Просіки і голод: завоювання Чечні Євдокимовим (1857-1859)

Просіка - широка смуга, вирубана в лісі, щоб позбавити оборонців укриття і пустити нею війська, - була несучим інструментом завоювання 1857-1859 років: ліс, що захищав чеченські товариства, вирубувався планомірно. «Журнал воєнних дій Чеченського загону» з 15 січня 1857 року фіксує будні: «21-го числа всі війська... зайняті були винищенням аулів, садів і лісу»; «22-го числа ті самі заняття. Аули остаточно знищені, сади вирубані, і Гельдигенська просіка прокладена завширшки 750 саж.» - це близько півтора кілометра (сажень - трохи більше двох метрів)^[1]. Призначення просік генерал Євдокимов, який командував Чеченським загоном, доповів військовому міністрові Сухозанету рапортом від 25 березня 1857 року: просіка «відняла в непокірних широкі поля, місця їхніх посівів», а населення поставила перед вибором - «шукати порятунку або втечею в гори, або виходом до нас на галявини»^[1]. 19 березня 1857 року генерал Ніколаї зайняв Гойтемирівські ворота - прохід в Аух та Ічкерію (чеченські області на північному сході і південному сході): рапорт пояснює завдання - «Щоб знищити це гніздо розбійників і відкрити доступи в Аух та Ічкерію, необхідно було оволодіти урочищем Гойтемір-Капу і влаштувати там просіку»^[1]; історик Д. А. Хожаєв підтверджує за полковою історією: «19 березня 1857 року ці укріплення були захоплені царськими військами і знищені»^[4]. У лютому 1859 року ліс рубали вже під стінами Ведено - столиці імамату, держави Шаміля: «8 лютого 1859 року, попри опір чеченців і дагестанців, численні царські війська, розчистивши від лісів увесь простір між селищами Тевзан і Елістанжі, вийшли до укріплення Ведено»^[4].

Генерал Євдокимов, який командував військами лівого крила Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), записав у журналі воєнних дій зими 1857 року: він направив генерала Міщенка вниз по Хізи-Шавдону, «доручивши йому... винищувати аули, щоб відняти в чеченців саму думку про можливість залишатися на місці колишнього проживання»^[1]. Виконання записано там само: «Ген.-м. Міщенко спалив усі аули й хутори на призначеному йому просторі; до нього вийшло безліч покірних... до 400 двор., під прикриттям частини військ... відправлена в Умахан-юрт»^[1]. На рапорт про цю кампанію імператор Олександр II відповів схваленням «за цілком успішне закінчення 1-го періоду зимової кампанії»^[1]. У листопаді 1857 року той самий журнал підбив підсумок походу на прикордонну з Чечнею Салатавію: «Салатавія зруйнована і спалена, так що жителі її муситимуть уже селитися на місцях колишніх салатавських аулів по Сулаку»^[1]. Взявши Ведено, столицю імамату - держави Шаміля, - імперія знищила фортецю: «Зайнята 1 квітня 1859 року царськими військами, фортеця Ведено була повністю знищена протягом п'яти днів»^[4].

Історик М. І. Покровський пише про Малу Чечню (рівнинно-передгірну західну частину Чечні): її жителі «ще на початку п'ятдесятих років були загнані російськими військами в гірські нетрі й приречені на голод» (кампанія C1166)^[5]. Просіки продовжували ту саму роботу: «Розчищення гехінської просіки дає Євдокимову можливість спустошити поля тих із малочеченців, які ще не принесли покірності, ховаючись у горах»^[5]. Вибір, який залишала політика, сформульовано в рапорті генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, від 25 березня 1857 року: втеча в гори - або вихід «до нас на галявини»^[1]; голод у горах робив перший шлях смертельним.

Історик М. І. Покровський пише: «Увесь січень 1857 р. Чеченський і Кумицький загони рублять просіки», а «З 10 листопада почалася нова експедиція в Аух. Ауховці не витримали і здалися, „принесли покірність"»^[5]. У 1858 році війська генерала Євдокимова увійшли в Аргунську ущелину: «Царські війська ведуть наступ долиною Аргуна. У січні Чеченський загін зайняв вихід з Аргунської ущелини на площину... лише в липні 1858 р. Євдокимов рушив далі... 4 липня він перейшов Мескен-Дук і проник у Шатоєвське товариство»^[5]. Хід літньої експедиції видно за журналом самого генерала Євдокимова, поданим військовому міністрові Сухозанету рапортом від 11 серпня 1858 року, № 237: 4 серпня до Аргуна підійшов імам Шаміль «з усією своєю кавалерією з Назранівської експедиції» і став із двома гарматами за яром Верди-ахк; «переконавшись у намірі нашому залишатися на правому березі Чанти-Аргуна, він наказав знімати табір», після чого імперські «2 легкі гармати і 2 півпудові мортири відкрили, за наказом моїм, вогонь по горцях». Того ж дня Євдокимов «оглянув місце, на якому має бути зведене головне укріплення, і одразу ж наказав приступити до його розбивки»^[1]. У лютому 1859 року війська підійшли до Ведено, столиці імамату й резиденції імама Шаміля (керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), - фортеця впала 1 квітня 1859 року^[5].

7 грудня 1857 року, за журналом генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, «з'явилися депутати від усього народонаселення долини Хулхулау з пропозицією принести покірність і переселитися в наші межі» - запис наводить історик М. І. Покровський^[5]. «У квітні 1858 р. здаються гойтинці, а слідом за ними гехінці. До середини квітня російське командування може остаточно заявити, що завоювання Малої Чечні ним закінчено»^[5]. «У серпні 1858 року шатоєвці склали зброю»^[4] - той самий журнал Євдокимова датує це 7 серпня і пояснює причину: «Щойно шатоєвці побачили, що тавлінці залишають їх і що ми маємо намір твердо утвердитися в зайнятому нами краї, то одразу прислали до мене депутатів із пропозицією покірності і з проханням про дозвіл поселитися на місцях колишніх своїх аулів»^[1]; «5 квітня чеберлоєвці вигнали наїба і покорилися», а «12 квітня своє безсилля перед російською армією визнали ауховські чеченці»^[4]. Капітуляцію оформлював і папір з обіцянками: у січні 1859 року, під час наступу на Ведено, поширено прокламацію головнокомандувача Барятинського до чеченського народу - повний текст наводить історик Д. А. Хожаєв: «уряд Російський надає вам цілком вільно виконувати назавжди віру ваших батьків», «вас ніколи не вимагатимуть у солдати і не обернуть вас на козаків», «дарується вам пільга на три роки... після закінчення цього строку ви повинні будете для утримання ваших народних управлінь вносити по три рублі з дому», «поставлені над вами правителі будуть управляти за шаріатом і адатом» (шаріат - ісламське право; адат - звичаєве право горців)^[4].

Історик Д. А. Хожаєв пише про весни 1859 року: «Усіх покорених горців тут же, під конвоєм царських військ, переселяли на площину для нагляду»^[4]. На площину, тобто на рівнину під нагляд, гнали одразу: у грудні 1857 року до 400 дворів, що вийшли з винищуваних аулів, направлено під прикриттям військ в Умахан-юрт^[1]. Після взяття Ведено генерал Євдокимов наказав своєму підлеглому Ностіцу «приступити до переселення чеченців, які живуть між Хулхулау і Гудермесом»: 8 квітня 1859 року «до 300 сімей, що жили в найближчих хуторах на правому березі Хулхулау, одразу ж з'явилися в табір зі своїми пожитками і худобою»^[1]. Опір переселенню фіксують самі імперські документи: наїб (управитель округу при імамі) Осман «кілька разів намагався пройти повз загін на площину і старався перешкодити переселенню чеченців»^[1]; окремо, за журналом воєнних дій не пізніше 9 квітня 1859 року, «ічкеринці, ауховці й салатавці, зібравшись у великому числі, хотіли перешкодити переселенню» жителів з Аксаю^[6]. Аулам верхів'їв Фортанги й Асси, примушеним до капітуляції в листопаді 1858 року, виселення призначили з відстрочкою: «залишатися в займаних ними місцях ще протягом трьох місяців, з ранньою ж весною вони виселяться на площину Малої Чечні в Галашівське товариство»^[1]. Останнім тримався Беной: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що Євдокимов «восени 1859 р. і на початку 1860 р. взявся за жителів гірського товариства Беной», частину яких «розселили по навколишніх аулах і хуторах»^[7].

Генерал Євдокимов записав у журналі воєнних дій по 22 червня 1859 року (рапорт військовому міністрові Сухозанету, № 544): за відмову видати полонених «я оголосив беноєвців та їхніх сусідів непокірними, позбавленими покровительства російських законів, і наказав навколишньому населенню захоплювати їх у полон і відбирати в них худобу»^[1]. Історик Д. А. Хожаєв передає ту саму політику: «Тимчасовій адміністрації навколишніх селищ прямо приписувалося припинити всякі контакти з Беноєм, брати в полон і знищувати беноєвців»^[4].

У листопаді 1858 року генерал Євдокимов, за власним журналом, «знайшов вигіднішим ужити в діло мирне тубільне населення»: наїб (управитель округу при імамі) Саїб-Дулла з понад двома тисячами озброєних чеченців примусив до здачі аули верхів'їв Фортанги й Асси, які «видали Саїб-Дуллі 27 чол. російських полонених і аманатів із найкращих фамілій» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[1]. Колишніх наїбів імамату влада берегла для майбутньої служби: полковник Бєлік, за рапортом Євдокимова від 8 вересня 1858 року, який цитує історик М. І. Покровський, «наводив порядок і встановлював перші начала управління в товариствах, що знову покоряються; жертви, переслідувані народом, шукали в нього притулку»^[5]. 4 липня 1859 року, за істориком Д. А. Хожаєвим, чеченські старшини прийшли до головнокомандувача Кавказької армії Барятинського: «чеченська депутація почесних осіб, серед яких були колишні наїби Талхіг, Ескі, Еділ, Дуба, Умалат, з'явилася у фортецю Грозну до князя Барятинського» - це Талхіг Шалінський, наїб Великої Чечні й начальник артилерії імамату, і Дуба Вашендароєвський, наїб Малої Чечні; наїби, що перейшли, «отримали царські чини, нагороди і були призначені наїбами тих самих дільниць, де колись вони служили Шамілю»^[4]. 19 серпня 1859 року головнокомандувач Барятинський дав «попередню згоду на відведення земель у Чечні і на Кумицькій площині» підпоручикові Асханову, підполковникові Чермоєву і Пензулаєву^[6]. Підсумок підбив історик М. І. Покровський: «головами царської адміністрації в Чечні і Дагестані після 1859 р. виступають особи, добре знайомі нам як наїби Шаміля»^[5].