі способу страти: сотник Аверкій Гончаренко, який командував українським загоном під Крутами, у спогадах писав, що полонених не розстрілювали, а кололи багнетами, тоді як у документах радянського слідства значиться розстріл розривними кулями^[2].

Відступаючи з Харкова в червні 1919 року, таємна поліція більшовиків убивала своїх в'язнів і заручників - українців, що сиділи по її тюрмах без суду. За підрахунком, наведеним у зведенні Інформаційної частини білих, за місяці більшовицької окупації Харкова розстріляно понад 1000 осіб: убивали щодня по 40-50, «причому останніми днями ця цифра сильно зросла»; серед убитих названі колишній губернатор Бантиш із сином, генерали Нечаєв і Кусков, князь Путятін^[3]. Розкопки після відходу більшовиків дали 239 трупів; судово-медичне дослідження встановило факти поховання живих, знущань і катувань. У влаштованому таємною поліцією концентраційному таборі на Чайковській вулиці вирито 33 трупи розстріляних заручників^[3]. Свідок із табору, ворожого білим, - лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі, - підтвердив і розпорядок, і останній день: комендант харківської таємної поліції Саєнко «звичайно всіх засуджених... розстрілював власноруч», а «в останній день нашого перебування в Харківській тюрмі... було розстріляно 120 осіб на задньому дворику нашої тюрми»^[4]. Вироків не було: слідчі харківської таємної поліції Португейс і Фельдман, за документами, вивченими істориком Мельгуновим, «розстрілювали в 1919 р. вже без усяких протоколів» - резолюцією олівцем «Баєву, як невиправну злочинницю, розстріляти»^[4]. Перед відходом із сусіднього Вовчанська більшовики розстріляли 64 заручники, серед них - начальниця жіночої гімназії^[3]. У слободі Великий Бурлук того ж Вовчанського повіту більшовики стратили всю родину князя Вадбольського - дев'ять осіб, серед них дві 80-річні старі жінки і бонна-англійка; укладачі зведення записали: «їх роздягли догола, привели за домову церкву, запалили свічки, наказали стати на коліна й молитися, а потім під свист і крики почали відрізати їм вуха, рубати шаблями і, коли жертви втрачали свідомість, їх пристрілювали»^[3].

Восени 1921 року воїни Армії Української Народної Республіки (УНР), які відступили за річку Збруч у листопаді 1920 року, зібрали загони й повернулися в Україну, щоб підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд називають Другим зимовим походом^[5]. 17 листопада 1921 року окупаційні війська під командуванням Котовського оточили загін УНР біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області^[5].
Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар і замкнули в церкві. Судити їх приїхала з Києва виїзна комісія ЧК - таємної поліції радянської Росії, попередниці сучасної ФСБ; комуністи називали її «надзвичайною п'ятіркою». Її постанова, підписана в Базарі 22 листопада 1921 року, увійшла до збірника наказів військам Київського військового округу під номером 2578 від 26 листопада 1921 року^[6].
Перебіг бою російська комісія описала так: «Зарубано в бою понад 400 чол. і захоплено 537 чол., у тому числі й поранених… Усього перед надзвичайною комісією (п'ятіркою) постало 443 чол., решта померли від ран до прибуття комісії або перебували у тяжкому стані й залишені до одужання»^[6].
Мотив страти комісія записала в тому ж документі: «Керуючись велінням революційної совісті… і щоб запобігти подібним злочинам… і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю, Надзвичайна П'ятірка постановляє: 1. Осіб, перелічених у доданому до цього списку, в числі 359 осіб, як злісних, активних бандитів - РОЗСТРІЛЯТИ»^[6].
Долю решти українських полонених комісія описала в тому ж документі: сорок одну особу вищого командного складу і цивільного управління вона розпорядилася направити на додатковий допит слідчим органам, а сорок два колишні червоноармійці, які потрапили в полон роком раніше, - до особливого відділу Київського військового округу на перевірку^[6].
Постанову підписали голова комісії Гарькавий, члени Лівшиць, Іванов, Котовський і Фріновський, секретар Литвинов. Котовський, який поставив підпис під вироком, командував тими самими військами, що оточили загін під Малими Миньками. Наказ по округу підписали командувач військ округу Якір, член Революційної військової ради округу Затонський і начальник штабу округу Паука^[6].
Радянське командування запропонувало полоненим перейти на службу до Червоної армії; не погодився ніхто^[7][8]. Розстріл колонізатори провели на очах у зігнаних людей: напередодні вони змусили місцевих селян викопати довгий рів у балці під Базаром, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[6]. Перед ровом один із комісарів ще раз спитав, хто бажає вступити до Червоної армії. З лав відповіли: «До вас служити не підемо!.. Стріляйте!.. Народ вам того не простить!»^[6]. Засуджені обнялися й заспівали «Ще не вмерла Україна» - пісню, яка через сімдесят років, після проголошення незалежності України 1991 року, стала державним гімном України і залишається ним донині^[9]. Під спів гімну радянські війська розстріляли всіх 359 українських полонених біля села Базар^[6][7]. Свідчення зібрала зв'язкова українського підпілля, яка побувала в Малих Миньках і Базарі одразу після страти^[6].
Точний день страти в джерелах розходиться між 21 і 23 листопада^[6][8][5].
Поіменний список усіх 359 розстріляних надрукував сотник О. Шпілінський у Каліші 1932 року; пізніше список передрукували разом із текстом постанови^[6].
Історик Лариса Якубова пише: «Ця страта стала трагічним символом Української революції 1917—1921 рр. Збройна боротьба регулярної Армії УНР завершилася»^[7].

Особливий відділ Кавказької трудової армії вів масові розстріли безконтрольно навіть для власного командування: комісар армії Врачев скаржився, що про них «...майже нічого не відомо не тільки Ревтрибуналу чи Політичному відділу армії, а й ні мені, ні командувачу армії»^[10]. Під час роззброєння у травні 1922 року людей спочатку брали, потім розстрілювали: «було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[10].

СРСР розстріляв майже всіх заарештованих у ході операції 1925 року - людей, що вже перебували в руках військ і ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Загальне число заарештованих перевищило 300 осіб. Із загального числа заарештованих 105 осіб було розстріляно на місці, щодо 183 осіб було відкрито слідство, що також закінчилося позасудовим розстрілом, 21 особу вислано»^[10]. «Активних» серед них навіть власний рахунок ОГПУ знаходив небагато: в огляді, поданому Сталіну, названо 50 «активних бандитів і видних контрреволюційних діячів», при тому що «Усього заарештовано 400 бандитів і елементів, що їм сприяли»^[11] - розстрілювали здебільшого не лідерів, а рядових затриманих, чию провину не встановлював жоден суд. Так убили і головного полоненого операції: імама Нажмуддіна Гоцинського - духовного главу опору в Дагестані та Чечні, затриманого 5 вересня 1925 року і засудженого в Ростові-на-Дону, - розстріляли, за словом горця-емігранта, що писав у паризькому журналі «Прометей» 1930 року, «Il fut fusillé sans jugement dans les souterrains du Guépéou de Rostov» - без суду, в підвалах ГПУ в Ростові^[12].

СРСР розстрілював заарештованих чеченців - зокрема захоплених керівників повстань. У березні 1932 року проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») повстав Ножай-Юртівський район Чечні; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «П'ятеро захоплених керівників повстання були невдовзі розстріляні»^[10]. Слідом чекісти прийшли за духовенством - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов продовжують: «Арештів зазнали деякі відомі чеченські шейхи, а Кана-шейх Хантієв був розстріляний у квітні 1933 р.»^[10]. Кана-шейх Хантієв - духовний наставник мусульман (шейх) із села Лаха-Невре, нинішнього Надтеречного; дослідник А. Духаєв, якого цитує історик К. Г. Дендієв, пише про нього: «Востаннє був заарештований 17 березня 1933 року, у віці 85 років... і 9 квітня того ж року засуджений до вищої міри покарання. Вирок виконано 10 травня 1933 р. У 1990 році Кана-Шейх Хантієв був реабілітований»^[13]. Джерела розходяться в даті розстрілу: квітень або 10 травня 1933 року. Лік розстріляних не обмежується верхівкою: чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише, що у справі «Чеченського націоналістичного центру», сфабрикованій ОГПУ (політичною поліцією, попередницею сучасної ФСБ), розстрілювали і рядових - скільки, встановити неможливо^[14].

11 липня 1937 року окупаційна влада затвердила число «що підлягають розстрілу» людей у Чечні: 862 «куркулі» (селяни, яких колонізатор вважав «заможними») і 555 «кримінальників» - разом 1417 людей^[13]; в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня по ЧІАСРР записано: 500 людей - розстріляти («перша категорія» наказу)^[15]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про розстріляних письменників: «з 12 членів Чечено-Інгуської Спілки письменників були заарештовані 9, засуджені 7, зокрема четверо - С. Бадуєв, А. Дудаєв, Ш. Айсханов, С. Озієв - засуджені до розстрілу»^[10]. НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував одного з цих чотирьох - письменника Абді Дудаєва - 24 листопада 1937 року «без санкції прокурора», зі стандартним звинуваченням в «антирадянській агітації», а 2 грудня за рішенням «трійки при НКВД ЧІАСРР» чекісти його розстріляли - вісім днів від арешту до вбивства; у висновку в справі від 13 травня 1958 року сказано: «Слідство у справі Дудаєва проводилося з порушенням закону, очні ставки зі свідками не проводилися»^[13]. Москва особисто затверджувала списки затриманих на розстріл: Сталін, Молотов і Жданов підписали список від 7 грудня 1937 року, і 28 грудня Військова колегія Верховного суду СРСР винесла за ним 32 смертні вироки^[13]; 12 вересня 1938 року Політбюро затвердило новий список тих, хто підлягав її суду: з 61 підслідного 50 ішли у справі «буржуазно-націоналістичного центру», і 55 з них значилися «в розстрільній статті»^[13]. 29 червня 1938 року Військова колегія засудила на різні строки велику групу технічної інтелігенції республіки, а 30 людей засудила до розстрілу - чекісти розстріляли їх того ж дня^[13]. У звинуваченні у справі Порубая - заступника народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки, якого судили після зміни курсу, - сказано: «Сфальсифікував слідчі справи на Хамзатханова, Алієва, Хасієва, Каділова, Ухуєва, Мутушева, всі ці особи рішенням трійки засуджені до ВМН» - «ВМН» означало розстріл^[13]. Чекісти скидали тіла вбитих у дві ями-траншеї на центральному цвинтарі Грозного - історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: туди «в жовтні, листопаді і грудні 1937 р.» скидали «тіла розстріляних»^[13]. А. Божедомов розкрив поховання влітку 1990 року - розкопками за участю членів Чечено-Інгуського «Меморіалу» і працівників краєзнавчого музею^[13].

У квітні-травні 1943 року співробітники радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) на чолі із заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки Колесниковим під час «операцій з боротьби з бандитизмом» затримували чеченців, «підозрюваних у зв'язках з бандитами», і розстрілювали їх «незаконно, без суду і слідства» - за два місяці 25 людей, «ні в чому не винних громадян»: у селі Бачі-Юрт за наказом командира кавалерійського взводу Волосова конвой розстріляв 17 з 19 затриманих, серед них 15-річну дівчину; в селі Бельти конвой на чолі з командиром відділення радянської міліції Дубасовим «без жодних приводів» розстріляв чотирьох і привіз до районного відділу НКВД їхні трупи; на хуторі Кулой командир батальйону військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) Мейшвілі розстріляв братів Байсара та Баїма Батаєвих, Джамалані Піталова та Мавлу Чебієва^[16]. Кати списували розстріли на «спробу втечі», Колесников давав «висновок про правильність застосування зброї»; усе це встановила Головна військова прокуратура за листом чеченця Дохтукаєва із заслання - підсумок 1957 року доповіли голові уряду СРСР Булганіну, але до суду нікого так і не притягнули: сплив десятирічний строк давності^[16].