Розправи над полоненими й затриманими: Катування та знущання

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала тілесні покарання та незаконні арешти: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[1][2].

У травневому вторгненні 1839 року в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) імперські війська катували захоплених. Імперський офіцер Мілютін, учасник походу, записав, що п'ятьох ауховців (ауховці - чеченська громада на північному сході, біля кумицького кордону), захоплених зі зброєю після бою, 15 травня 1839 року біля селища Яриксу-Аух прогнали крізь стрій (кара-катування: людину проводили між шеренгами солдатів, і кожен бив її прутом-шпіцрутеном): вони «зазнали жорстокого катування прогоном крізь стрій. Солдати зігнали на цих нещасних свою злобу; з п'ятьох залишився живим тільки один»^[3].

У жовтневій експедиції 1841 року Чечнею війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), закатували полоненого до смерті. Історик Н. І. Покровський наводить епізод за рукописом очевидця - офіцера Чайковського «Кавказ у 1841 році»: обеззброєного полоненого чеченця, який відмовився йти, «волокли перехід на мотузці, прив'язаній до гармати. Понівечений волоком кам'янистою дорогою, він помер наступного дня»; другого полоненого закололи багнетами^[4].

Таємна поліція більшовиків катувала в захоплених містах затриманих українців: допити з побоями й тортурами без різниці статі та віку, карцери-шафи й залиті водою погреби, інсценовані розстріли, штатні кати з платою за розстріляного. У Києві це зафіксував Червоний Хрест: доповідь Центрального комітету Російського товариства Червоного Хреста про діяльність київської таємної поліції, складена за спостереженнями сестер милосердя за лютий - серпень 1919 року й підписана виконувачем обов'язків голови комітету лікарем Лодиженським, описує допити: «Щойно людина потрапляла у владу ЧК [таємної поліції], вона втрачала всі людські права... З першого ж допиту починався крик... починалися жорстокі, супроводжувані знущаннями, побої. Ні вік, ні стать не захищали від них» - «чотирнадцятирічну доньку артистки Є. К. Чалєєвої жорстоко побили на очах матері, щоб добитися відвертіших свідчень і від доньки, і від матері», слідчий побив 60-річну Воровську в присутності її заарештованої доньки^[5]. Заарештованих українців тримали в залитому водою погребі без вікон і в стінній шафі - у ній, за доповіддю, «можна було тільки сидіти скорчившись». Дізнання вели інсценованими стратами: Устинського «відводили на місце страти в підвал, роздягали, клали на підлогу... Постріл справді лунав, але з таким розрахунком, щоб куля пролетіла близько, але повз. Так близько, що... вся шкіра на руках Устинського була обпалена. Така стрільба повторювалася багато разів. Зрештою Устинського застрелили»; Солнцева змушували бути присутнім на стратах і замикали в підвалі «останнім живим серед іще теплих трупів» - уночі на допиті він збожеволів, що на вимогу слідчих констатував лікар-психіатр Кирічевський, сам ув'язнений. Підсумок семи місяців спостережень одна з сестер сформулювала так: «не було ні вирваних нігтів, ні погонів, прибитих до плечей, ні здертої шкіри, ні людей, ошпарених окропом. Але все їхнє життя було однією суцільною тортурою»^[5].

В Одесі очевидець, що сидів під арештом в одеській таємній поліції і видав спогади там же 1919 року під псевдонімом К. Алінін, записав зі слів штатного ката Абаша, як один із керівників цієї таємної поліції вів допит: він «„розмінював людину частинами". Він звичайно сідав перед своєю жертвою і починав її розпитувати. - Офіцер? - примружувався... і, прицілившись із револьвера, пробивав кисть руки мученика. - Може, полковник? - І куля роздроблювала лікоть»; за кожного розстріляного, за словами того ж Абаша, таємна поліція платила катові^[6].

У Харкові комендант харківської таємної поліції Саєнко катував допитуваних сам: його «улюблений спосіб», за свідченнями, зібраними слідчою комісією білих, виглядав так: «він устромляв кинджал на сантиметр у тіло допитуваного, а потім повертав його в рані», катування йшли «в кабінеті слідчого „особливого відділу", на очах Якимовича, його помічників і слідчого Любарського». Те саме незалежно підтвердив лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі: «Звичайно всіх засуджених Саєнко розстрілював власноруч... При нас у Харківській тюрмі він застрелив хворого на ношах»^[7].

Тортури заарештованих були офіційно дозволені Центральним комітетом більшовицької партії (ЦК ВКП(б)). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...проти всіх заарештованих за політичними статтями широко застосовувалися тортури, офіційно дозволені як заходи «фізичного впливу»»; у листі Сталіна, розісланому в партійні органи в січні 1939 року, говорилося: «ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВД було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б)»^[8]. Один із виконавців у республіці - Порубай, у записці обласного комітету партії 1938 року названий заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки. Після зміни курсу його судили - звинувачення: «застосовував спотворені методи ведення слідства і примушував заарештованих до давання завідомо неправдивих показань», а за сфальсифікованими ним справами трійка виносила розстрільні вироки^[9]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише, що слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло три роки, і описує його методи: «Слідство велося із застосуванням звичайних для всього СРСР методів фізичних тортур з деякою добавкою для специфічного «національного характеру»»^[10]. Авторханов називає тих, кого чекісти замучили на смерть: «Під час цього слідства до смерті були замучені: колишній голова обласного виконавчого комітету Д.Мачукаєв, колишній завкультпропом обкому М.Гісаєв, колишній секретар Інгуського обкому ВКП(б) Ідріс Зязіков та інші»^[10]. Він пише і про тих, кого тортури довели до самогубства: «Не витримавши режиму тортур, покінчили самогубством: голова планової комісії республіки М.Ісламов, секретар райкому партії М.Бектеміров»^[10]. Авторханов пише про результат: «Шляхом цієї нечуваної інквізиції, названої «попереднім слідством», чекісти змусили до 90 відсотків членів «буржуазно-націоналістичного центру» підписувати і навіть складати «щирі зізнання» у злочинах, яких вони, зрозуміло, не скоювали»^[10]. Заступник голови уряду республіки Абдул-Халім Саламов під тортурами підписав «щирі власноручні показання» про доставку в республіку з Англії через Туреччину 50 гірських гармат, 1000 кулеметів, 200 тисяч гвинтівок, 5 мільйонів патронів, 10 тисяч снарядів і гранат для збройного повстання; там само він написав, що Англія обіцяла підтримати це повстання з повітря. Він назвав і точне місце, де ця зброя закопана в горах; Авторханов пише: «чекісти перерили всі вказані ущелини гір. При цьому, звісно, нічого не знайшли, але побиття тривали з вимогами вказати справжнє місце, де закопана ця зброя»^[10]. Підсудні показали трибуналові сліди тортур; Авторханов пише: «Підсудні, вказуючи на шрами від завданих ран, на вибиті зуби, понівечені частини організму (одного навіть було кастровано під час допиту), заявили, що свої неправдиві показання вони підписали під впливом цих фізичних тортур і в надії, що таким чином буде прискорений день суду, або смерті»^[10].

Застосування руйнівних медикаментозних препаратів (нейролептиків) як засобу фізичного та психологічного тиску на здорових правозахисників у закритих стаціонарах^[11].

Систематичне застосування катувань і фізичного насильства до цивільних за проукраїнську позицію: ООН фіксувала, що «озброєні групи продовжували чинити викрадення, піддавати людей фізичним і психологічним тортурам, жорстокому поводженню, а також чинити інші серйозні порушення прав людини»^[12]. Викрадених активісток Автомайдану тримали в підвалі, де їх «імовірно, кілька разів били зі зв'язаними руками», а волосся відрізали на покарання^[13].