Земельне пограбування: колоніальний переділ землі, малоземелля та козача колонізація Терської області (1860-1917)

За зведенням істориків Я. З. Ахмадова та Е. Х. Хасмагомадова, із 643 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) рівнинної і передгірної Чечні чеченським селищам залишено 347 тисяч, козачим станицям передано 222 тисячі - третину, офіцерам-приватним власникам - 28 тисяч, укріпленням - 17 тисяч, скарбниці - близько 30 тисяч «запасних»^[2]. Той самий розподіл відомство описало саме: Терське межове управління, рахуючи лише площинну частину Великої і Малої Чечні (охоплення вужче, ніж рівнинна і передгірна Чечня у зведенні істориків), підсумувало: «Уся площинна частина Великої і Малої Чечні, з прилеглим малочеченським лісом, становить площу 271086 десятин. З неї в різний час відійшло 6 козачим станицям 650 десятин, Терському козачому війську 1560 десятин лісу, надано у приватну власність за заслуги окремих осіб 8645 десятин, віддано містам і слободам 8266 десятин, 43 чеченським аулам наділено 234970 десятин, у віданні лісового відомства перебувало 16965 десятин. Таким чином, вільних земель немає…»^[3]. Ліси конфісковано повністю: «в Чечні та Інгушетії царизм привласнив ліси загальною площею 225,5 тисяч десятин (вони стали «казенними») і ще 33,5 тисячі десятин по Сунжі та її притоках передав козачому війську. Ліси бралися під озброєну охорону, і нещасних селян, що попалися на порубці лісу, переслідували тяжкими карами»^[2]. У гірських аулів, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «було конфісковано в скарбницю 50989 десятин пасовищ», а потім ці самі пасовища передано громадам «на умовах оброчного користування»^[3]. Відбирали і розчищене власними руками: у 1874 році у Веденському окрузі власникам 250 десятин розчищених з-під лісу ділянок запропонували присягнути на Корані, що розчищення йшло з дозволу громад, - «у всьому окрузі тільки Ш. Долатмурзієв, житель селища Белгатой, зміг присягнути... всі інші ділянки, власники яких на честь свою не ризикнули дати неправдиву клятву, були визнані громадськими»^[2]; після повстання 1877 року в жителів Дишні-Ведено відібрано 74 свідоцтва на розчищені ділянки «як покарання, за підтримку повсталих»^[3]. У 1888 році чеченські громади звернулися з проханням до імператора: будівельні матеріали і дрова вони «змушені купувати у приватних власників або у скарбниці, а раніше користувалися ними безплатно»^[3]. У 1891 році товариство Владикавказької залізниці отримало концесію на гілку від станції Беслан через Грозний на Петровськ^[4]. 15 червня 1891 року Олександр III іменним указом міністру шляхів сполучення приписав вилучення земель під трасу: «Дозволивши спорудження Петровської залізниці, замість раніше вказаного напрямку її від Владикавказа до Петровська, за напрямком від станції Беслан... до Петровська, повеліваємо: 1) зробити належні розпорядження щодо відчуження... необхідних для цієї мети земель»^[5]. Полотно, станція і все колійне господарство лягли на землі, які на той час значилися за Терським козачим військом і станицею Грозненською, - на ту саму площинну землю, що була відібрана в чеченських аулів і передана війську: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «залізничне полотно (і, відповідно, станція і все колійне господарство) пройшло по землях, що належали Терському козачому війську», а «грозненський міський вокзал був побудований на землі станиці Грозненської»^[2]. Торг про ціну йшов між залізницею, містом і козаками: міська влада зажадала «по 60 рублів за кожен квадратний сажень міських земель, відчужуваних для зведення вокзалу, локомотивного депо з майстернями, товарної станції та під'їзних колій», а козаки станиці Грозненської запропонували будівельникам свою ділянку безплатно - з розрахунку, що слідом за станцією в них піднімуться нафтопереробні та інші підприємства^[2]. Гроші за відчуження отримували держателі захопленого, чеченські громади в цьому розрахунку участі не брали.

Станиця Кахановська «була заснована в 1860 р. на місці села Умахан-Юрт у закруті нижньої Сунжі» й опинилася майже в оточенні 14 чеченських сіл, які прийняли до себе виселених умаханюртівців^[3]. Шість станиць Кізлярського відділу «розташовувалися на землях вигнаного чеченського населення», а станиця Барятинська, поставлена впритул до великого села Старий Юрт, відібрала у староюртівців частину їхніх земель^[3]. Загалом на Сунженській лінії, за підрахунком історика З. Х. Ібрагімової, «горці втратили 262946 десятин площинної землі»^[3].

Норма наділу була розписана за станом і походженням: «козакам відводиться по 30 десятин (десятина - трохи більше гектара) на душу, а тубільцям не більше 2-5 десятин»^[3]; розрив закріплювали і загальні правила наділення: за рахунком газети «Казачий вестник» за 1884 рік, на який спирається історик З. Х. Ібрагімова, російські жителі Кавказького краю отримували «по 24–30 десятин на душу земельного наділу, тоді як тубільці по 12–18 десятин на дим, що в середньому налічував 5 чоловіків» (дим - двір, домогосподарство)^[3]. У 1886 році в Грозненському окрузі «на багатодітну чеченську сім'ю... в середньому припадало 11 десятин землі, тоді як середньостатистична козача сім'я володіла понад 92 десятинами»^[2]. Наказом намісника №418 від 1863 року «право купувати в місцевого населення земельні ділянки отримали російські офіцери і чиновники обласної адміністрації»^[3] - рядовий чеченець покупцем тієї самої категорії землі бути не міг; правила 1 березня 1902 року запровадили скуповування приватновласницьких земель «для потреб Кавказьких козачих військ, коштом їхніх капіталів»^[3].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять зведення за матеріалами Кавказького військового округу (РГВІА, ф. 1300, оп. 7, спр. 3) і працею А. І. Хасбулатова: «За даними 1877 р., у середньому на душу населення в Нагірній Чечні, включно з Ічкерією з населенням майже 100 тисяч осіб, припадало по 0,3 десятини (десятина - трохи більше гектара) орної землі... такого фантастичного безземелля, як у Нагірній Чечні, не знала жодна область Російської імперії»^[2]. У 1901 році на Чеченській рівнині «на сім'ю (зазвичай доволі численну) припадало від 7 до 14 десятин»^[3]. Рахунок за бюджетом сім'ї вела сама обласна статистика: «Козача сім'я мала від свого земельного наділу валовий дохід 918 рублів... і залишався надлишок 140 рублів. Найбагатша чеченська сім'я на площині, за відомостями Терського обласного статистичного комітету (1903 р.), від земельного наділу отримувала дохід 262 рублі, витрачаючи на своє утримання 414 рублів, дефіцит становив 152 рублі»^[3].

У 1895 році козаки здали в оренду 420 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) «юртових» земель, офіційна орендна плата за які склала понад 140 тисяч рублів на рік; окрім того, в оренду йшли «запасні» землі - до 65 тисяч десятин щорічно^[2]. До 1913 року станиці здавали 424 тисячі десятин військових земель і отримували 806,5 тисячі рублів орендної плати, а основними орендарями були чеченці - до 77 відсотків селянських господарств^[2]. Оренда стала такою масовою, що адміністрація Терської області занепокоїлася: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що влада «всерйоз побоювалася, що, орендуючи ті самі ділянки протягом багатьох років, горці можуть, зрештою, пред'явити на них претензії», і, крім того, прагнула закріпити в області якомога більше «іногородніх» селян, «а тому наприкінці XIX ст. вийшло розпорядження, що забороняло козакам здавати свою землю в оренду безпосередньо горцям»^[2]. Користування землею, відібраною в чеченців, було поставлене в залежність від дозволу влади, а сам цей дозвіл відкликався, щойно користування загрожувало перетворитися на право.

Заборона прямої здачі землі горцям, запроваджена наприкінці XIX століття, дала посередників: «Результатом цього рішення стала поява великої кількості посередників, через яких земля все ж потрапляла до горців, але вже за вищою ціною»^[2]. Хто на цьому заробляв, називає історик З. Х. Ібрагімова: «Спекулятивна оренда набула широкого поширення, нею займалися і чини уряду та адміністрації, і офіцери, що брали в оренду великі площі по 10-15 копійок за десятину і здавали їх у суборенду гірському населенню за ціною, що в кілька разів перевищувала первісну»^[3]. Різницю в ціні клали до кишені чиновники й офіцери тієї самої адміністрації, яка землю і відібрала.

«Тільки в 1867 р. за різного роду «заслуги» було передано по Чечні у приватне володіння 8674 десятини (десятина - трохи більше гектара)» - за істориком З. Х. Ібрагімовою, отримали її 57 чеченців, а ініціатором роздач вона називає намісника на Кавказі Барятинського^[3]; найбільші наділи отримали чеченські владні родини - Таймазови (6550 десятин), Бековичі-Черкаські (понад 6350), Турлови, Ельдарови; роздавали землю і російським офіцерам - «полковник Іполітов отримав понад 1 тисячу десятин землі в Аргунському окрузі»^[2]. Ієрархія роздач була становою: найбільшим гірським власникам - «від 1 до 5 тис. десятин, зважаючи «на ступінь значення і наданих кожним послуг урядові»», особам другої категорії (гірська знать при першій - російських дворянах) - до 1 тисячі^[3]. Землею оплачувалася і низова адміністрація: «сільські старшини отримували по п'ять паїв орних і сіножатних земель»^[2], аульні секретарі - до 75 десятин^[6].