«Ні орати, ні сіяти»: погром Чечні, організований голод, перекупівля еліт та інститути підкорення (1852-1857)

Період 1852-1856 років пройшов серіями каральних виходів по Великій Чечні (рівнинній східній частині Чечні) та її околицях. 4 січня 1852 року у фортеці Воздвиженській зібрався загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, рахує «понад десять тисяч багнетів, близько півтори тисячі кавалерії, 24 гармати», а завдання передає так - «розбити ворожі скупчення, знищити всі засоби продовольства жителів і ворога, і потім діяти відповідно до обставин»^[1]. Східніше виходи тривали до 1856 року: генерал Бакланов записав у мемуарах про «сильний бій при винищенні аулів Денгі-Юрт і Алі-Юрт» 25 лютого 1853 року^[5]. Нагородну механіку походів викрив зсередини імперський офіцер Полторацький: солдати Кабардинського полку зайняли залишені чеченцями окопи на Мічику без втрат, і їх «направили того ж дня брати аули Гурдалой і Аса-Юрт, де їм вдалося втратити кількох убитих і поранених, що було необхідно, бо штурм окопів обійшовся їм без жодної подряпини»^[6] - аули атакували заради втрат для нагородного подання.

У погромі Чечні 1852 року жертви серед жителів ішли на сотні. 18 січня 1852 року на річці Гойті діяв загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, підбив підсумок дня - «ми в цей день... знищили до двох тисяч дворів»; рахунок по людях він записав так: «Полонених захоплено всього лише десять людей - і тих ледве встигли вирвати силою з-під кинджалів козаків. Незалежно від горців, що полягли власне в битві, число жертв, які загинули в аулах на Гойті, сягає двохсот людей»^[1]. Про набіг на аул Гурдалі 11 серпня 1852 року джерела розходяться: історик М. І. Покровський передає рапорт Барятинського від 21 серпня 1852 року - «вирізав усе його населення, крім 52 людей, узятих у полон»^[3]; Волконський же, що описав той самий день, стверджує, що аул не впав, загін відступив із тяжкими втратами, і шкодує: «Якби ми справді розорили, спалили Гурдалі, перебили б усе його населення... діло вийшло б і суттєвіше, і корисніше»^[1] - рапорт Барятинського і розповідь Волконського описують один і той самий день взаємовиключним чином. Винищення людей було і заявленим планом: Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, листом імператору від 1-20 березня 1854 року сформулював завдання минулої зими - «остаточне підкорення і винищення немирних, що залишаються, по околицях на площині»^[2] («немирні» - в імперському лексиконі ті, хто не підпорядкувався імперії).

Аули Великої Чечні (рівнинної східної частини Чечні) випалювалися весь період. 6 січня 1852 року спалено Автури - імперський історик Волконський, учасник погрому, записав: «Аул Автури мав на той час до дев'ятисот дворів і належав до числа найбагатших аулів», а про відступ загону: «всі аули й хутори, що були на шляху нашого відступу, запалали подібно до своєї метрополії»^[1]. 27 березня 1852 року при штурмі аулу наїба Талгіка (наїб - намісник імама Шаміля) «сам аул було обернено на купу попелу й руїн»^[1]. У грудні 1852 року головнокомандувач на Кавказі наказав знищити Хан-Калу Барятинському, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), - Волконський передає наказ: «головнокомандувач наполегливо наказав князю Барятинському взяти цей аул і знести його з лиця землі», а виконання: «Аул, у числі дев'яноста п'яти будинків, було віддано полум'ю, і до вечора того ж дня від нього не залишилося жодного здорового каменя»^[1]. Підсумок 1853 року підбив Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі: листом імператору від 1-20 березня 1854 року він доповів, що Барятинський «заволодів Мічиком, зробив величезної ширини просіку через Качкаликівський хребет до рівнин Великої Чечні і винищив більшу частину сіл, які залишалися ще непокірними по Мічику та інших річках у напрямку до Умахан-юрта»^[2]. У січні 1854 року розорені аули по річках Джалці та Хабі-Шовдану - хроніка імперських «видатних подій» рахує переселення «418 сімей чеченців»^[7].

Голод був спланованою метою політики 1852-1857 років - імперія писала про це в наказах і звітах. 29 липня 1852 року біля аулу Белгатой колона, за записом імперського історика Волконського, «знайшовши там такі самі запаси сіна, як і напередодні, винищила їх до останнього стебельця»^[1]. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 16 серпня 1852 року рахував ефект для дагестанської кінноти імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню: «у майбутню зимову експедицію Шаміль майже не може мати в Чечні тавлінської кавалерії, бо нічим буде її продовольствувати»^[3]. Доктрину закріпив Воронцов службовим листом (отношенієм) військовому міністрові Чернишову від 28 серпня 1852 року: позбавлені посівів і сіна чеченці «повинні - або переселитися в наші межі, або піти в саму глиб гір»^[2]. Генерал Ольшевський підбив підсумок практиці в записках: «Знищення хлібних посівів... змушувало чеченців швидше за інші заходи підкорятися нам, переселяючись у наші межі»^[3]. Результат зафіксували історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов: «у 1856-1857 рр. у Чечні настав голод, якого чеченці майже ніколи не знали»^[4].

Голодну стратегію доповнювала блокада торгівлі. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, листом Барятинському, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), від 21 березня 1852 року разом із погрозою «ми їм не дозволимо ні сіяти, ні косити» приписував обмежити продаж солі тим, хто не підкорився імперії; лист наводить історик М. І. Покровський^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають за хронікою дагестанського автора Генічутлінського блокаду солі, заліза та бязі (бавовняної тканини)^[4]. У роки Кримської війни імперія блокаду не послабила: ті самі історики пишуть - «До 200 тисяч солдатів і офіцерів упевнено блокують райони дій горців на Північному Кавказі - навіть тяжкі поразки в Криму не змусили російське командування послабити цю блокаду»^[4].

Імперія звела Качкаликівський ліс, захист східної Чечні, за півтора місяця. Генерал Бакланов, виконавець, записав у мемуарах: «5-го січня 1852 р. я зосередив... три батальйони піхоти... взявся до рубки лісу; протягом місяця дійшов до Мічука... очистивши до 16-го лютого 1852 р. ліс від берега на 100, а по річці на 300 сажнів» (сажень - трохи більше двох метрів)^[5]. Підсумок записав імперський історик Волконський: «віковий, дрімучий ліс, що служив горцям головним захистом і обороною, впав назавжди, і качкаликівський хребет оголився»^[1]. Розрахунок виклав письмово Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, - листом імператору від 1-20 березня 1854 року, здаючи справи перед відпусткою. Рубку він описав як багаторічну систему: «Це важливе діло, добре почате ген. Фрейтагом і потім сильно посунуте щорічними експедиціями для рубки лісів ген.-ми Нестеровим, Козловським і кн. Барятинським»^[2], а підсумок рахував так: витіснені з рівнини в Чорні гори чеченці не зможуть там прогодуватися і «незабаром повинні до нас перейти, або оголосити покірність на місцях; тоді слабке населення ічкеринців саме не буде в змозі триматися»^[2].

Спалення і голод гнали чеченські родини з їхньої землі під владу імперії - й імперія вела рахунок виведеним. 23 березня 1852 року колона генерала Бакланова вивела жителів двох аулів: імперський історик Волконський рахує - «Їх було двісті п'ятдесят вісім душ обох статей і всякого віку: п'ятдесят одна родина з Мазлагаша і шістнадцять родин із Гурдалі»^[1]; механіку вибору він же передав словами сучасників про наїбів - намісників імама Шаміля: «скубуть їх наїби, скубемо і будемо скубти... зважилися з двох лих вибирати краще, тобто переселитися до нас»^[1]. Після знищення Хан-Кали в грудні 1852 року Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом від 10 лютого 1853 року рахував: із приблизно 500 жителів 350 приведені у фортецю Грозну, «загальну втрату жителів слід покладати в числі близько 100 людей» - доля цієї сотні, за визнанням самого рапорту, «достеменно невідома»^[2]. У січні 1854 року після розорення аулів по Джалці виселені «418 сімей чеченців»^[7], а наказ генерала Муравйова, головнокомандувача на Кавказі, від 19 липня 1855 року рахує підсумок: «понад 1 тис. чеченських родин переселилися в наші покірні аули»^[7]. План на 1856 рік ставив вибір прямо: чеченцям «обрати одне з двох - підкоритися, або виселитися далі вглиб Чорних гір»^[7].

Імперія вижила жителів Ханкальської ущелини голодом за відкрито сформульованим планом. Імперський історик Волконський записав задум літа 1852 року: Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), «зважився... викурити жителів з ущелини, саме - викурити, бо треба було вогнем винищити все, що давало їм продовольство»; розрахунок Волконський записав так - «Шукати ж у нас прожитку - значить змиритися, підкоритися і волею-неволею переселитися»^[1]. Той самий розрахунок стояв за знесенням Хан-Кали - жителів розраховували відірвати від імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню: «жителі, позбавлені даху і прожитку, замість перебігу до Шаміля, стали б шукати в нас притулку»^[1]. Під час облоги Хан-Кали загін відрізав аул і від води: «у ворога було відібрано можливість мати прикритий доступ до річки, і він позбавлявся води»^[1].

Просіки відбирали в чеченців землю, що їх годувала, і імперія записувала це відбирання собі в актив: наказ Воронцова, намісника на Кавказі, по Окремому Кавказькому корпусу від 5 січня 1853 року рахував підсумок качкаликівської просіки: «Улаштування цієї просіки відібрало в непокірних чеченців значну кількість землі, яка могла прогодувати до 1,500 душ»^[2].

Імперія демонстративно винагороджувала перебіжчиків з верхівки опору чинами, грошима і землею. Бата Шамурзаєв, наїб Шаміля (намісник імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), перейшов до імперії восени 1851 року й отримав нагороди. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 24 лютого 1852 року просив - «яку велику нагороду заслуговує Бата, і я прошу у вас для нього прощення, потім за Автур повернути йому чин і пенсію в 400 рублів на рік; також прошу у вас для його сина... який часто служив нам провідником, офіцерського чину»^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Бата Шамурзаєв активно брав участь у війні проти імама, був зроблений капітаном і нагороджений 500 десятинами землі... як приклад для інших потенційних перебіжчиків»^[4]. Через Бату Воронцов, намісник на Кавказі, передавав чеченцям ультиматуми - листом Барятинському від 21 березня 1852 року: «Я просив Бату наполегливо товкти жителям північної частини Великої Чечні, що ми їм не дозволимо ні сіяти, ні косити, якщо вони не виявлять покірності»^[3]. Імперський історик Волконський визнав систему підкупу прямо: імперія діяла «через їхніх же одновірців і осіб, подібних до Батія Шамурзова», причому «не самими лише словами, а й чимось більш звабливим і суттєвим - особливо за часів Воронцова і Барятинського»^[1].

Перекуплені наїби вели для імперії розвідку і брали участь у плануванні походів. Імперський історик Волконський пише про Бату Шамурзаєва, наїба Шаміля (намісника імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), що перейшов до імперії: Бата «мав повсюди своїх агентів, які повідомляли йому про всі рухи Шаміля», а зимова експедиція 1852 року «була розпочата і ведена князем Барятинським» за вказівками Бати; «Начальник загону не приховував, що успішним узяттям аулів він багато завдячує і Баті»^[1]. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 4 червня 1852 року підтверджував: «Бата мені передав багато цікавого щодо секретних інтриг Шаміля в осетинів»^[3]. У липні 1856 року до імперії перебіг Юсуф-Хаджі Сафаров, колишній радник імамату, і письмово запропонував свої знання Барятинському: «Знаю багато про Шаміля та його війська... сподіваюся бути корисним російському урядові і ручаюся знищити все зроблене мною у Шаміля, бо господар дому краще знає, що в ньому робиться»^[4].

Навіть приймаючи перебіжчиків з верхівки імамату, імперія страхувалася заручниками. Коли на початку лютого 1854 року на імперський бік переходив Умаєв, наїб Малої Чечні (намісник імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), пристав (призначений імперією наглядач) зажадав гарантію - підполковник Предеміров рапортом генералу Вревському від 6 лютого 1854 року: «побоюючись з його боку зради і не бажаючи через те зазнати через нього втрати в людях, я зажадав, щоб він попередньо дав аманата. 3-го лютого був доставлений в аманати до пристава син Ендірея» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[8]. Дитина наїба стала платою за право батька здатися.

Над захопленою частиною Чечні імперія вибудувала власні управлінські інститути. Історик М. І. Покровський пише про проєкт Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): «розроблене Барятинським положення про управління чеченцями, що частково відроджувало суд за адатами: царизм боявся шаріатського суду... Це "Положення" було затверджено Миколою I і введено в дію» (адати - звичаєве право горців; шаріат - ісламське право, на якому будувався суд імамату)^[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують виконання: «Ще в 1852 р. у фортеці Грозна було засновано так званий "Чеченський народний суд" на чолі з російським штаб-офіцером... на противагу шаріату, насаджуваному в Чечні імамом Шамілем, російська влада прагнула посилити вплив звичаєвого права - адатів»; першим головою «чеченського» суду був російський полковник Бартоломей, перекладачами - Бата Шамурзаєв і Касім Курумов, а виконання вироків контролювало «Управління чеченського народу» з правом примусу^[4]. Суд виробив і писаний кодекс підпорядкування - «Правила для управління покірними чеченцями»: статті «що передбачали покарання за непокору владі, переховування абреків, зв'язок з "немирними" співвітчизниками, умови "виходу з покірністю" з території імамату» («немирні» - в імперському лексиконі ті, хто не підпорядкувався імперії; абрек - імперське тавро горця поза законом); у 1854 році «Правила» доповнені^[4]. Підсумок зафіксував зсередини генерал Муравйов, головнокомандувач на Кавказі, - у лютому 1855 року він писав із фортеці Грозної генералу Єрмолову, що командував на Кавказі в минулому: «Уже тут засновано п'ять наїбств, є пристав і суд, установлений в наслідування вашого Кабардинського суду» (наїбство - імперська адміністративна одиниця, скопійована з інституту намісників імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню; пристав - призначений імперією наглядач)^[7].

Козачі станиці продовжували вставати на місцях чеченських аулів: у 1856-1857 роках на місці селища Чурт-Тогі поставлено станицю Петропавловську - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов дають пару в загальному ряду: «селище Чурт-Тогі - станиця Петропавловська (1856 р.)»^[4]. Метод того ж року підтвердив письмово генерал Муравйов, головнокомандувач на Кавказі: «зміцнювати панування наше переселюваними вперед станицями - є спосіб, уже з користю випробуваний, і його не слід змінювати»^[4].

При знищенні аулу Хан-Кала, він же Сюрін-Корт, війська походу Барятинського, який командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), записали жителів та їхню худобу собі у здобич. Імперський історик Волконський підбив рахунок: «триста п’ятдесят людей сюрін-кортців і понад три тисячі голів рогатої худоби стали нашим надбанням, нашою, так би мовити, власністю»^[1].