Денікінський терор у Чечні: зруйновані аули і 15 тисяч загиблих (1919)

Наприкінці лютого 1919 року чотири полки Добровольчої армії - дивізія генерала Шатилова - з артилерією атакували село Гойти за відмову видати червоноармійців, які там переховувалися; на допомогу селу вийшли загони навколишніх селищ, і денікінці відступили до Грозного^[1]. 23 березня армія вдарила з Грозного на Гудермес^[1]. З 27 по 30 березня йшли бої за Алхан-Юрт: «Обстріл села вели 24 гармати і бронепоїзд, що зайняв позицію біля станиці Єрмоловської... село було захоплено»; захисників загинуло понад 400^[1]. За невиконання вимоги повернути захоплених козаків армія штурмувала Цацан-Юрт - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «9 квітня 1919 р. білі війська атакували і до ночі захопили село Цацан-Юрт. У ході жорстокого бою з чеченського боку загинуло понад 500 осіб, включно з понад 400 власне цацан-юртівцями»^[1]. У жовтні командування кинуло проти Чечні угруповання в 15 тисяч солдатів і офіцерів, зняте з наступу на Москву: «5 жовтня почалися запеклі триденні бої за Чечен-Аул, після чого нового розгрому зазнали селища, розташовані поряд із залізницею»^[1].

Добровольча армія в березневому наступі вздовж залізниці зруйнувала села вщент: «протягом кількох днів йшли запеклі бої, в ході яких виявилися повністю зруйнованими селища Бердикель і Устар-Гордой, захоплено низку інших селищ»^[1]. Рахунок за рік веде радянське обстеження, яке наводить історик Є. Ф. Жупікова: 21 зруйнований аул (в іншій публікації того ж джерела - 27) при 15 тисячах загиблих^[2]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, дає і мотив, і поіменний список: бажання горців «влаштовувати своє державне життя на власний розсуд» Денікін витлумачив як «національний більшовизм», «звідси політика спалення аулів і винищення непокірних горців», і «щоб зламати опір чеченців та інгушів, Денікін дотла спалив десятки найбільших центрів Чечено-Інгушетії - Екажево, Долаково, Алхан-Юрт, Чечен-аул, Устар-Гардой, Гудермес, Герзель-аул, Старий-Юрт та ін.» (Екажево і Долаково - інгуські села)^[3].

Добровольча армія після взяття Алхан-Юрта наприкінці березня 1919 року місяць не давала жителям поховати загиблих - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У вигляді покарання за впертий опір, біле командування протягом місяця не дозволяло віддати землі тіла загиблих захисників села»^[1].

Добровольча армія відповіла масовими стратами на повстання в Грозному в грудні 1919 року: після придушення виступу в ніч на 23 грудня керівник повстанців Гікало доповів: «Зараз у Грозному кошмарні репресії: 79 осіб повішено і масу розстріляно»^[1].

19 лютого 1919 року генерал Ляхов на з'їзді представників Чечні в Алдах оголосив вимоги Добровольчої армії, включно з мобілізацією: «Ці вимоги висувалися в ультимативній формі і не підлягали обговоренню», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, - і з'їзд залишив ультиматум без відповіді^[1]. У квітні 1919 року командування висунуло новий ультиматум: «повну покірність чеченців призначеному правителю Чечні, видачу всіх червоноармійців, більшовиків і абреків, а також усіх цінностей, вивезених у Чечню Червоною Армією... повернення розкрадених матеріалів із залізниці та організацію постачання продовольства і фуражу для армії»; за невиконання окремої вимоги - негайно повернути групу козаків, захоплених в околицях села, - армія штурмом узяла Цацан-Юрт^[1].

У лютому 1919 року Добровольча армія зажадала через Гірський уряд видати всіх червоноармійців, які переховувалися в Чечні: «Близько 700 осіб дійсно були підготовлені до видачі, однак ця акція зустріла рішучий опір Гойтинської Ради і відкрите невдоволення народу», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов (Гойтинська Рада - рада села Гойти); генерал Шатилов доносив: «...серед чеченців відбуваються заворушення, оскільки частина їх не бажає видачі більшовиків»^[1]. Вимога видачі «всіх червоноармійців, більшовиків і абреків» увійшла і до квітневого ультиматуму^[1].

У лютому 1919 року Добровольча армія оголосила на з'їзді в Алдах мобілізацію горців - коштом самих сіл: «селища зобов'язані були споряджати й утримувати мобілізованих за свій рахунок»^[1]. Призначений правителем Чечні генерал Алієв провів мобілізацію: «Зібрані в такий спосіб 200-300 вершників (разом з кабардинцями та інгушами) брали участь у придушенні селянських заворушень на Ставропіллі»^[1]. Історик Є. Ф. Жупікова передає висновок дослідника П. Аптекаря про причини повстання чеченців проти Денікіна: «насильницькі мобілізації та реквізиції продовольства для армії Денікіна»^[2].

У 1919 році генерал Денікін не визнав і розпустив Гірський уряд^[2]; призначений правителем Терської області генерал Ляхов погодився вважати парламент республіки лише «дорадчим органом при своїй особі»^[1]. Правителем Чечні Добровольча армія призначила генерала з чеченців - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Правителем же Чечні від Добровольчої армії було призначено відомого військового - генерала Ерісхана (Ірісхана) Алієва, чеченця за походженням»^[1]. 29 березня 1919 року Денікін скликав у Грозному нараду - як пишуть ті ж історики, «покликану покласти край кровопролиттю і затвердити Е. Алієва як правителя Чечні», - були присутні представники 42 селищ, здебільшого прихильники Атагинської Ради (Чеченської Національної Ради, що засідала в Старих Атагах), підприємці та частина духовенства^[1].