Операція «Сочевиця»: тотальна депортація чеченського народу і режим спецпоселення (1943-1949)

СРСР будував звинувачення чеченців у «бандитизмі» на сфальсифікованій статистиці: перевірка центрального апарату радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) влітку 1943 року показала, що з 213 оголошених убитими «бандитів» на обліку стояли лише 22 людини; на кінець серпня 1943 року на обліку значилося 359 учасників «бандгруп» на всю Чечено-Інгушетію^[3]. 9 листопада 1943 року заступник народного комісара (міністра) внутрішніх справ Кобулов подав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ Берії доповідну «Про становище в районах Чечено-Інгушської АРСР» «із завідомо фальшивими цифрами про нібито масову кількість активних бандитів і дезертирів. «Кобулов! Дуже хороша записка», - зазначив Берія на доповіді й дав хід підготовці операції «Чечевица»»^[3]. Берія брехав і в підсумковій доповіді - доносив керівництву СРСР, що виселення пройшло «без серйозних випадків опору та інцидентів»; історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У своєму донесенні керівництву країни нарком внутрішніх справ відверто брехав: виселення чеченців супроводжувалося безліччю інцидентів і масовими вбивствами мирних жителів»^[3]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про це в еміграції 1952 року, розібрав офіційну версію по пунктах. Мотив, оголошений указом від 25 червня 1946 року, він наводить дослівно - «Багато чеченців та інгушів, підбурювані німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями формувань і разом з німецькими збройними силами виступали зі зброєю в руках проти Червоної Армії... Тому Чечено-Інгушська республіка ліквідується з виселенням її населення» - і називає його розрахованим «на неуцтво радянського народу та на непоінформованість Заходу»^[8]. Проти цієї версії він ставить два факти: «під час другої світової війни жодного разу не ступала нога німецького солдата на територію Чечено-Інгушської республіки, якщо не рахувати короткочасного зайняття прикордонного містечка Малгобек, населеного росіянами», і «приєднуватися до німецьких формувань чеченці та інгуші й фізично не могли, бо в Чечено-Інгушетії не було обов'язкової мобілізації»^[8].

29 січня 1944 року народний комісар (міністр) внутрішніх справ Берія затвердив головний документ операції «Сочевиця» - «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів»^[1]; 31 січня Державний комітет оборони СРСР видав дві постанови про депортацію та місця призначення^[3]. У першій розписано прийом виселених на місці заслання: радянському НКВД (попереднику сучасної ФСБ) доручалося направити «в лютому-березні ц. р. для розселення в Казахську РСР спецпереселенців до 400 тис. осіб, у Киргизьку РСР до 90 тис. осіб», а в кожному районі, куди привозили людей, приписувалося «організувати трійки у складі голови райвиконкому, секретаря райкому та начальника РВ [районного відділу] НКВД»^[9]. Другою постановою людей приписувалося везти «за тарифом перевезень ув'язнених»^[10]. 7 лютого на нараді в Берії «були визначені конкретні завдання з організації виселення 459 486 чеченців та інгушів - це 97 635 сімей», призначено дату - 22-23 лютого^[2]. Колонізатор стягнув до республіки, пишуть історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов, «до 19 тисяч співробітників НКВД і НКГБ та 100 тисяч боєздатних солдатів внутрішніх військ... понад 15 тисяч залізничних вагонів і сотні паровозів, 6 тисяч вантажівок»^[3] - під легендою: «були розпущені чутки про проведення великих тактичних навчань у горах Чечні та Інгушетії»^[2]. 23 лютого, у радянське військове свято («День Червоної армії»), війська НКВД зібрали чоловіків - історик З. С. Ісакієва пише: «Замість клубів чоловіків повезли (і повели) на збірні пункти під посиленою озброєною охороною»^[2]. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента-очевидця, надруковане в еміграційному журналі «Прометеус» 1949 року, - про вечір 23 лютого в аулах: «Увечері того дня червоноармійці розвели вогні на майданах аулів і почали співи й танці. Жителі аулів, ні в чому не сумніваючись, зібралися на це торжество як глядачі. Коли в такий спосіб більшість жителів зібралася на майдані, були заарештовані всі чоловіки. Дехто з чеченців мав зброю, і в багатьох місцях почалася стрілянина... Заарештованих на майданах чоловіків замкнули в сараях, і почалося полювання на тих, кого не було на майдані. Уся акція була проведена за дві-три години»^[8]. «До 11 години першого дня виселення з різних селищ вивезено понад 94 тисячі людей»^[3], до ранку 24 лютого - понад 333 тисячі. НКВД віз людей у 180 ешелонах: за «раціоналізаторською» пропозицією відомство ущільнило завантаження - «ущільнення завантаження спецконтингенту» в його паперах - з 24 до 45 людей у вагоні; історики пишуть: «Насправді ж у товарні вагони-«теплушки» набивали й до 80 людей»^[3]. У дорозі, за офіційними даними радянського НКВД, померла 1361 людина^[3]; очевидець Аметистов, згодом суддя Конституційного суду Росії, згадував: «Я бачив, як привезли їх [чеченців] у вагонах - і половину вивантажували вже трупами. Живих викинули на 40-градусний мороз»^[3]. «Останній ешелон з депортованими чеченцями та інгушами став під розвантаження в казахському степу 20 березня 1944 р.»^[3]. А. Г. Авторханов записав, як це виглядало для народу: «23 лютого 1944 року... протягом буквально 24 годин поголовно все населення Чечено-Інгушської республіки заарештовується, і починається його завантаження в арештантські ешелони для відправлення в невідомому напрямку», а указ про ліквідацію республіки «був опублікований заднім числом» - через два роки і чотири місяці^[8].

Під час виселення карателі радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) вбивали на місці чеченців, яких не могли довезти до ешелонів, - тяжкохворих, старих, жінок з дітьми: у паперах відомства вони йшли як «нетранспортабельні». 27 лютого 1944 року в аулі Хайбах Галанчозького району карателі, за істориками Я. З. Ахмадовим та Е. Х. Хасмагомадовим, убили «понад 700 людей»: зібраних «нетранспортабельних» жителів Хайбаха та навколишніх хуторів полковник Гвішіані, як пишуть історики, «розпорядився замкнути... в стайні місцевого колгоспу ім. Л. П. Берії, після чого саму стайню обклали сіном і підпалили»^[3]. Очевидець - заступник народного комісара (міністра) юстиції республіки Дзіяудін Мальсагов - свідчив: «Коли стайню охопило полум'я, величезні, сильно укріплені ворота під натиском людей упали, і крізь вогонь натовп збожеволілих людей ринув назовні. Гвішіані скомандував: «Вогонь!» З десятків стволів пролунали автоматні й кулеметні черги... Ніхто не вирвався з вогню та автоматної блокади. Ніхто не врятувався»^[3]; Гвішіані отримав від народного комісара (міністра) внутрішніх справ Берії, пишуть історики, «персональну подяку, подання до нагороди та підвищення у званні»^[3]. Карателі вбивали «нетранспортабельних» по всіх гірських районах: «47 тяжкохворих були умертвлені й поховані в одній ямі на території Урус-Мартанівської районної лікарні... по кілька десятків старих, жінок і дітей було спалено в Цорі, Таргімі та Гулі. Багатьох, хто втік того дня із сіл у гори чи ліс, розстрілювали на місці без попередження»^[3]; «в Ітум-Калинському районі... будинки набивали хворими й закидали гранатами та пляшками із запалювальною сумішшю»^[3]. Історик З. С. Ісакієва пише: наприкінці березня 1944 року війська НКВД «розстріляли» жителів гірської Малхісти, до яких у лютому не дісталися через снігопад^[2]. Розстріли хворих чекісти фіксували власним листуванням: 28 травня 1944 року начальник Галанчозького оперативного сектору Гранський доносив заступникові народного комісара (міністра) держбезпеки Кобулову про «самочинні розстріли над старими чеченками, хворими й каліками, що залишилися після переселення» - по одній лише Начхоївській сільраді розстріляно «хворих і калік» числом «до 60 людей»^[11].

Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть про дні виселення чеченців: «протягом двох-трьох діб, поки йшло виселення, вбиваючи по одній-дві людини то тут то там, карателі загалом знищили не одну тисячу людей. Причому голосно і виразно оголошувалося російською мовою: за спробу втечі - розстріл, за невиконання наказу - розстріл, за вираження протесту - розстріл»^[3]. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що погрози «оголошували російською, хоча багато хто мови не розумів», і рахунок розправ пішов з перших годин: «На рівнинній Чечні за кілька годин були розстріляні сотні людей (чоловіки, жінки, діти та старі)»; у горах, де людей гнали до доріг пішки, «частіше, ніж на рівнині, пристрілювали відсталих, знесилених, тих, хто не зрозумів наказу, та й просто - «при спробі втечі»»^[12]. Історик З. С. Ісакієва пише про колони з гірських селищ: «Тих, хто не міг пересуватися, виводили з колони й розстрілювали, навіть не дозволяючи поховати»^[2].

У квітні-травні 1943 року співробітники радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) на чолі із заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки Колесниковим під час «операцій з боротьби з бандитизмом» затримували чеченців, «підозрюваних у зв'язках з бандитами», і розстрілювали їх «незаконно, без суду і слідства» - за два місяці 25 людей, «ні в чому не винних громадян»: у селі Бачі-Юрт за наказом командира кавалерійського взводу Волосова конвой розстріляв 17 з 19 затриманих, серед них 15-річну дівчину; в селі Бельти конвой на чолі з командиром відділення радянської міліції Дубасовим «без жодних приводів» розстріляв чотирьох і привіз до районного відділу НКВД їхні трупи; на хуторі Кулой командир батальйону військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) Мейшвілі розстріляв братів Байсара та Баїма Батаєвих, Джамалані Піталова та Мавлу Чебієва^[1]. Кати списували розстріли на «спробу втечі», Колесников давав «висновок про правильність застосування зброї»; усе це встановила Головна військова прокуратура за листом чеченця Дохтукаєва із заслання - підсумок 1957 року доповіли голові уряду СРСР Булганіну, але до суду нікого так і не притягнули: сплив десятирічний строк давності^[1].

Під час депортації - операції «Сочевиця» - війська радянського НКВД (попередники сучасної Росгвардії) спалювали гірські аули чеченців одразу після того, як під конвоєм виганяли жителів до ешелонів у Казахстан і Киргизію (нинішній Киргизстан) і забирали їхню худобу. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента Грозненського нафтового інституту, якого в день виселення відправили в один з аулів: «У гірських аулах цю акцію провели інакше. Звідси було евакуйовано всю худобу, і тоді спалили аули, щоб позбавити "бандитів" бази для існування. Днями можна було спостерігати в горах палаючі аули»^[8].

СРСР обманом виманював чеченців, які переховувалися в горах від окупаційного режиму, обіцяючи свободу, - в паперах НКВД (попередника сучасної ФСБ) це називалося «легалізацією». Тих, хто повірив обіцянкам, заарештовували або висилали разом зі співвітчизниками до Казахстану й Киргизії (нинішній Киргизстан) у ході геноцидної операції «Сочевиця». У довідці начальника управління внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва (1956) сказано: лише за вересень-жовтень 1943 року «легалізовано 30 банд, до складу яких входило 183 особи, та 60 бандитів-одинаків»^[1]. Історик П. М. Полян пише: на обліку НКВД «стояли 1300 так званих легалізованих бандитів, тобто тих, хто з'явився, за взаємною домовленістю, з повинною і був звільнений за це від репресій. Усіх або майже всіх з них заарештували незадовго до виселення або в його ході»^[1]. У дні виселення війська оголошували прощення тим, хто пішов у гори, - і висилали тих, хто вийшов. Російський студент-очевидець з Грозного, чиє свідчення надрукував еміграційний журнал «Прометеус» 1949 року і наводить чеченський історик А. Г. Авторханов, пише: «Одночасно була оголошена амністія [обіцянка не карати] для тих, хто пішов у гори, якщо вони з'являться добровільно. Фактично дехто з них і з'явився, але їх також виселили…»^[8]. Влітку 1944 року колонізатор повторив обман: історик П. М. Полян пише, що в червні з Казахстану до Грозного доставили висланих у лютому «випробуваних» релігійних авторитетів, і ті схиляли сотні чеченців, які переховувалися, «до легалізації і, отже, до виселення»^[1].

Колонізатор відрізав чеченцям медичну допомогу з першого дня виселення: чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що війська, виганяючи людей з домівок, «хворих скидали з лікарняних ліжок»^[12]. В ешелонах спалахнув висипний тиф - у довідці радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) від 7 квітня 1944 року про довезених до Киргизії сказано: «померло 412 людей і 278 госпіталізовано»^[13]. Без карантину й медицини на місцях епідемія розрослася: до 1 квітня 1944 року в Казахстані захворіло близько 4800 людей, у Киргизії - понад 2000^[3]. Колонізатор під загрозою арешту заборонив місцевим жителям допомагати вмираючим чеченцям. Чеченський історик А. Г. Авторханов пише: «Місцевому населенню було категорично заборонено надавати допомогу вмираючим подачею їжі, води чи медикаментів. Навіть простий вияв людського співчуття до гинучих жінок і дітей карався арештами»^[8].

СРСР, депортуючи чеченців та інгушів з рідної землі, не подбав про продовольство в місцях заслання - від голоду і хвороб у засланні за чотири з половиною роки померла майже третина депортованих. Колонізатор відібрав у народу худобу й продовольство ще вдома: постановою Державного комітету оборони СРСР від 31 січня 1944 року народні комісаріати (міністерства) зобов'язувалися «прийняти на Північному Кавказі від спецпереселенців худобу та сільськогосподарську продукцію... з видачею на прийняте обмінних квитанцій», а з відібраної худоби 350 коней, «придатних до стройової служби», передавалися кавалерійським частинам радянської міліції^[10]. Народний комісар (міністр) внутрішніх справ Киргизької РСР Пчелкін доповідав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ СРСР Берії 22 квітня 1944 року: продовольство, привезене засланцями, «вичерпується», «встановлена норма вкрай недостатня», колгоспи допомогти «не в змозі через його відсутність, внаслідок чого в окремих районах мають місце випадки... вживання коренів і трав»^[1]. Історик П. М. Полян пише: через нестачу продуктів, приміщень і кормів засланцям у Киргизії «довелося забити до 90 %» худоби, виданої «в порядку відшкодування за залишену ними в місцях колишнього проживання», а виділені їм фонди місцеве начальство роздавало іншим - у Казалінському районі «одну тонну хліба видали місцевому партактиву», в колгоспах Базар-Курганського району «продукти видали лише працездатним спецпереселенцям, а непрацездатних позбавили пайка»^[1]. У засланні чеченці та інгуші вмирали десятками тисяч: до кінця 1944 року число засланців («спецпереселенців» у термінах колонізатора) в Киргизії впало приблизно на 11,5 тисячі, в Казахстані - більш ніж на 46 тисяч людей^[3]. 1945 року серед північнокавказьких засланців померло 44 652 дитини - народилося 2230; голодувало не менш як 80 тисяч людей^[3]; взимку 1948-1949 років у Казахській РСР (нинішньому Казахстані) голодувало до 118 тисяч, 418 людей померли від голоду^[3]. До жовтня 1948 року в засланні померло близько 146,9 тисячі північнокавказьких засланців; прямі втрати чеченців та інгушів історики оцінюють у 145,7 тисячі людей, а разом з ненародженими - у 300 тисяч; довоєнну чисельність народ відновив лише до 1959 року^[3].

Радянський НКВД (попередник сучасної ФСБ) зобов'язав засланих чеченців та інгушів («спецпереселенців» у термінах колонізатора) старших за 12 років щомісяця відмічатися в спецкомендатурі - наглядовій конторі відомства на місці заслання; з 16 років комендатура заводила особові справи; колонізатор заборонив їм вступати до більшовицької партії, її молодіжної спілки («комсомолу») та профспілок і не брав їх до армії^[2]. З січня 1945 року комендант міг без суду заарештувати «винних» до 5 діб або оштрафувати до 100 рублів^[3]. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року виселення оголошено вічним: чеченці та інгуші «заслані навічно», за втечу - до 20 років каторги, за сприяння втікачам - до 5 років тюрми^[3].

Колонізатор замкнув засланих чеченців та інгушів у місцях вселення: комендатури заборонили відлучки без свого дозволу, діяла кругова порука «десятидвірок» - десять сусідніх дворів відповідали одне за одного^[3]. Люди все одно тікали: за весну 1944 - кінець 1950 року - понад 20,6 тисячі втеч, майже всіх утікачів чекісти затримали^[3]. 1948 року колонізатор заборонив засланцям жити ближче ніж за 100 кілометрів від кордону СРСР і повторно переселив понад 6 тисяч людей углиб Казахстану^[3].

Колонізатор скасував саму республіку чеченців та інгушів і розкраяв їхню землю між сусідами: 7 березня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про ліквідацію Чечено-Інгушської АРСР та про адміністративний устрій її території»^[2]: рівнинна Чечня увійшла до створеного тоді ж Грозненського округу Ставропольського краю - через місяць колонізатор перетворив його на Грозненську область^[1], гірську частину поділено між Грузинською РСР (нинішньою Грузією) та Дагестанською АРСР (нинішнім Дагестаном у складі Росії), інгушські землі передано Північній Осетії^[3]. Юридично скасування закріплено законом від 25 червня 1946 року^[2].

23 лютого 1944 року колонізатор мобілізував у Грозному студентів і домогосподарок, не зайнятих на фабриках, і з шостої ранку розвіз їх по чеченських аулах, з яких через півгодини після їхнього прибуття війська забрали заарештованих чеченців. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення одного з мобілізованих - російського студента Грозненського нафтового інституту: «У такий спосіб ми були за ретельно розробленим планом розподілені по аулах, 20 - 30 людей на аул»^[8]. Студент пише про роботу, яку їм дали в аулах: «Завдання студентів полягало в тому, щоб до прибуття переселенців з Курської та Орловської областей тримати господарство в порядку. Ми мали збирати худобу, годувати її, прийняти зерно, інвентар тощо»^[8]. До середини травня 1944 року до Грозненської області прибуло переселенців числом у 40% від виселених чеченців, зокрема 6800 сімей зі Ставропольського краю^[3]. У передані Дагестану райони колонізатор переселив 65 тисяч людей з 224 гірських дагестанських селищ^[3]. Гинули й переселенці: в Аухівському районі за 1944-1947 роки від хвороб померло близько 2 тисяч - майже третина - переселених лакців, одного з гірських народів Дагестану^[3].

На спустілій після виселення чеченців землі колонізатор знищував міські знаки їхньої історії: розорив республіканський краєзнавчий музей і підірвав пам'ятник чеченському командирові Асланбеку Шеріпову^[3].

Колонізатор плюндрував святині та могили виселених чеченців. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...за розпорядженням партійно-радянських органів були розграбовані навіть мечеті та кладовища... Могильні чурти (камені) лягли в основи фундаментів заводів, тваринницьких ферм, ними мостили вулиці міст, викладали бордюри тротуарів»^[3]. Колонізатор знищив міську мечеть Грозного^[3].

Депортувавши чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор спалював його книги й рукописи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На майданах і вулицях Грозного запалали вогнища з книг. Спалювалася вся література та підручники арабською, чеченською та інгушською мовами»^[3]. Історик Д. А. Хожаєв пише про родові хроніки - тяптари: «Три дні і три ночі горіло вогнище в центрі Грозного, в полум'ї якого були знищені майже всі чеченські тяптари, а також уся рукописна й друкована література, присвячена історії та культурі чеченців»^[4]. З аулів, пише Д. А. Хожаєв, у відкритих вантажівках везли «давні рукописи, релігійно-філософські трактати, арабомовні книги з математики, астрономії, медицини, історичні хадиси, давні перекази чеченців та інгушів арабською і чеченською (арабської графіки) мовами, світську художню літературу. Усі ці книги й рукописи були звалені в Грозному просто на сніг біля туалету в сквері, що прилягає до Палацу піонерів»^[12].

Колонізатор стирав чеченські та інгушські імена з мапи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Поспіхом перейменовувалися вулиці, селища, аули й райони»^[3]. Історик П. М. Полян пише про інгушські землі, передані Північній Осетії: «були репресовані й усі інгушські топоніми, їх замінили осетинськими або російськими» - указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29 квітня 1944 року Пседахський район став Аланським, Назранівський - Коста-Хетагурівським, Ачалуцький - Нартівським, а указом від 30 серпня 1944 року колонізатор перейменував «усі райони та їхні центри» Грозненської області^[1]. Чеченські землі, що відійшли Грузії, колонізатор назвав Ахалхевським районом^[3].

Виселяючи чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор грабував його спустілі домівки. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише: «У дні переселення паралельно людському до Грозного суцільним потоком рухалися колони військових автомобілів з матеріальними цінностями, награбованими в спустілих домівках чеченців та інгушів. Найцінніші на думку охорони речі - килими, бурки, кавказькі наборні ремені, оздоблена золотом і сріблом зброя (кинджали, шашки, кремневі рушниці роботи чеченських майстрів минулого століття), коштовності везли в критих брезентом автофургонах»^[12]. Керівник бригади Народного комісаріату (міністерства) державного контролю РРФСР Дроздов, який за дорученням уряду РРФСР перевіряв у серпні 1944 року передані Дагестану райони, доповідав про «нестримне розкрадання та розбазарювання майна спецпереселенців», що почалося «невдовзі після виселення»: виконувач обов'язків голови районної ради Юсупов «повністю екіпірувався за рахунок майна спецпереселенців» - за ним недостача чотирьох ручних і чотирьох ножних швейних машин, 26 паласів, 30 килимів і 6 велосипедів; прокурор Дагестану Хашаєв отримав будинок, сад, город і «безхазяйну» корову; народний суддя Сулейманов оформив здобич розпискою: «Речі отримав, гроші не сплатив, у чому й розписуюся»^[12]. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «У нестримних розкраданнях чужого добра виявилася замішаною вся партійно-господарська та міліцейська верхівка Грозненської області, Дагестану, Ставрополля, Північної Осетії та Грузії»; спійманих знімали з посад і судили, але «врешті-решт довелося відмовитися від арештів, бо на волі не залишалося, кому керувати»^[3].