Віроломство: Фальшиві гарантії безпеки

Історик Д. А. Хожаєв пише про здачу Алібека-Хаджі та його наїбів (наїб - поставлений владою управитель округу) в листопаді 1877 року: «Начальник Терської області генерал князь Лоріс-Меліков обманув їх, давши чесне слово про помилування всіх, хто з'явився з повинною»^[1]. Секретар Алібека-Хаджі Гойтукін Расу, очевидець, записав механізм обману: Алібекові переказали, «що якщо він прийде до влади з миром, то йому залишать свободу. Повіривши їхнім словам... він з'явився до начальника Веденської фортеці. Начальник негайно наказав схопити його і, закувавши ноги й руки в кайдани, відправив до міської в'язниці»^[1]. Тих, хто здався, судили військово-польовим судом і стратили.

СРСР боровся з аулами, що повстали в грудні 1929 року, не лише військами, а й брехливими обіцянками; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав в еміграції, описав цю механіку. Для «мирної ліквідації» повстання з Москви прибула урядова делегація - до неї входили член Центрального комітету союзної партії («ЦК ВКП(б)») Ніколаєва і заступник глави уряду РРФСР Рискулов, - і створена нею «мирна комісія» з духовних авторитетів заявила повстанцям у Шалі: «у подіях, що сталися, відповідальність несуть виключно місцеві працівники, які діяли всупереч настановам партії та уряду», а від імені урядової комісії було оголошено звернення до чеченського народу: «внутрішні чеченські справи вирішуватиме і надалі сам чеченський народ»^[2]. Повстанці, пише Авторханов, «визнали ці пояснення задовільними і погодилися повернутися по домівках»; загін ГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), що прибув слідом, три дні заарештовував місцевих радянських працівників - як і було обіцяно; Авторханов продовжує: «а близько першої години ночі четвертого дня оточили дім колишнього вождя повстанців Шити Істамулова»^[2]. Захоплення зірвалося - чеченці відбили Шиту Істамулова з боєм; Авторханов пише: «На ультиматум здатися без бою, однак, Шита і його брат Хасан відповіли вогнем. Частина дому Шити була охоплена полум'ям, а Хасан тяжко поранений, коли до світанку наспіла допомога: близько сотні озброєних вершників-чеченців оточили саму ту частину військ ГПУ, що обложила дім Шити. Після якоїсь години рукопашного бою загін ГПУ, числом до 150 осіб, був майже цілком знищений»^[2]. Авторханов продовжує: «Звільнений своїми друзями Шита Істамулов закликав усіх чеченців до «священної війни» за відновлення «Імамату Шаміля» і вигнання «невірних» з Кавказу. Слідуючи цьому заклику, знову повстали Шалі, Гойти, Беной»^[2]. Другим обманом стала амністія; Авторханов пише: «Усім учасникам повстання, зокрема й вождям повстання, було оголошено амністію від імені центрального уряду» - Шита Істамулов повернувся до Шалі і «за вказівкою згори» навіть був призначений головою Шалінського сільського споживчого товариства (кооперації з промтоварів)^[2]. Авторханов описує розв'язку так: восени 1931 року Шита Істамулов «був викликаний до начальника районного ГПУ Бакланова для вручення йому офіційного акта амністії з Москви. Вручаючи йому однією рукою акт, Бакланов з-під стійки другою рукою випустив у нього всю обойму з маузера. Тяжко поранений Істамулов устиг насмерть заколоти кинджалом віроломного Бакланова. Зовнішня охорона добила Істамулова»^[2].

СРСР обманом виманював чеченців, які переховувалися в горах від окупаційного режиму, обіцяючи свободу, - в паперах НКВД (попередника сучасної ФСБ) це називалося «легалізацією». Тих, хто повірив обіцянкам, заарештовували або висилали разом зі співвітчизниками до Казахстану й Киргизії (нинішній Киргизстан) у ході геноцидної операції «Сочевиця». У довідці начальника управління внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва (1956) сказано: лише за вересень-жовтень 1943 року «легалізовано 30 банд, до складу яких входило 183 особи, та 60 бандитів-одинаків»^[3]. Історик П. М. Полян пише: на обліку НКВД «стояли 1300 так званих легалізованих бандитів, тобто тих, хто з'явився, за взаємною домовленістю, з повинною і був звільнений за це від репресій. Усіх або майже всіх з них заарештували незадовго до виселення або в його ході»^[3]. У дні виселення війська оголошували прощення тим, хто пішов у гори, - і висилали тих, хто вийшов. Російський студент-очевидець з Грозного, чиє свідчення надрукував еміграційний журнал «Прометеус» 1949 року і наводить чеченський історик А. Г. Авторханов, пише: «Одночасно була оголошена амністія [обіцянка не карати] для тих, хто пішов у гори, якщо вони з'являться добровільно. Фактично дехто з них і з'явився, але їх також виселили…»^[2]. Влітку 1944 року колонізатор повторив обман: історик П. М. Полян пише, що в червні з Казахстану до Грозного доставили висланих у лютому «випробуваних» релігійних авторитетів, і ті схиляли сотні чеченців, які переховувалися, «до легалізації і, отже, до виселення»^[3].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти обіцяли селам Ічкерії не чіпати чеченців, якщо село здасть зброю, виведе Збройні сили Ічкерії або пустить до себе російські війська, а потім грабували, бомбили і штурмували села, які їм повірили.

Російські генерали й офіцери давали обіцянки головам сіл і старійшинам на своїх постах, на словах або у формі письмового договору^[4].

У середині січня 1995 року старійшини станиці Ассинівська на заході Ічкерії впустили російські війська, які через гучномовці й листівки обіцяли нікого не чіпати. Окупанти грабували будинки, знущалися з чеченців, і до 16 лютого зі станиці пішли всі чеченські родини (докладніше: «Мародерство»)^[5].

21 лютого 1995 року голова Самашок, села на заході Ічкерії, і старійшини спитали на російському посту біля села генерала окупаційних військ Косолапова, що зробити, щоб у селі не було війни. У доповіді Спостережної місії російських правозахисників наведено відповідь генерала: «Треба здати важку зброю, створити команду ополчення для охорони села чисельністю 40-45 осіб, скласти протокол згоди з печатками імама і голови [сільської адміністрації], роз'яснити народові — ось і все, що від вас вимагається». 6-7 березня бійці армії Ічкерії з інших сіл на вимогу чеченців Самашок були змушені піти. 8 березня голова села, імам і п'ятеро старійшин підписали договір з російськими військами. Село зобов'язалося здати важку зброю і вивести армію Ічкерії, а старійшини натомість просили російські війська не входити в Самашки і не застосовувати силу до мирних чеченців. Генерал Косолапов підписав договір і віддав примірник голові села^[4].

Через 18 днів після договору, 26 березня 1995 року, російські льотчики з шести гелікоптерів обстріляли Самашки ракетами і тяжко поранили чотирьох чеченців. 28 березня полковник, який командував російським постом біля села, зажадав здати стрілецьку зброю, хоча в договорі цього не було. Голова Самашок зібрав у селі шість автоматів і передав їх окупантам. 6 квітня заступник командувача окупаційних військ Романов зажадав впустити в село внутрішні війська МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) і до сьомої ранку 7 квітня здати 264 автомати (докладніше: «Колективні покарання»). Старійшини відповіли, що стільки зброї в селі немає, і голова Самашок попросив три дні, щоб зібрати близько п'ятдесяти автоматів. Романов відмовив. 7 квітня окупанти обстріляли Самашки з мінометів і штурмували село. За 7 і 8 квітня російські військові вбили в селі 103 мирних чеченців, яких правозахисники переписали поіменно (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[4]. 11 квітня п'ятеро старійшин Самашок передали правозахисникам на російському посту письмову заяву: «Ми повірили МВС Росії… ми змусили піти з нашого села Самашки всіх ополченців. Ми повірили військовим, що в цьому разі вони не чіпатимуть мирне населення. І знову брехня. 7 квітня спецназ МВС Росії почав входити в село»^[4][6].

Близько 20 квітня 1995 року старійшини Ішхой-Юрта, села на сході Ічкерії, пустили до себе російських військових, які обіцяли лише пройти через село^[7]. Окупанти стріляли з автоматів по будинках і вбили жінку, яка несла дитину, а дитина вижила^[8].

Навесні 1996 року російські війська оточували села Ічкерії та обстрілювали їх (докладніше: «Колективні покарання»)^[9]. Потім окупанти і маріонетковий уряд у Грозному підписували з селом «Протокол про мир і злагоду». Село зобов'язувалося не пускати до себе бійців армії Ічкерії, а Росія натомість обіцяла позбавити його боїв^[10]. 14 березня командувач окупаційних військ на південному заході Ічкерії Артемов дав російським депутатам чесне слово не штурмувати Самашки, бо село здає зброю^[9]. 15 березня окупанти штурмували село і вбили щонайменше 35 мирних чеченців (докладніше: «Невибіркові напади»)^[7].

31 березня 1996 року президент Росії Єльцин указом № 435 назвав «підписання протоколів про мир і злагоду» одним із головних напрямів своєї програми для Чеченської Республіки^[11]. За даними французького агентства AFP, ще до указу, до 28 березня, понад 120 сіл Ічкерії підписали протоколи з окупаційними військами^[12]. 2 квітня Росія і маріонетковий уряд підписали «Протокол про мир і злагоду» з Шалажі, селом на південний захід від Грозного^[7]. У ніч на 3 квітня і 4 квітня російські льотчики бомбили село, зруйнували десятки будинків, убили трьох чеченців і поранили понад триста (докладніше: «Невибіркові напади»)^[7][9]. До 20 квітня, за словами глави маріонеткового уряду Завгаєва, протокол не підписали лише 15 сіл і міст Ічкерії^[7]. 25 квітня російські льотчики бомбили Чишки, село на південь від Грозного, яке незадовго до того підписало «Протокол про мир і злагоду». Льотчики вбили одну чеченку і поранили ще двох чеченців^[7].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть: «Від невибіркових нападів, ударів з повітря й артобстрілів часом не рятували ні перемир'я, ні підписання населеним пунктом „протоколу про мир і злагоду", ні навіть зайняття села чи міста федеральними [російськими] військами»^[7]. Тім Гульдіман, глава місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі в Грозному з січня 1996 року, у 1998 році писав, що командувач окупаційних військ і глава маріонеткового уряду Завгаєв почасти нав'язували ці протоколи селам^[10].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[13]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[14]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[7].