«Заслані навічно»: життя у спецпоселенні та повернення на зайняту батьківщину (1949-1965)

Чеченці прожили заслання під постійними нападами та провокаціями. Імперія сама зробила їх мішенню - тавром «зрадників», потуранням начальства і таємною поліцією, яка після кожного погрому призначала винними самих чеченців. 16 червня 1950 року в місті Леніногорську в Казахстані на чеченців напали робітники, завербовані на свинцеві рудники, а заводіями в них були кримінальники, випущені з казахстанських таборів. Погром готували потай, і чеченську громаду застали зненацька: найбільше людей убили першого дня, коли чеченські чоловіки поодинці й невеликими групами роз'їхалися вітати рідних із закінченням рамадану (для мусульман це велике релігійне свято). Місцеве начальство, поліція окупанта і спецкомендатура не зупинили нападників; чеченці організували оборону самі й за два дні вуличних боїв, до 18 червня, витіснили погромників на околицю міста, а радянські війська ввійшли лише 19 червня. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Загалом було по-звірячому вбито 36 чеченців, включно з жінками та дітьми»^[2]. Управління спецпоселень МДБ (попередниці сучасної ФСБ) Казахської РСР визнавало того ж літа «масові бійки між виселенцями-чеченцями та місцевими жителями (на ст. Кушмурун Кустанайської області, в Усть-Каменогорську та Леніногорську Східно-Казахстанської області), що супроводжувалися вбивствами й тяжкими пораненнями» - і провину за них покладало на самих чеченців^[3]; про Усть-Каменогорськ 9-те управління МДБ СРСР доповідало 1952 року: «виникла масова бійка, в якій брало участь до 150 чеченців і близько 300 робітників. Цей масовий безлад було ліквідовано лише після втручання частини МДБ»^[3]. Відділ спецпоселень поліційного відомства в довідці, складеній у липні 1950 року, датував погром у Леніногорську 17 червня і рахував убитих по-своєму: «У бійці було вбито 34 спецпереселенці-чеченці», а напад в Усть-Каменогорську відносив до 27 червня^[5]. У грудні 1954 року в селі Єлизаветинка Акмолинської області учні школи механізації називали чеченців «зрадниками і запроданцями батьківщини» - з цими звинуваченнями росіяни пішли на масове зіткнення з чеченцями^[3]. 15 травня 1955 року в Екібастузі робітники, мобілізовані через військкомат на шахти, побили на вулиці двох чеченців; поліцейські сховали побитих у відділку, але робітники прийшли туди й зажадали їх видати. Міністр внутрішніх справ СРСР Круглов доносив керівництву більшовицької партії та урядові: «Діставши відмову, колишні солдати відтіснили співробітників відділення міліції, силоміць витягли чеченців на вулицю й побили їх. Після цього робітники побили низку інших чеченців, які мешкали в місті. Внаслідок бійки вбито 3 і дістали поранення 4 чеченці»^[3].

Президія Верховної Ради СРСР указом від 11 березня 1952 року звеліла навіть тих, хто відбув строк, не випускати на волю: чеченців, інгушів та інші виселені народи, «які відбули покарання за різні злочини у виправно-трудових таборах, колоніях і тюрмах», належало «після закінчення строку покарання направляти етапом на спецпоселення, під нагляд органів Міністерства державної безпеки СРСР, за місцем проживання їхніх сімей»^[5]. Загальнодержавна амністія 27 березня 1953 року була кримінальною і засланих не торкалася зовсім. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «питання про відновлення Чечено-Інгуської АРСР не ставилося навіть у порядку обговорення. На всі численні листи та звернення горців до Москви йшла жорстка недвозначна відповідь, що чеченці та інгуші мають залишатися в місцях свого проживання навічно»^[2]. Імперія відрізала засланих і від освіти. Діти формально підлягали загальному навчанню, але 1945 року в окремих областях Казахстану до 70% дітей спецпоселенців не ходили до школи: сім'ям, пограбованим під час виселення, не було в що вдягти дітей - у документах це записано «через відсутність теплого одягу та взуття»^[2], а 1946 року з 89 тисяч дітей спецпоселенців із Північного Кавказу, зобов'язаних учитися за законом про загальну освіту, реально вчилися лише 22 тисячі^[2]. До 1949 року не менш як 60% північнокавказьких спецпоселенців були цілком неписьменними, повну середню освіту мали 2,1%, вищу - 0,2%^[2]. Імперія перекрила й дорогу до вишу: випускникові школи потрібен був спеціальний дозвіл республіканських органів внутрішніх справ, учитися дозволяли лише в Казахстані, Киргизії та Узбекистані, а після диплома чеченці та інгуші все одно не могли залишити місць виселення - і, за даними органів внутрішніх справ, значна частина спецпоселенців із вищою освітою, юристи, літератори й педагоги, не могла влаштуватися за фахом^[2]. Освічених ставало менше навіть в абсолютних числах: 1946 року в Казахстані налічувалося 1248 осіб із вищою та середньою спеціальною освітою серед виселених із Північного Кавказу, на початок 1948 року їх залишилося 1127^[2]. Президія Верховної Ради СРСР указом від 16 липня 1956 року зняла облік спецпоселення - і тією ж другою статтею позбавила людей майна та права на батьківщину^[4]. Сегрегації не виправдовували навіть власні перевірки імперії. У лютому 1953 року інспектори центрального комітету більшовицької партії Ганенко й Алаторцев об'їхали спецпоселення в Казахстані та Узбекистані, і комісія, що розбирала їхню записку, переказала її так: «Багато місцевих партійних і радянських органів допускають зневажливе ставлення до роботи серед спецпоселенців, проходять повз численні факти свавілля щодо цієї частини населення, ущемлення законних прав спецпоселенців, огульної політичної недовіри до них, що штучно породжує настрої невдоволення серед спецпоселенців»^[3]. Міністерство внутрішніх справ 1954 року назвало такими, що не відповідають дійсності, скарги на чеченців та інгушів, які нібито тероризують місцеве населення: на обліку спецпоселення 1954 року стояло 506 043 особи, виселені з Північного Кавказу, а засуджено й сиділо в ув'язненні з них лише 5418 - близько одного відсотка^[3]. Те саме міністерство нарахувало на 10 листопада 1955 року у висланих «за зраду» чеченців 2280 учасників війни, 4455 нагороджених орденами й медалями та 2553 сім'ї загиблих на фронті, в інгушів - ще 1085, 1869 і 871^[5]. Імперія амністувала навіть справжніх посібників німецьких окупантів: указ від 17 вересня 1955 року так і називався - «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.». Але історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що горських народів, репресованих «нібито за "співпрацю з німцями"», «цей указ не торкнувся»^[2]. У серпні 1956 року інспекція, що об'їхала Казахстан і Киргизію, доповідала Президії Верховної Ради заднім числом: «З 1948 по 1953 р. умови життя спецпоселенців були обтяжені різного роду обмеженнями, які не викликалися серйозними причинами з погляду поведінки самих спецпоселенців. Багатьох чеченців зняли з роботи, виключили з партії, заарештовували й потім засуджували на тривалі строки тюремного ув'язнення»^[3]. Президія Верховної Ради СРСР указом від 9 січня 1957 року визнала «за необхідне відновити національну автономію чеченського та інгуського народів», рекомендувала саме відновлення Президії Верховної Ради РРФСР і скасувала лише заборону повертатися: «статтю 2 Указу від 16 липня 1956 року в частині заборони чеченцям та інгушам повертатися на колишнє місце проживання»^[6]. Указ Президії Верховної Ради РРФСР того ж дня відновив республіку^[3], але повертати конфісковане майно жоден із цих актів не звелів.

Колонізатор під загрозою тюрми експлуатував працю депортованих чеченців. Уряд СРСР постановою від 21 лютого 1948 року звелів організувати «правильне й обов'язкове трудовикористання спецпоселенців»^[3]. За довідками відділу спецпоселень таємної поліції, чеченці та інгуші працювали в розпорядженні всіх міністерств («наркоматів»), крім військового: на 1 січня 1949 року 125 753 особи були зайняті в сільському господарстві, 6175 - у вугільній промисловості, 9737 - у металургії, 12 011 - у місцевій промисловості^[7]. Тих, кого відомство записувало до тих, «хто злісно ухиляється від роботи в колгоспах», Міністерство внутрішніх справ СРСР і Генеральний прокурор спільним наказом вимагали судити за статтею 82 - «позбавлення волі на 8 років», але таємна поліція визнавала, що на місцях людей відправляли в нове заслання на ті самі 8 років і зовсім без суду - рішеннями колгоспних зборів^[3]. Навіть послаблення колонізатор прив'язав до праці: постановою від 5 липня 1954 року «Про зняття деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців» уряд СРСР дозволив жити не в межах комендатури, а в межах своєї області - але лише зайнятим суспільно корисною працею^[3][8].

Колгоспні збори засуджували депортованих чеченців до висилки з місць поселення на 8 років - без суду, слідства й захисту. Уряд СРСР установив такий порядок постановою від 2 червня 1948 року: загальні збори колгоспу чи села виносили «громадський вирок» про виселення «за злісне ухиляння від трудової діяльності в сільському господарстві та ведення антигромадського, паразитичного способу життя», а проводили ці збори органи Міністерства внутрішніх справ. Саме міністерство доповідало: «Заходи з виселення були визначені загальними зборами колгоспів і селян сіл, що їх проводили органи МВС»^[5]. Міністерство внутрішніх справ у доповіді 1950 року визнавало: «виселенці, які злісно ухиляються від роботи в колгоспах, за рішеннями колгоспних зборів висилаються на 8 років у віддалені райони країни» - так робили в Кзил-Ординській, Кустанайській, Павлодарській та Південно-Казахстанській областях Казахстану^[3]. Саме міністерство називало висилку без суду лише «помилковою практикою» та «неправильним застосуванням міри покарання»: за його ж наказом таких людей належало віддавати під суд^[3]. Історик В. А. Козлов пише за документами міністерства: «Далекоглядніші поліційні чиновники змушені були визнати, що карати чеченців та інгушів за ухиляння від роботи недоцільно» - інакше «запрацює природний захисний механізм - єдина монолітна спільнота поведеться як одна людина - усіх не покараєш!»^[3].

СРСР за допомогою судів і таємної поліції переслідував релігійних лідерів депортованих чеченців. Верховний суд Киргизької РСР вироком 1-7 липня 1952 року відправив до таборів десятьох керівників і старійшин релігійних братств - Накшбанді, Кунта-Хаджі, Авди та Чімірзи - на строки від 8 до 25 років; лідерові громади Нуріду Джабраїлову поставили за провину, що він «під прикриттям релігійних переконань проводив різко антирадянську агітацію» і «закликав маси спецпереселенців не працювати в колгоспі», керівникові братства Кунта-Хаджі Юсупу Ахматову - що він «категорично забороняв мюридам [своїм послідовникам] відвідувати культурно-освітні установи» і «забороняв дітям відвідувати школу»; підсумок: «до 25 років позбавлення волі з відбуванням у ВТТ [виправно-трудовому таборі], з подальшим позбавленням виборчих прав строком на 3 роки і конфіскацією всього майна кожен»^[3]. Таємна поліція «розробляла» духовенство - так її мовою називалося таємне стеження: на людину або групу заводили секретну справу, стежили за ними через інформаторів і збирали матеріали для арешту. Історик В. А. Козлов пише: дві «найхарактерніші» такі справи на чеченців, заведені 1952 року управліннями МДБ (попередниці сучасної ФСБ) областей Казахської РСР, «дістали вельми промовисті клички: «Уперті» та «Фанатики». Обидві справи проходили за забарвленням «мусульманське духовенство»» (забарвлення - так таємна поліція називала тему справи)^[3]. Міністр державної безпеки Казахської РСР Бизов доповідав 12 серпня 1950 року про такі самі справи «Блок», «Месники» та «Кавказці» - за останньою з них таємна поліція так само вела справу на колишніх керівних працівників Чечено-Інгушетії - і називав число заарештованих: «Усього в Казахстані за антирадянську діяльність органами МДБ заарештовано за 1949 р. і 7 місяців 1950 р. 874 виселенці»^[3].

СРСР залишив засланих чеченців без школи рідною мовою і без писемності, а з енциклопедій народ викреслив. Навчання в школах ішло казахською та киргизькою мовами. Історикиня А. Б. Кузнецова наводить слова колишніх засланців: «була ліквідована писемність чеченською та інгуською мовами»^[7]. МДБ (попередниця сучасної ФСБ) нарахувало на 1 січня 1952 року не охоплених обов'язковим навчанням «дітей народностей, виселених із Північного Кавказу, - 33 702» і пояснило це «відсутністю зимового одягу та взуття у зв'язку з тяжким матеріальним становищем батьків, відсутністю шкіл у низці місць розселення або віддаленістю шкіл від місць проживання»^[5]. Улітку 1956 року перевіряльники об'їхали місця заслання і доповіли Президії Верховної Ради СРСР: «Навчання дітей у школах рідною мовою не проводилося», у 1955/56 навчальному році «з 61 тис. дітей шкільного віку навчалося лише 50 тис., або 81 %», а неписьменних «по деяких районах кількість їх сягає 40-50 %»^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «з усіх довідників та енциклопедій сталінського часу ретельно вимаровувалася згадка про чеченців та інгушів», а лінгвіст Ю. Дешерієв «здійснив як на ті часи справжню «ідеологічну диверсію», видавши 1953 р. у Москві дослідження «Бацбійська мова»» - історики пишуть, що так він «намагався зберегти для нащадків мову вайнахського народу, який за рішенням «батька народів» [Сталіна] мав зникнути з лиця землі» (бацбійці Закавказзя, пояснюють вони, говорили одним із діалектів чеченської мови)^[2]. Ті самі історики пишуть, що мову втримала сама чеченська інтелігенція: її зусиллями влітку 1955 року вийшов перший номер чеченської газети «Къинхьегаман байракх» («Прапор праці»)^[2].

СРСР забороняв засланим чеченцям та інгушам залишати район поселення, який часом складався з кількох вулиць. Комісія Центрального комітету партії визнавала це 1953 року в записці главі уряду Маленкову: «відлучка спецпоселенця без відповідного дозволу за межі району, який обслуговує спецкомендатура... розглядається як втеча і тягне за собою відповідальність у кримінальному порядку»^[8]. Заслана інгушка Аза Базоркіна, яка в шістнадцять років отримала паспорт зі штампом «спецпоселенець», свідчить, як комендант не випустив друга її батька провести померлу дружину: «Мусульманський цвинтар був за межею міста, і провести дружину за цю межу він не дозволив»^[9]. Лише постановою від 5 липня 1954 року Рада Міністрів СРСР послабила режим: зайнятим суспільно корисною працею дала «право проживання в межах даної області, краю, республіки»^[10], але втеча лишилася злочином: за виїзд із поселення без дозволу судили за статтею 82 Кримінального кодексу РРФСР (втеча з місця обов'язкового поселення)^[8], і 1956 року «з 328 тисяч чеченців на обліку в спецкомендатурах перебували трохи більше 191,4 тисячі»^[2]. Заборона повертатися пережила й указ від 9 січня 1957 року: міністр внутрішніх справ СРСР Дудоров просив керівництво більшовицької партії («ЦК КПРС») дозволити «осіб чеченської та інгуської національностей, які повертаються до колишнього місця проживання без дозволу Оргкомітету, затримувати, знімати з поїздів, пароплавів, інших видів транспорту і повертати до місць колишнього поселення», а 9 квітня 1957 року доповідав: за три дні в поїздах «було виявлено і затримано 2139 осіб»^[3]. Оргкомітет розтягнув повернення на чотири роки і зробив його платним: ті, хто повертався, скаржилися формальному главі держави Ворошилову, що представник Оргкомітету Немухін у березні 1957 року «повідомив порядок повернення нас протягом 1957-1960 рр., причому всі витрати, пов'язані з переїздом, відносилися за рахунок нас, самих переїжджаючих»^[3]; 26 січня 1957 року Оргкомітет і бюро обласного комітету партії («Грозненський обком КПРС») установили, що «приїзд для постійного місця проживання на території республіки може здійснюватися лише з дозволу Оргкомітету ЧІАРСР [Чечено-Інгуської республіки]», і приписали поліції окупанта прописувати приїжджих лише за цими дозволами^[3]; Рада Міністрів РРФСР 5 вересня 1960 року продовжила строк повернення «до 1963 р.»^[3]. Гірська Чечня лишилася закритою: п'ять гірських районів - Галанчозький, Чеберлоївський, Шароївський, Ітум-Калинський і Шатойський - указ від 9 січня 1957 року не відновив^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «горянам було заборонено проживання» там, а репатріантів «селили в нових радгоспах, робітничих селищах, на фермах... особливо в затеречних козацьких районах, причому в посушливих, нездорових, віддалених від районних центрів і міст місцях»^[2]. Ті самі історики пишуть, що в станицях заразом «створювалися умови для їхньої швидкої культурної та мовної асиміляції»: «У станицях викладання велося тільки російською мовою, керівниками станичних рад, районів і господарств залишалися виключно росіяни»^[2]. Погром серпня 1958 року в Грозному, з вимогою з резолюції погромників «Чечено-інгуському населенню дозволити проживати в Грозненській області не більше 10 % від загальної кількості населення»^[3], СРСР обернув проти самих чеченців. Історики пишуть: «У листопаді 1958 р. у Грозному та в Грозненському (сільському) районі було встановлено особливий паспортний режим, згідно з яким тут запроваджувалися серйозні обмеження на прописку... справжня мета цієї акції полягала у створенні адміністративних перепон на шляху міграції чеченського населення до Грозного», а «Ініціатором запровадження заборони... виступили партійні та радянські органи Чечено-Інгушетії»^[2].

Колонізатор знищував гірські села чеченців, щоб народові не було куди повертатися. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Політика обезлюднення Гірської Чечні, розпочата в лютому 1944 р., знайшла своє продовження в 1957-1960 рр.» - і пояснюють, як це робилося: «Залишки будинків підривали і спалювали, руйнували мости і стежки. Органи КДБ і МВС силою зброї виганяли на рівнину сім'ї горян, які правдами і неправдами проникли захмарними стежками у свої рідні аули»^[2]. Історикиня А. Б. Кузнецова підбиває підсумок: «Віддалені від комунікацій селища та населені пункти (високогірні) були знищені», а із заселенням сільських районів приїжджими «були втрачені навички відгінного тваринництва, обробітку високогірних ділянок землі, терасного землеробства»^[7].

У червні 1956 року начальник радянської міліції Барсуков доповідав: «розмістити чеченців та інгушів у районах, де вони проживали до виселення, не видається можливим», бо «ці райони заселені переселенцями з центральних областей РРФСР», а на землях, що відійшли до Північної Осетії, де до виселення «проживало 77 578 чеченців та інгушів», «повернення чеченців та інгушів місцеві [та] партійні органи вважають недоцільним»^[3]. Міністр внутрішніх справ СРСР Дудоров у червні 1956 року пропонував узагалі не повертати народ: «Колишня територія заселена» - і ставив питання «про створення для чеченців та інгушів обласної автономії на території Казахської та Киргизької РСР»^[5]. Від плану СРСР відмовився через «різко негативне ставлення чеченців та інгушів» і їхнє прагнення повернутися додому^[7]. Указ від 9 січня 1957 року доручив установити кордони російському парламентові (Президії Верховної Ради РРФСР)^[5] - і Пригородний район лишився за Північною Осетією. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Дружні протести чечено-інгуської делегації з питання про Пригородний район були проігноровані ЦК КПРС»; колонізатор відрізав «1600 квадратних кілометрів виключно чорноземних земель», а республіку збільшив «за рахунок піщаних земель Бурунного степу (по суті, напівпустель) за Тереком»^[2]. Історики пишуть, що в Дагестані колонізатори «прагнули водночас не допустити відновлення Аухівського (чеченського) району. Для цього чеченцям, що поверталися, не дозволяли селитися у своїх старих будинках у рідних аулах, а розселяли невеликими групами» по п'яти районах^[2]. Російський парламент, установлюючи кордони республіки, не повернув їй і колишнього Аухівського району - у переліку переданих земель його немає^[3]. 10 квітня 1964 року новосели села Дучі колишнього Аухівського району побили й вигнали чеченця Саліха Сайтамулова, який повернувся на ділянку батьків, а 12 квітня близько 500 чеченців прийшли в Дучі з вимогами, як записало слідство, «про дозвіл Сайтамулову та іншим чеченцям проживати в с. Дучі та інших колишніх чеченських селищах, повернення їм їхніх колишніх домоволодінь і земельних ділянок»; КДБ (попередник сучасної ФСБ) при уряді Дагестану відповів кримінальною справою про масові заворушення^[8]. Справа розвалилася: історик В. А. Козлов пише, що чеченці «трималися згуртовано і від давання свідчень ухилялися», і справу закрили «за відсутністю... складу злочину»^[8].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що чиновники Оргкомітету, який відав поверненням чеченців до республіки, «часто вимагали хабарі за перепустки, що давали право негайно переселитися з Казахстану та Середньої Азії на Кавказ»^[2]. Ціну назвав головний агроном Міністерства сільського господарства Казахстану Х. У. Арсанукаєв у заяві главі уряду СРСР Булганіну 27 серпня 1957 року: «роздача перепусток була організована з тим розрахунком, щоб ставленики членів Оргкомітету, та й самі вони, добряче наповнили свої валізи грошима - одна перепустка продавалася ними в середньому за 2 тис. крб.», - і передавав слова тих, хто повертався: «Під час нашого виселення Берія і то не завдав такої великої матеріальної шкоди нашому народові, як це нині завдав нам Оргкомітет ЧІАРСР [Чечено-Інгуської республіки]»^[3]. Чиновник уряду РРФСР Бєлов відповів 4 жовтня 1957 року, що хабарі при видачі перепусток уже розбирало керівництво більшовицької партії («ЦК КПРС»), членам Оргкомітету Тонгієву і Дукузову обласний комітет партії «наклав на них сувору партійну догану», і запропонував «обмежитися вжитими заходами»^[3]. Будинків виселених ніхто не повертав: «Як не дико, але найчастіше чеченцям доводилося викуповувати свої будинки та землі в нових власників»^[2] - за державний кредит будинки тих, хто виїхав, викуповували колгоспи та радгоспи республіки: до жовтня 1958 року в них налічувалося 10 413 вільних «житлових будинків... у населення осетинської, аварської та інших національностей, що виїхало»^[3].

Колонізатор залишив вищі посади відновленої республіки за російськими керівниками. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що навколо першого секретаря обласного комітету більшовицької партії («обкому КПРС») Яковлєва «склалося угруповання керівних працівників, яке негативно ставилося «...до акту відновлення автономії чечено-інгуського народу...»», а сам Яковлєв «відкрито заявляв, що вважає великою помилкою рішення про реабілітацію репресованих народів»^[2]. Чиновник уряду РРФСР Федін доповідав 29 серпня 1957 року, що троє членів Оргкомітету з чеченців та інгушів - Дукузов, Мальсагов і Тепсаєв - «понад вісім місяців не призначені на жодні посади і по суті ні за що конкретно не відповідають», хоча «в республіці відчувається великий брак кадрів із чеченців та інгушів»^[3]. Письменник А. Є. Костерін, свідок подій, писав: «Усе велося і ведеться так, щоб викликати ексцеси з боку вигнанців і проти партійно-радянських організацій, і проти тих, хто заселив їхні села... Ці ексцеси були, є і, на жаль, будуть, якщо не зміниться позиція і тактика обкому»^[2]. Ті самі історики пишуть: «Дуже швидко в соціалістичній Чечено-Інгушетії формується негласна система розподілу вищих посад» - посади першого секретаря обласного комітету партії, міністра внутрішніх справ, прокурора, глави КДБ (попередника сучасної ФСБ), керівника «Грознафти» та інші «закріплюються за російськими керівниками»^[2].

Колонізатор заселив землі виселених чеченців та інгушів приїжджими і тримав їх там усі роки заслання. 1956 року комісія керівництва більшовицької партії («ЦК КПРС») готувала відновлення республіки і доповіла про приїжджих: у райони, що відійшли до Грозненської області, «було переселено з РРФСР, України та Молдавії 78 тис. осіб», на землі, віддані Дагестану, «переселилося з високогірних районів республіки 46 тис. горян», у райони, віддані Північній Осетії, - «55 тис. осіб»^[5]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що вже до середини травня 1944 року приїжджих у Грозненській області було 40 % від числа виселених звідти чеченців, а «охочих їхати на нові місця було мало» - і колонізатор платив переселенцям по 2500 рублів на сім'ю і звільняв їх від податків на рік^[2]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, бачив у заміні населення розрахунок імперії, і назвав його: «створити на Кавказі новий колоніально-колонізаторський і військово-поліцейський корпус чужинців, підлеглих, виконавчих і слухняних у справі захисту радянських імперських інтересів». Підсумок він підбив так: «заселенням сюди більш ніж мільйонного населення радянських колонізаторів більшовики вже вбили перший клин між братніми народами Кавказу»^[1]. Другим мотивом він називає нафту - «чітко окреслений курс Радянського уряду взяти остаточно в імперські руки провідну й основну для всього Радянського Союзу кавказьку нафтову економіку»^[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «У результаті штучних зсувів кордонів територій, «поправок» у розселенні репресованих народів, до 1961 р. чеченці та інгуші становили 41 % населення республіки, тоді як 1939 р. їхня частка сягала 58,4 %»^[2].