«Смертний вирок» Малій Чечні: різанина хутора Дуби, просіки, фортеці, винищення населення і станиці на місці спалених аулів (1847-1851)

Удари по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні) 1847-1851 років супроводжувалися винищенням беззбройних жителів, задокументованим самими виконавцями. 6 березня 1847 року загін, ведений підкупленим провідником, на світанку увірвався в сплячий хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню); імперський офіцер Полторацький, учасник штурму, записав: «більшість, захоплена зненацька напівголими, старі й малі, жінки, діти й немовлята, потонули у своїй крові від гостро наточених багнетів, що нікого не помилували, не пощадили»^[1]. 15 червня 1851 року в ущелині річки Гехі, за істориком М. І. Покровським, загін генерала Слєпцова «винищив низку хуторів і аулів. Жителі, що не встигли піти, були вирізані»^[2]; власний рапорт Слєпцова від 20 червня 1851 року формулює м'якше - «ті, що зважилися захищатися, були вбиті, або дуже небагатьох пощадили і взяли в полон»^[3]. 15 вересня 1851 року біля переправи через річку Сунжу різанину тих, хто здавався, визнав сам командир. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом генералу Завадовському від 18 вересня 1851 року описав, як чеченці, що визнали владу імперії («мирні»), і козаки рубали втікачів: «Мирні чеченці й козаки наші, переслідуючи їх вузькими стежками, рубали безпощадно. Ніхто не думав захищатися... Я сам і офіцери мої намагалися стримувати вбивства, але це було майже неможливо»; убитих він рахує «понад 200 тіл»^[3]. 16 листопада 1851 року генерал Козловський рапортом від 21 листопада 1851 року відзвітував про винищення аулу Дахін-Ірзау: «я зважився винищити цей аул, що й виконано мною, на світанку 16-го листопада, з повним успіхом» - убитих понад 40, поранених понад 100^[3].

Різанина як засіб залякування була усвідомленою практикою періоду - й імперія нагороджувала за неї. Історик М. І. Покровський пише про удар по хутору наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню): «російське командування не відмовлялося і від окремих коротких ударів з метою залякування чеченців. Об'єктом одного з таких ударів обрано було хутір наїба Дуби... Сталася справжня різанина»^[2]. За цю різанину імперія роздала нагороди: імперський офіцер Полторацький, учасник різанини, наводить наказ - «за відмінну мужність і хоробрість, виявлені в ділі при винищенні аулу Дуби, провадяться такі-то, і з прапорщиків у підпоручики - Полторацький», а Воронцов, намісник на Кавказі, надіслав загону «128 знаків відзнаки військового ордена» для солдатів^[1]. Нагородження за «діло при винищенні аулу» - офіційне визнання різанини зразковою службою.

Імперія прорубувала й розширювала просіки в лісах Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні). Історик М. І. Покровський пише про 1848 рік: «У січні - лютому Р. К. Фрейтаг очищав і розширював Гойтинську та Гехінську просіки»^[2]. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповів призначення просік військовому міністрові Чернишову службовим листом (отношенієм) від 25 жовтня 1847 року: «Ці просіки, у зв'язку з прорубаними взимку з 1845 року на 1846 рік, дають можливість з кількох боків проникати в Чечню і карати ворожі аули; стиснуті в засобах життя, бачачи постійні свої невдачі, чеченці вагаються і у великому числі родин уже переселяються в наші межі»^[6]. Імператор Микола I наклав на донесення резолюцію «Згоден» (6 листопада 1847 року; з одним організаційним застереженням - про неможливість формування нових лінійних батальйонів)^[6].

Узимку 1847-1848 років імперія поставила фортеці, що замикали Малу Чечню (рівнинно-передгірну західну частину Чечні). Імперський офіцер Полторацький, учасник зимової експедиції 1847-1848 років, записав: «Улаштуванням передової Сунженської лінії, від Грозної до Владикавказа, ми дуже стиснули Малу Чечню, але побудовою тепер фортець на Мартані, Валерику й Ассі ми остаточно виконували її смертний вирок»^[1]. Історик М. І. Покровський фіксує продовження в 1848 році: «на початку серпня закладено було укріплення Урус-Мартан»^[2]. Станиці селили козаків на місцях спалених аулів, фортеці тримали на тій самій землі війська.

Імперія знищувала аули й хутори Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) удар за ударом. У листопаді-грудні 1847 року знищені Голен-Гойта й аул наїба Саїб-дули (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню): імперський офіцер Полторацький, учасник зимової експедиції 1847-1848 років, записав про спалені будинки горців (саклі) - «обгорілі кістяки сакель і на землі почорнілі густі калюжі крові та всюди розкидані людські трупи нагадували про так недавно існуючий багатий аул Голен-Гойту», а про аул Саїб-дули: колона «приступом узяла аул, все в ньому винищила і спалила дощенту»^[1]. У ніч на 17 лютого 1850 року за приписом головнокомандувача на Кавказі, переданим журналом воєнних подій генерала Іллінського, - «винищити там житла шкідливого й упертого в непокірності населення» - загін полковника Слєпцова спалив хутори Музуроєва, Нехлоєва й аул Ясан-юрт: «Небагато з жителів встигли врятуватися... Закінчивши винищення хуторів і аулу за дві години часу, полк. Слєпцов почав відступ»^[3]. 15 червня 1851 року винищено «низку хуторів і аулів» Гехінської ущелини^[2], а 16 листопада 1851 року - аул Дахін-Ірзау: рапорт генерала Козловського відзначає «обернення в попіл аулу Дахін-ірзау з величезними запасами хліба та сіна»^[3].

Короткі раптові удари були робочим режимом військ у Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні) 1847-1851 років. Загін на хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) виступив «5-го березня, о 10 годині ночі» і вдарив на світанку^[1]; наліт 17 лютого 1850 року зайняв «дві години часу»^[3]; у червні, вересні й листопаді 1851 року по аулах били загони генералів Слєпцова, Барятинського й Козловського^[3][2]. Рамку практики дав історик М. І. Покровський: «окремі короткі удари з метою залякування чеченців»^[2].

Населення гірських ущелин Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) імперія зселяла до своїх укріплень. Генерал Слєпцов рапортом генералу Іллінському від 4 жовтня 1850 року відзвітував: «За два дні, з 30-го вересня по 2-е жовтня, аули Галгаєвський, Ейшкалойський, Начхойський і Терлоєва, розсіяні хуторами, спорожніли. Понад 150 родин заселили простір біля Закан-юрта і Казах-кічу» - біля імперських укріплень^[3]. Рапорт оформлює переселення як прохання старшин; механізм примусу той самий рапорт називає прямо - стиснення майбутніми імперськими поселеннями в долині та приклад уже переселених співвітчизників.

Видавлювання чеченців з гір будувалося на позбавленні засобів життя - й імперія писала про це відкрито. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповів військовому міністрові Чернишову службовим листом (отношенієм) від 25 жовтня 1847 року: «стиснуті в засобах життя, бачачи постійні свої невдачі, чеченці вагаються і у великому числі родин уже переселяються в наші межі»^[6]. Генерал Слєпцов рапортом від 4 жовтня 1850 року будував на цьому розрахунок на майбутнє: гірські товариства, «стиснуті майбутніми нашими поселеннями на долині, ... неминуче підуть за прикладом своїх співвітчизників» - тобто теж зійдуть до укріплень^[3].

Земля виселених товариств Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) відходила імперії. Генерал Слєпцов рапортом генералу Іллінському від 4 жовтня 1850 року підбив підсумок зселення гірських аулів: «багаті землі між Сунжею і Російською дорогою дісталися в беззвітне володіння уряду, так що вся площина Малої Чечні нині цілком очищена від ворожого населення»^[3]. «Беззвітне володіння» - формула самого рапорту: землю взято без жодного оформлення прав колишніх власників.

Колонізація Сунженської лінії (ланцюга козачих станиць по річці Сунжі) залишила чеченському народові малу частину його власної землі. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «після створення Сунженської козачої лінії та інших численних військових укріплень більша частина населення країни виявилася зігнаною на просторі протяжністю приблизно 70 верст із заходу на схід і 40 верст із півдня на північ» (верста - трохи більше кілометра); на душу припадало менше 2 десятин землі (десятина - трохи більше гектара) за норми виживання в 5^[5]. Ще раніше імперія взялася за сам порядок розселення: «ще в 40-ві рр. XIX ст. російська влада прагнула ліквідувати численні хутори на території площинної Чечні, змушуючи їхніх жителів переселятися у великі селища з метою полегшити збір податків і податей та забезпечити належний поліцейський контроль над населенням»^[5].

У 1847-1851 роках козачі станиці вставали поіменно на місцях аулів чеченців і карабулаків (вайнахського товариства між Чечнею та Інгушетією). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов дають ряд: «У 1847 р. на місці аулу Гажарійн-Юрт споруджено станицю Нестеровську. У 1847 р. на місці аулу Еха-Борзе - зведено станицю Ассиновську... селище Мохьмад-Юрт - станиця Магомед-Юртовська (1847 р.), сучасна Вознесеновська; селище Елдархан-Юрт - станиця Карабулакська (1851 р.); селище Семашки - станиця Самашкинська (1851 р.); селище Закі-Юрт - станиця Закан-Юртовська, пізніше Романовська (1851 р.); селище Алхан-Кала - станиця Алхан-Юртовська, пізніше Єрмоловська (1851 р.)»^[5]; про спалений Ах-Борзе вони пишуть прямо: «спалене селище карабулаків Ах-Борзе в 1847 р. змінюється станицею Ассиновською»^[5]. Продовження колонізації імперія планувала письмово: Воронцов, намісник на Кавказі, офіційним службовим листом (отношенієм) військовому міністрові Чернишову від 25 жовтня 1847 року розраховував, що після вирубки лісів і «видалення звідти ворожих чеченських аулів» «у 1849 році можна буде покласти початок поселенню 2-го Сунженського полку»^[6]. Ким заміщали, видно з переселенських справ імперії. У 1847 році на Сунжу рушили родини з Війська Донського - за списками переселенської справи, перший ешелон виступив 23 травня 1847 року і заселяв щойно збудовані станиці Магомет-Юртовську й Ассинську; підсумок списків - 219 душ чоловічої і 221 жіночої статі^[7]. У 1850 році в станиці полку, включно з Ассинською і Магомет-Юртовською, імперія оселила родини одружених солдатів регулярних полків, зокрема «належних поміщицькому володінню» - колишніх кріпаків^[7]. Перші родини переселенців жили, за імперським нарисом, «у балаганах, критих соломою, або в землянках»^[8].

Переселених до укріплень тримали заручниками. Генерал Слєпцов рапортом від 4 жовтня 1850 року доповів, що утримує в козачій станиці Сунженській, поставленій на місці чеченського аулу Дібір-Юрт, заручників (аманатів) - людей, яких імперія забирала з родин переселених, щоб тримати громади в підпорядкуванні під загрозою розправи над узятими: «Аманатів же, взятих мною на засвідчення безумовної покірності переселених, я утримую в ст. Сунженській»^[3]. Заручник забезпечував і різанину хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року: імперський офіцер Полторацький записав про двох підкуплених племінників наїба - «у той час, як один із двох був, як аманат (заручник), заарештований на гауптвахті у Воздвиженському, інший... вів ворожий загін у рідне гніздо своє»^[1].

Різанину хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року підготував точковий підкуп усередині родини наїба. Імперський офіцер Полторацький, учасник штурму, записав про провідника загону: «Це був рідний племінник наїба Дуби, підкуплений разом із братом своїм за добрий куш із кишені Меллера» - Меллер-Закомельського, що командував загоном^[1]. Куплені були обидва брати: один вів війська на рідний хутір, другий сидів заручником у Воздвиженському - гарантією, що провідник не передумає.

Кожен удар по аулах Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) закінчувався виведенням людей. З різанини хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року загін, за записом імперського офіцера Полторацького, «приволік за собою 9 людей полонених: трьох беззубих стариків і шість жінок»^[1]. У нальоті 17 лютого 1850 року взято «полоненими 54 душі обох статей»^[3]; біля переправи через річку Сунжу 15 вересня 1851 року - 38 полонених^[3]; при винищенні Дахін-Ірзау 16 листопада 1851 року «захоплено в полон 24 душі»^[3]. Рахунок «душами обох статей» у рапортах - рахунок виведених цивільних, не бійців.

Торгівлю з чеченцями імперія вела через контрольовані канали. Число казенних мінових дворів (пунктів обміну товарами під наглядом чиновників) у другій половині 1840-х років «було збільшено до 11»^[5]. У 1850 році імперія розширила торгівлю - під тим самим контролем: історик М. І. Покровський пише - «У 1850 р. головнокомандувач, бажаючи зблизити непокірних горців з росіянами, дозволив відкрити біля фортеці Грозної ярмарок... Після розміну аманатів 15 травня укладено було перемир'я на три дні... З нашого боку не дозволено було продаж зброї та заліза» (аманат - заручник, якого імперія забирала з громади як гарантію її підкорення)^[2]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про «перший Грозненський торговий ярмарок», на який горці привезли «різних товарів на 500-х арбах» (арба - двоколісний віз)^[5]. Ярмарок відкривався обміном заручниками; продаж зброї та заліза імперія не дозволяла.