Мародерство

Представники влади метрополії відкрито відбирали власність у населення Нохчі, використовуючи своє службове становище: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу служилі Окочани Терського міста звітували, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «вибрав у нас насильством із табуна 8 коней добрих, і заслав у Кабарду в кабаки свої»^[1][2].

Каральні загони грабували та обертали населення в рабство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що аули вони «зовсім розорили і багато полону взяли»^[2].

Сольжу (Сунженську), одне з найбагатших сіл, Російська імперія тримала як джерело постачання фортеці Грозної, а захопивши село силою, кілька днів вивозила його запаси. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської), наслідком якого «більша частина мирних навколишніх аулів утекла в гори, і квітучі береги відтоді надовго спорожніли»^[3]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що раніше вимагав від військ щадити село, щоб фортеця «могла отримувати з нього все необхідне», а коли війська захопили село, «хліб, фураж і придатний для будівництва ліс вивозили кілька днів»^[4].

Російська імперія під час розорення нохчійського аулу віддавала його майно солдатам як здобич. Історик Д. А. Хожаєв пише, що каральні набіги за Єрмолова йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна», а російські начальники вторгалися в мирні землі, «щоб відзначитися або забрати здобич»^[3]. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» визнає це: після знищення Даді-юрта «солдатам дісталася доволі багата здобич»^[4].

Російська імперія відганяла худобу й оббирала розорені села Нохчі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року було «відігнано худобу», а після повернення військ Єрмолов «послав загін із 500 козаків на Даут-Мартан», і «селище було розорене й пограбоване»^[3].

У грудні 1830 під час оточення села Даут-Мартан війська генерала Вельямінова привласнили майно жителів, що втекли: імперський історик Потто фіксує, що «жителі встигли втекти, але все майно їхнє залишилося здобиччю загону»^[5].

23 грудня 1831 загін підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, спрямований генералом Вельяміновим, викрав худобу жителів розорених хуторів біля села Чертугай. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір... до 250 голів худоби»^[6]. Викрадення 250 голів худоби посеред зими позбавляло жителів розорених хуторів основи прожитку.

У поході серпня - вересня 1832 року війська корпусного командира Розена привласнювали майно та худобу жителів розорюваних сіл. Імперський історик Волконський писав: майно 50 родин, що сховалися в лісі поблизу Маїртупа, «дісталося загонові як здобич», а біля Центороя «відбито 6 коней і 50 голів рогатої худоби»^[6]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову, що 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія «відбила 140 баранів і 9 голів рогатої худоби»^[7].

23 серпня 1836 року під час розорення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, привласнив майно та худобу мешканців. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові: «у здобич нашим військам дісталося майно мешканців і 384 голови рогатої худоби»^[7].

Під час винищення Кишкерой-Юрта 28-31 грудня 1836 загін Пулло привласнив майно жителів, включно зі зброєю, знятою з тіл убитих: «все майно жителів і зброя з убитих дісталися військам нашим»^[8].

Протягом усього весняного туру Фезе (лютий-квітень 1837) війська забирали худобу і майно чеченців. За рапортами Розена військовому міністру Чернишову: 5 лютого відбито худобу загону мулли Уді - «148 штук різного роду худоби»; 11 лютого «захоплено 213 штук різного роду худоби, що належала непокірним чеченцям»; проти тих, що переховувалися в лісах, «зроблені були за різними напрямками пошуки... і захоплено в багатьох із них різного роду худобу і майно»^[7]. Квітневий рейд на Гертлінське селище, за рапортом від 30 травня, взяв «465 штук дрібної худоби»^[7].

У походах 1839-1840 років війська годувалися відібраною в чеченців худобою і забирали добро розорюваних аулів. Про грудневий похід 1839 року загону генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), імперський історик Юров писав: «у поході люди задовольнялися порційною худобою, взятою у тубільців у вигляді штрафу»^[9] - армія постачала себе майном населення, оформлюючи відбирання як штраф. Улітку 1840 року війська генерала Галафєєва грабували розорювані аули Малої Чечні: історик Д. А. Хожаєв - «На галявину загін виїхав з награбованим у розорених аулах добром»^[3]. У листопаді при знищенні аулу Мірті-Ірзау імперський історик Юров записав: «відбито 150-т штук рогатої худоби»^[9].

З прорубаних просік і нових укріплень імперські загони налітали на чеченські аули, грабуючи та палячи їх. Історик Н. І. Покровський описує практику 1846 року: «російські війська систематично вирубують ліси для проведення широких стратегічних доріг... і царські загони час від часу налітають на аули, грабують і палять їх»^[10]. Грабіж тут - не ексцес, а регулярний режим дій військ з лінії.

При знищенні аулу Хан-Кала, він же Сюрін-Корт, війська походу Барятинського, який командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), записали жителів та їхню худобу собі у здобич. Імперський історик Волконський підбив рахунок: «триста п’ятдесят людей сюрін-кортців і понад три тисячі голів рогатої худоби стали нашим надбанням, нашою, так би мовити, власністю»^[11].

Військові команди та козацькі підрозділи, залучені на початку XX століття до повальних обшуків у гірських аулах, грабували жителів при заохоченні влади: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що обшуки «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством»^[12].

Війська, що зайняли чеченські території при придушенні повстання 1877 року, грабували населення. Під час руйнування п’яти селищ Чеберлоя загін Накашідзе «заарештував до тисячі осіб і захопив велику кількість худоби»^[12], а історик З. Х. Ібрагімова фіксує практику понад накази: «солдати безкарно мародерствували на зайнятих територіях, а також травили посіви, відбирали в населення коней, різали худобу навіть без будь-якої на те потреби»^[13].

Червона армія в 1920 році грабувала чеченські села, в яких стояла: розквартировані в Чечні частини, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «майже не отримували майнового і продовольчого забезпечення», що змушувало їх займатися «самопостачанням» - «...Червона Армія не тільки бешкетувала, а й відбирала хліб, худобу та інше, тероризуючи населення безцільними вбивствами»^[12]. Влітку 1920 року в Центорої чеченці розгромили підрозділ Кавказької трудової армії, «що займався прямими грабежами»^[12]. Забирали й майно вбитих: під час роззброєння у травні 1922 року «було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[12].

Виселяючи чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор грабував його спустілі домівки. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише: «У дні переселення паралельно людському до Грозного суцільним потоком рухалися колони військових автомобілів з матеріальними цінностями, награбованими в спустілих домівках чеченців та інгушів. Найцінніші на думку охорони речі - килими, бурки, кавказькі наборні ремені, оздоблена золотом і сріблом зброя (кинджали, шашки, кремневі рушниці роботи чеченських майстрів минулого століття), коштовності везли в критих брезентом автофургонах»^[14]. Керівник бригади Народного комісаріату (міністерства) державного контролю РРФСР Дроздов, який за дорученням уряду РРФСР перевіряв у серпні 1944 року передані Дагестану райони, доповідав про «нестримне розкрадання та розбазарювання майна спецпереселенців», що почалося «невдовзі після виселення»: виконувач обов'язків голови районної ради Юсупов «повністю екіпірувався за рахунок майна спецпереселенців» - за ним недостача чотирьох ручних і чотирьох ножних швейних машин, 26 паласів, 30 килимів і 6 велосипедів; прокурор Дагестану Хашаєв отримав будинок, сад, город і «безхазяйну» корову; народний суддя Сулейманов оформив здобич розпискою: «Речі отримав, гроші не сплатив, у чому й розписуюся»^[14]. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «У нестримних розкраданнях чужого добра виявилася замішаною вся партійно-господарська та міліцейська верхівка Грозненської області, Дагестану, Ставрополля, Північної Осетії та Грузії»; спійманих знімали з посад і судили, але «врешті-решт довелося відмовитися від арештів, бо на волі не залишалося, кому керувати»^[12].