Маркування території імперськими символами

Російська імперія в 1804-1811 роках поставила в центрі Полтави чавунний Монумент Слави на пам'ять про свою перемогу над армією Карла XII 27 червня 1709 року - коштом самого міста і за проєктом, надісланим з Петербурга. Іменним указом Сенату від 11 вересня 1804 року «Про залишення сіл, що були у володінні міста Полтави, в казенному віданні та про відпуск зібраного з них доходу у відання тамтешнього генерал-губернатора для спорудження в Полтаві монумента на пам'ять 27 червня 1709 року» міські доходи були звернені на монумент: «товариство громадян полтавських, через подане до генерал-губернатора князя Куракіна прохання, всі ці доходи призначило на побудову в Полтаві монумента на пам'ять незабутнього для Росії дня, 27 червня 1709 року, то й повеліваємо: як нині належні до видачі, так і надалі збирані на користь цього міста доходи відпускати у відання тамтешнього генерал-губернатора, доки розпочатий монумент буде цілком закінчений»^[1]. Другим актом, іменним рескриптом малоросійському генерал-губернаторові від 9 травня 1805 року «Про спорудження монумента на спомин перемоги, здобутої під Полтавою імператором Петром Великим», імператор надіслав готовий проєкт і розпорядився будувати: «надсилаю до вас при цьому плани цього монумента, тут складені, доручаючи вам... приступити до спорудження його на місці, за винятком бронзових прикрас, що до нього належать, які окремо тут будуть зроблені й доставлені до свого призначення»^[1]. Тобто платить Полтава, а вирішує, який вигляд матиме знак на її землі, Петербург - аж до бронзи, яку відливають там само й надсилають готовою. Монумент заклали 27 червня 1804 року, чавунну колону поставили в травні 1809-го під керівництвом інженера Луганського заводу Москвіна, а весь ансамбль відкрили 27 червня 1811 року, до чергової річниці битви^[2][3]. На медальйоні верхнього квадрата п'єдесталу, в кільці-змії між двома сагайдаками, стояло «Июня 27 дня 1709 года», на протилежному боці - «Окончен в 1809 году»^[2]: дату чужої перемоги зроблено датою самого місця. Обидва написи разом із бронзовими барельєфами зникли 1901 року - дореволюційне зведення фіксує це глухо: «Напис цей і попередній знищені 1901 року, і тоді ж, невідомо ким, забрано бронзові барельєфи, що їх оточували»^[2]; відновили їх лише під час капітального ремонту 1953 року^[3]. Монумент стоїть у Полтаві досі: станом на серпень 2026 року він числиться пам'яткою національного значення під охоронним номером 160010-Н^[4], Український інститут національної пам'яті листом від 29 липня 2024 року рекомендував його демонтувати^[5], але рішення щодо пам'яток національного значення ухвалює уряд, і в переліку таких рішень станом на 20 травня 2026 року монумента немає^[6].

15 березня 1873 року затверджено герб Терської області: «У чорному щиті, срібна хвиляста перев'язь управо. Імператорський штандарт на золотому древку. Щит увінчаний давньою Царською Короною і оточений золотим дубовим листям, з'єднаним Александрівською стрічкою»^[7]. Сенс знака історик З. Х. Ібрагімова читає так: срібна перев'язь - це Терек, який довго був кордоном, а тепер «обидва його береги були об'єднані Імператорським штандартом, і Терек став повністю російським - такий основний сенс цього герба»^[7]. Проєкт герба міста Грозного виконав Б. В. Кене, чиновник герольдії: на лазуровому щиті срібна гора між двома золотими морськими ліліями, а в правій вільній частині - герб Терської області^[7], тож міський знак ніс на собі імперський символ області. Землю мітили й фігурою завойовника. Першим пам'ятником Єрмолову в Грозному слугувала «дбайливо збережена землянка, в якій він жив під час заснування фортеці Грозної»^[7], а пізніше біля землянки став бронзовий бюст генерала. Що означав цей знак, Ібрагімова формулює так: бюст нагадував про найтрагічніші роки завоювання Кавказу і був символом драматичної долі горських народів, а пам'ятник генералові, що «з варварською жорстокістю винищував цілі народи в ім'я завоювання Кавказу», став для чеченців «свого роду «більмом на оці»»^[7]. Знак пережив імперію: за радянської влади пам'ятник «із завидною періодичністю підривали ночами і так само ночами відновлювали»^[7].

Російська імперія 11 липня 1888 року відкрила на Софійській площі Києва пам'ятник Богданові Хмельницькому - знак «єднання» з Москвою: на лівому боці постамента стояли дати «1654-1888», що відлічували історію міста від Переяславської ради^[8]. Комітет із спорудження очолював Михайло Юзефович^[8] - чиновник київського навчального округу, автор записки, що лягла в основу Емського указу 1876 року^[9]. Нарада, скликана за цією запискою і проведена за участю Юзефовича, постановила «не допускати ввозу в межі імперії, без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку, будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном малоруським наріччям», а «друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим самим наріччям заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток та б) творів красного письменства» - причому останні допускалися лише в російському правописі та за рукописом, переглянутим цензурою^[10]. За декретом Раднаркому УСРР від 7 травня 1919 року про знесення з площ і вулиць пам'ятників, поставлених царям і царським посіпакам, з постамента збили два написи з трьох; той, що лишився, розпорядився зняти голова Київського губвиконкому Гринько - про це 6 лютого 1925 року записав у щоденнику академік Єфремов, - і зрештою бічні плити замінили на порожні, а на лицьовому камені вибили «Богдан Хмельницький 1888»^[8].

Російська імперія 1911 року поставила в Києві пам'ятник княгині Ользі - на місці, яке місто двома роками раніше відвело під пам'ятник Шевченкові. У травні 1909 року київська дума відвела під пам'ятник Тарасові Шевченку сквер на Михайлівській площі^[11]. Попечитель київського навчального округу Зілов конфіденційно написав генерал-губернаторові Трепову, що навпроти «російського урядового закладу» ставити Шевченка не слід і «необхідно було б спорудити пам'ятник одному з діячів російської історії»^[11]. З цього листа виросла програма «історичного шляху»: 7 квітня 1910 року секретар київського відділу Імператорського російського воєнно-історичного товариства полковник Стелецький подав записку з чергою з восьми монументів - княгиня Ольга, Олег, Ярослав, Володимир, Володимир Мономах, Святослав, «доісторичний Київ» і літописець Нестор^[11]. 15 березня 1911 року дума, за присутності 68 гласних із 72, віддала товариству майданчик між Софійським собором і Михайлівським монастирем - 46 голосів проти 22 - і тим само засіданням скасувала власне рішення 1909 року, перенісши місце майбутнього Шевченка на перехрестя Караваївської: 41 проти 24^[11]. Спершу дума відхилила бетонний проєкт як недостатньо «художньо-монументальний», а через місяць дозволила поставити лише тимчасову модель^[11] - тобто на відібране місце погодилися поставити тимчасовку, аби воно було зайняте. Пам'ятник відкрили 4 вересня 1911 року: княгиня Ольга в центрі, ліворуч апостол Андрій, що вказує на київські гори, праворуч сидячі Кирило та Мефодій^[12][13]. Ліпили модель скульптори Іван Кавалерідзе і Петро Сніткін, архітектором був Валеріан Риков, керував проєктом скульптор Федір Балавенський^[14]; історик Ігор Гирич відзначає парадокс: автором імперського монумента виявився «один з „украиноманов" – майбутній видатний скульптор і кінорежисер, а тоді мистець-початківець Іван Кавалерідзе»^[15]. На постаменті було відлито: «Дар Государя Императора городу Киеву. Лето от Р. Х. 1911» - десять тисяч рублів на пам'ятник справді дав царський кабінет, ще тисячу вніс київський купець Могилевський^[12][11]. Нижче, на постаменті самої княгині, стояло: «Сия первая вниде в Царство Небесное от Руси, сию бо хвалят рустие сынове яко начальницу»^[12] - хрещення Русі записувалося в імперський родовід просто на камені. 1919 року статую скинули з постаменту й закопали розколотою надвоє під самим пам'ятником, у березні 1923 року зняли решту фігур, а в березні 1926 року комунальний відділ Києва розпорядився прибрати бетон остаточно^[12][11]. 1996 року статую відкопали з-під клумби і пам'ятник відтворили за старими ескізами, цього разу в мармурі^[14].

Російська імперія поставила в Києві найбільший в усій імперії пам'ятник Олександрові II. Вдячність на п'єдесталі висловлювала не Україна і не Київ, а «Південно-Західний край» - так імперія офіційно називала українські землі на захід від Дніпра^[16]. Пам'ятник роботи італійського скульптора Ксименеса відкрили 30 серпня 1911 року на Царській площі, між входом до Купецького саду і будинком Купецького зібрання; відкриття приурочили до п'ятдесятиріччя скасування кріпацтва і провели в присутності імператора Миколи II, болгарського царя Фердинанда і прем'єр-міністра Столипіна, якого через два дні, увечері 1 вересня, смертельно поранили в київському театрі^[17]. Гроші на пам'ятник збирали всеросійською підпискою, 200 тисяч рублів^[18]. Центральний п'єдестал ніс герб імперії, двоголового орла, і напис «Царю-освободителю благодарный Юго-Западный край. 1911 год», на нижньому п'єдесталі стояв барельєф із селянами, що дякують за скасування кріпацтва^[18]. Край складали Київська, Волинська і Подільська губернії^[16], які після придушення польського повстання 1830-1831 років звели в Київське генерал-губернаторство (1832-1914), і завдання його, за Енциклопедією історії України, «полягало в ліквідації політ[ичних], соціоетнічних та культ[урних] відмінностей краю та посиленні русифікації його еліти — шляхти»^[19]. Пам'ятник став у ряд: київський Микола I (1896), Олександр III (1909), Олександр II (1911), Столипін (1912) - історик Ігор Гирич називає це передреволюційним пам'ятниковим бумом і додає, що спорудженням пам'ятника княгині Ользі й планованими наступними монументами опікувався київський відділ Імператорського російського воєнно-історичного товариства, що на дев'ять десятих складався з офіцерів Київського військового округу, а його секретар полковник Стелецький запискою генерал-губернаторові від 7 квітня 1910 року розписував чергу майбутніх скульптур - від Ольги та Олега до Нестора-літописця^[15]. Підсумок тих само років Гирич підводить так: українці заявили за цей час один пам'ятник, Шевченків, і поставити його їм не дали, а їхні супротивники встигли звести «принаймні півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею»^[15].

Знак нового порядку ставлять у перші ж тижні: радянські війська зайняли Львів 22 вересня 1939 року^[20], а вже в жовтні в центрі міста, на острівці посеред нинішнього проспекту Свободи, виріс монумент Сталінської конституції - величезна вертикальна композиція з колон, перевитих червоними знаменами, на дерев'яному каркасі, з п'ятьма скульптурними групами (червоноармієць, робітник, мати з дитиною, студентка і старий гуцул із хлопчиком) та написами українською, польською і єврейською мовами, що символізували «дружбу народів» за статтями сталінської конституції^[21][22]. Знак має названих авторів: скульптора Сергія Литвиненка і київського художника Михайла Дмитренка, який прибув до Львова 1939 року в «десанті» радянських художників, чиїм завданням було насадження соцреалізму; можливо, автори лише пристосували до місця проєкт, виготовлений у Москві, а виконували його скульптори Євген Дзиндра та Андрій Коверко^[21]. Монумент простояв до 30 червня 1941 року і зник із приходом німців^[21].

Ювілей закріпили матеріальним знаком у Переяславі на Київщині, на тій самій площі, де 1654 року відбувалася рада. Знак постав у ході ювілейної перебудови міста, яку замовила республіканська влада: «У зв'язку з підготовкою до святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією Рада Міністрів УРСР виділила 20 млн. крб. на реконструкцію Переяслав-Хмельницького», план перебудови розробили під керівництвом архітектора Володимира Заболотного, і в травні 1954 року «на площі, де відбувалася історична Переяславська рада (нині площа Возз'єднання), встановлено обеліск з меморіальною дошкою»^[23]. На дошці під рельєфом Богдана Хмельницького відлито текст: «На цій площі 8(18) січня 1654 року відбулась Переяславська Рада, яка, виражаючи волю українського народу, одностайно прийняла історичне рішення про возз'єднання України з Росією»^[24]. Знак не просто позначав місце: він оголошував рішення одностайним і таким, що виражає волю народу, закріплюючи цю версію в бронзі на тій самій площі, де все відбувалося.

Матеріальний знак «злиття націй» поставлено в Переяславі на Київщині, місті Переяславської ради: «8 жовтня 1961 року на площі Б. Хмельницького відкрито величний монумент на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією»^[23]. Відкривала знак сама влада: за кіножурналом «Радянська Україна» № 49, на мітингу відкриття виступали перший секретар Київського обкому КПУ Петро Шелест і секретар Московського обкому партії Панкратов - метрополія говорила на відкритті власним голосом^[25]. Композицію складали дві жіночі постаті, що зображували Україну та Росію, і три барельєфи з медальйонами «факел 1654; серп і молот у променях сонця 1917, орден Перемоги 1945 р.»^[26]. Призначення знака записане в його ж охоронному паспорті: «Монумент є символом вічної, непорушної дружби і незламної монолітної єдності братніх народів – українського і російського…»^[27]. Через чотири роки після відкриття знак узяли під державну охорону постановою Ради Міністрів УРСР від 21 липня 1965 року № 711 «Про затвердження списку пам'яток мистецтва, історії та археології Української РСР»^[28][29]. На постаменті стояв напис «Навіки разом – навіки з російським народом»; на початку грудня 2021 року його зняли невідомі^[30], а монумент демонтували 7 липня 2022-го - за наказом Міністерства культури, який вилучив пам'ятку, охоронний № 5894-Ко, з реєстру «у зв'язку з втратою предмета охорони»^[31].

Російські окупаційні адміністрації з квітня 2022 року мітили захоплені території імперськими знаками - в камені та в папері. У Херсонській області до вторгнення було демонтовано понад 110 пам'ятників Леніну і практично жодного не лишилося; після окупації загарбники поставили десять нових: перший у Генічеську в квітні 2022 року - перший пам'ятник Леніну на території України після 2014 року, - а наприкінці того ж місяця монумент повернули на постамент біля міськради в Новій Каховці^[32]. У Маріуполі 5 травня 2022 року відкрили пам'ятник жінці з червоним прапором, а церемонію опублікував у своєму телеграм-каналі секретар генради «Единой России» Андрій Турчак; площі Воїнів-Визволителів, названій на честь визволителів міста від нацистів, окупанти повернули радянську назву «площа Ленінського комсомолу»^[33]. Паралельно окупаційна адміністрація обклеювала територію банерами: у Херсоні та Новій Каховці висіли російськомовні щити «Россия здесь навсегда!», «Херсон - навеки с Россией», «Херсон - русский город», і для них купили за двадцять центів на фотостоці знімок української фотографки Анни Пасічник - її син Ярослав із подругою у вишиванках на ріпаковому полі Київщини, - домалювавши за спинами дітей російський прапор^[34]. У Балаклії на Харківщині окупанти заклеїли міський банер: спершу повісили поверх «Україна і Росія "едины"», потім плакат із триколором і написом «Мы с Россией один народ!». 10 вересня 2022 року українські військові зірвали триколор - а під ним відкрилися рядки Шевченка, що простояли під окупацією весь цей час: «Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!»^[35]. Знаки протрималися до деокупації: 11 листопада 2022 року плакат «Россия здесь навсегда» у звільненій Білозерці Херсонської області зірвали місцеві жителі - відео опублікував телеграм-канал «Николаевский Ванек»^[36].