Мухаджирство: виселення чеченців до Османської імперії, заборона повернення та заміщення населення (1858-1872)

Влітку 1865 року Чечню покинула п'ята частина чеченського народу - і майже половина тих, хто пішов, загинула. Перші родини вийшли з Владикавказа 28 травня 1865 року, останні перетнули кордон 10 вересня^[4]; історик Д. А. Хожаєв підбиває рахунок: «до Туреччини йдуть з рідної землі 23057 осіб (5 тисяч родин) чеченців, карабулаків та інгушів»^[1]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують «до 23 тисяч чеченців», з них понад 4,5 тисячі родин - жителі Малої Чечні та Ічкеринського округу, а загалом у 1860-ті роки виселено «до 20% від загального числа чеченців»^[2]. Загибель почалася одразу: історик З. Х. Ібрагімова пише - «У ході переселення загинуло близько 40000 горців Терської області, що становило трохи менше половини всього складу тих, хто виселився»; за донесеннями російського консула, в Трапезунді 1864 року помирало 180-250 осіб на день, у Самсуні - 200^[4]. Землі для поселення «були непридатні для землеробства – кам'янисті та безплідні»^[4]; колонія Рас-ель-Айн, де поселили переважно чеченців, скоротилася до 1878 року з 4-5 тисяч родин до 500^[4]. Самі мухаджири - так називали тих, хто пішов, від арабського «мухаджир», переселенець - писали начальникові Терської області: «Ми дізналися, що Мусса нас обманув... З нас і так загинула вже одна третина» (Мусса - це генерал Кундухов, вони звали його на ім'я)^[4].

Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков виклав план: «...чеченське населення необхідно було збити в одне місце... Населення це, з одного боку відрізане від гір новими станицями... не насмілилося б більше загрожувати нам повстанням і не уникало найпильнішого нагляду»^[2]. Землю тих, хто пішов, забирала скарбниця: «багато аулів зовсім спорожніли, недоглянуті землі заросли бур'яном. Ці землі конфісковувалися на користь скарбниці»^[4], і відводилися вони «російським офіцерам, місцевій знаті і, головним чином, козачим військам»^[4]. Заміщення йшло станицями: лише за 1861-1865 роки на спорожнілих землях Північного Кавказу утворено 81 козачу станицю^[3]. У Чечні це видно покроково: 1868 року розселення чеченців прямо підпорядкували розміщенню Сунженських козачих полків - був варіант залишити жителів на правому березі Сунжі, «але на ці землі претендувало козаче військо, тому чеченців переселили на лівий берег Тереку і Сунжі, а їхні землі зайняли 1-й і 2-й Сунженські полки»^[4]. З 1863 по 1885 рік у Терській області засновано 112 селищ, переважно за рахунок російських поселенців, а Терське козацьке військо займало третину площі області, становлячи п'яту частину її жителів^[4]. Різницю видно по наділах: козача родина отримувала в середньому від 57 до 90 десятин (десятина - трохи більше гектара)^[5], тоді як у чеченських аулах на родину припадало «0,5 – 10 десятин... тобто не більше 2 десятин на душу»^[3].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Головним же засобом для вигнання горців стало позбавлення їх основного джерела існування – землі. Передача великих земель на рівнинах під козачі станиці залишала без засобів до існування тисячі горців»^[2]. Імперська статистика фіксувала підсумок: «на кожну родину в аулах припадає 0,5 – 10 десятин... За такої тісноти не тільки розвиток господарств, а навіть існування народу не може вважатися забезпеченим» (десятина - трохи більше гектара)^[3]. При цьому власні виконавці операції доносили протилежне. Начальник Аргунського округу майор А. Іпполітов писав начальникові Терської області генералові Лорис-Мелікову: «Я можу позитивно сказати Вашій Світлості, що про добровільне переселення до Туреччини народ навіть не думає; на загальному зборі вони оголосили мені, що підуть лише тоді, коли вся Чечня поголовно піде, або ж тоді, коли їм накажуть іти»^[4]. Полковник Беллік 25 березня 1865 року доносив тому ж Лорис-Мелікову слова чеченця: «не підемо ми до Туреччини і не пустимо тих, хто збирається туди; в Туреччині чекає нас смерть, чекає вона нас і тут, але тут вона приємніша, бо тут наша батьківщина і тут лежать батьки наші, побиті росіянами»^[4].

Намісник на Кавказі й головнокомандувач Кавказької армії Барятинський - про чеченців, що бажали піти: «...це, мабуть, і непогано, що піде вся ця сволота, яка нам лише тягарем. Не зупиняйте, нехай ідуть до Мекки чи куди хочуть. А вже я постараюся подати Государеві цю справу в належному вигляді...» - імператорові справу подали як «добровільний рух самих чеченців»^[2]. Начальник Кубанської області генерал Євдокимов, що проводив виселення горців Західного Кавказу, сформулював принцип: «Перша філантропія – своїм; горцям же я вважаю себе вправі надати лише те, що залишиться на їхню долю після задоволення останнього з російських інтересів»^[2]. Оптику, в якій ухвалювалися такі рішення, формулювала й імперська наука: Берже, який 22 роки очолював Кавказьку археографічну комісію і уклав перші десять томів «Актів»^[6], обґрунтовував недовіру до горців їхньою природою: «Восьмисоттисячне горське населення Терської і Дагестанської областей становить тут майже суцільну масу... Пройнята мусульманським фанатизмом, розпаленим тривалою війною, вона продовжує ненавидіти нас, як іще недавніх заклятих ворогів, як невірних, і зберігатиме це почуття доти, доки ми залишатимемося в її очах гяурами»^[3]. Це не наказ, а голос епохи - та мова, якою виселення виглядало природним.

Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков у спеціальній депеші до Головного штабу Кавказької армії підкреслював: «Для успіху справи необхідно, щоб горці не тільки не знали про наше бажання сприяти переселенню, а й місцева влада мусить, навпаки, ніби відхиляти їх від цього наміру»^[2]; виконувати її доручили начальникові Середнього військового відділу Туманову, і він звітував про неї самому Лорис-Мелікову: «Першою і неодмінною умовою для збудження в чеченцях бажання переселитися до Туреччини вважаю невиявлення того, що бажання це походить від уряду... отже, все це має залишатися в найглибшій таємниці; від нашого вміння залежатиме без кровопролиття чи особливих негараздів довершити велике…»^[4]. У Чечні «поширювалися підроблені прокламації, нібито від турецького уряду, в яких переселенцям обіцяли гостинний прийом і добре матеріальне забезпечення»^[2] - сам Лорис-Меліков письмово просив надіслати йому зразки турецьких прокламацій «для поширення серед населення»^[4]. Агенти лякали народ майбутнім: «розпускали провокаційні чутки про те, що жоден чеченець не отримає ані клаптя землі, що всю молодь віддадуть у солдати, що мусульманську релігію скоріше заборонять і всі стануть християнами»^[4].

Генерал Кундухов, до того сам начальник Чеченського округу, отримав від намісника «вельми делікатне завдання – провести неофіційні переговори з турецьким урядом про здійснення масового переселення чеченців» і письмовий припис «розпочати збудження серед чеченського населення прагнення до відходу в Туреччину»^[2]. На агітацію він отримав зі скарбниці 5 тисяч рублів^[2]; історик З. Х. Ібрагімова пише про 10 тисяч «для «негласної винагороди» трьох чи чотирьох осіб, найпопулярніших серед населення, тобто для підкупу впливових осіб»^[4]; особисто Кундухову виплачено 45 тисяч рублів «нібито за залишене в Росії майно» за загальних витрат скарбниці понад 130 тисяч^[2]. Сам Кундухов описав у мемуарах вербування чеченської верхівки в лютому 1865 року: запросивши наїба (поставленого владою управителя округу) Малої Чечні Садуллу Османова (в інших джерелах - Саадула Осмаєв) і старшину карабулацького товариства Цугова, він домігся того, що «Вони всі без найменшого заперечення погодилися переселитися... і поклялися готуватися до переселення»^[1]. Османов не був призначенцем зі сторони: у зведеному списку наїбів імамату він стоїть як «Саадулла Османов з Ніхалоя (наїб Малої Чечні)»^[2] - людина, що воювала разом із Шамілем, а за імперську платню і землю погнала свій народ до Туреччини. Ціну купівлі видно на ньому ж: наїбством він управляв вісім років, за службу отримав 550 десятин землі, дав клятву на Корані сприяти переселенню «до кінця» і зобов'язався вести другу хвилю тих, хто йде, - іти попереду перших було умовою виплати винагороди^[4]. Працював він так, що навіть начальник Терської області генерал Лорис-Меліков визнавав: наїб «перегинає палицю», розпускаючи перекручені чутки, і хотів якнайшвидше позбутися занадто запального агітатора^[4].

Відповідь імперії на прохання тих, хто повернувся, зафіксована формулою «на найвищому рівні»: «Про зворотне переселення горців і мови бути не може»^[2]. За правилами, затвердженими в червні 1861 року начальником Головного штабу Кавказької армії генералом Карцовим, горцям, які вступили в турецьке підданство або прострочили паспорти, повертатися «рішуче заборонялося»^[4]. До листопада 1865 року на кордоні скупчилося 2600 осіб, готових заради повернення прийняти православ'я, - «Однак російське керівництво навіть на таких умовах не поспішало пропускати їх через кордон... повертатися їм було вже нікуди, родові землі були або конфісковані, або продані»^[4]. Тих, хто намагався повернутися таємно, ловили роками: 1867 року затримано 162 особи, 1868 - 663, 1869 - 369, 1870 - 1263; «За десять років, з 1862 по 1872 рр., до Терської області зуміли повернутися 5964 горці (переважно чеченці), з яких 2315 осіб влада в примусовому порядку знову вислала до Туреччини»^[2]. Навіть дозволених не пускали додому: карабулаків (вайнахське товариство, споріднене з чеченцями), що повернулися, «не було допущено на рідні землі, а поселено одним аулом Сагопші на землях чеченського селища Пседах»^[2].