«Стиснення Чечні з усіх боків»: блокада, таємна війна, каральні експедиції та Сунженська лінія (1840-1846)

У 1841-1846 роках імперія тримала Чечню, що не підкорилася, в торговельній блокаді. 7 травня 1841 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), розіслав шістьом начальникам дільниць лінії припис «вжити найсуворіших заходів, щоб непокірним горцям не передавалося пороху, сірки, свинцю чи будь-яких інших припасів, а з нашого боку за виконанням цього мати неослабний і постійний нагляд»^[1]. Дію блокади визнала імперська записка «Про політичний стан Чечні» при рапорті генерала Нейдгардта, глави імперських військ на Кавказі, від 20 листопада 1843 року: чеченцям бракує тканин, заліза і солі, і «причину цього шукати треба в припиненні торговельних зв'язків з росіянами, а не в нестачі продовольчих засобів»^[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що чеченські наїбства (області імамату, керовані намісниками імама - наїбами) стали його економічною базою: хліб та інша сільськогосподарська продукція чеченських селян дали «імамату можливість майже два десятиліття жити в умовах повної економічної блокади»^[4].

Дозволену торгівлю з Чечнею імперія загнала під власний контроль - у казенні мінові двори (пункти обміну товарами під наглядом чиновників). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Вільна торгівля росіян з горцями на прикордонній лінії, у тому числі і з чеченцями, була заборонена. Усі торговельні операції мали проходити під контролем державних чиновників, які стежили за тим, щоб до горців - «за кордон», не потрапляли товари воєнного характеру. Крім того, запроваджувалася низка обмежень на продаж заліза, солі, золота та інших товарів»^[4]. Мережа контрольованих пунктів розширювалася: у другій половині 1840-х років число мінових дворів доведено до 11 за 1846 рік горці привезли на всі мінові двори товару на 231 тисячу рублів^[4].

Імперія вимагала від чеченських громад видавати солдатів, які втекли до них з імперської армії, і призначила ціною видачі сіль. Військовий міністр Чернишов офіційним службовим листом (відношенням) від 6 вересня 1842 року передав генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу (главі імперських військ і адміністрації на Кавказі), повеління імператора Миколи I: щоб місцеве начальство «вимагало повернення військових чинів, що переховалися в горців, які виявили нам покірність», а від непідкорених громад «намагалося схиляти непокірних до видачі дезертирів за сіль»^[1]. Викуповувати втікачів грошима імператор заборонив прямо: платою за виданих людей ставав доступ до солі, яку імперія тримала під забороною.

Заручників брали не в покарання за повстання, а за підозрою - до того, як аул щось зробив. 9 січня 1842 року начальник Сунженської лінії рапортом генералу Ольшевському, начальнику лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), доповів про розпорядження по Кумицькій площині (рівнині на північний схід від Чечні): «я предписал полк. Фрейтагу... ежели будет подозрение, что которая либо деревня хочет бежать, то тотчас взять из нее большое число аманатов, с тем, чтобы сами жители их кормили» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника; загроза розправи над узятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні)^[1]. Той самий рапорт визнає, чим імперія тримає людей: «Зима и аманаты удерживают их, в настоящее время от побега в Чечню»^[1]. Заручників з вайнахських громад брала і цивільна адміністрація імперії в Грузії - за самою лише звісткою про перехід до опору. 26 травня 1841 року грузино-імеретинський цивільний губернатор доповів Брайку, керуючому цивільною частиною в Закавказькому краї, що за звісткою про перехід кистинців (вайнахської громади на межі з Грузією) на бік Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) губернський секретар Ліммерман приписав повітовим засідателям (чиновникам повітового управління) «задержать здесь под благовидным предлогом всех кистин, зимовавших в Тушетии и на Алванском поле» (Тушетія й Алванське поле - гірська область і рівнина на північному сході Грузії)^[1]. Затримували не учасників переходу, а тих, хто прийшов на зимівлю; привід для затримання сам документ називає «благовидным».

29 січня 1841 року генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), приписав генералу Граббе, командувачу військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), організувати вбивство Ахверди-Магоми, наїба Шаміля в Малій Чечні (намісника імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню): «можна вважати, що за добру плату знайдуться люди, які зважаться на винищення Ахверди-Магоми. Немає сумніву, що через знищення цього заповзятливого сподвижника Шаміля ми позбулися б одного з найнебезпечніших його знарядь, і заспокоєння Чечні було б тоді справою значно менш складною»^[1]. Головін виділив бюджет і виконавця: Граббе надано «право вжити за вашими міркуваннями до двох тисяч рублів ср. з сум екстраординарних», а «виконання справи цієї найближче покласти на ген.-м. Ольшевського», начальника лівого флангу лінії^[1]. Смерть Ахверди-Магоми з цим замовленням не пов'язана: улітку 1843 року він загинув у бою біля селища Шатілі на кордоні з Грузією - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На вдоволення російського командування Ахверди-Магома загинув улітку 1843 р. у зіткненні під хевсурським селищем Шатілі»^[4]. Учасників опору імперія віддала військовим судам з прискореною розправою. Повеління імператора Миколи I від 29 грудня 1843 року і 14 лютого 1844 року, передані військам 24 травня 1844 року, приписали: «Офіцерів з горців, що брали участь у повстанні, так само кадіїв та інших головних призвідників віддати військовому суду за польовим кримінальним уложенням... Вироки суду, після остаточного затвердження мною, невідкладно приводити у виконання» (кадій - мусульманський суддя)^[1]. Під військово-польовий суд за цією нормою йшли не солдати противника, а духовні та громадські лідери - «кадії та інші головні призвідники».

Імперія тримала таємних агентів усередині адміністрації імамату Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню). Історик Н. І. Покровський пише за імперськими воєнними матеріалами: «Ахверди-Магома змінив начальника караулів між Аргуном і Сунжею, Муллу-Газі, що був таємним агентом царського уряду» (Ахверди-Магома - намісник імама в Малій Чечні; Аргун і Сунжа - річки в Чечні)^[2]. Другий агент - старшина зааргунських громад: генерал Завадовський, який тимчасово командував військами Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом генералу Нейдгардту, главі імперських військ на Кавказі, від 24 лютого 1845 року передав донесення з лівого флангу про відомості, отримані «через нарочного, що прибув до нього від за-Аргунського старшини, який має вагу в народі і перебуває з г.-л. Гаксфортом у таємних зносинах»: агент повідомляв про скликання Шамілем наради наїбів (намісників імама) у Дарго, резиденції імама^[2]. Перебіжчиків імперія оформлювала в агентів і провідників на умовах угоди. Генерал Лабинцев, начальник Сунженської лінії, рапортом Воронцову, наміснику на Кавказі, влітку 1846 року описав умови чеченця Топі: «Пообіцявши, якщо це буде виконано, не тільки бути лазутчиком у горах і вожаком для військ наших, але, своїм прикладом і переконанням діючи на нашу користь, схиляти інших до принесення покірності... я дозволив сім'ям Топі... поселитися між переселенцями, що знаходяться біля укріплення»^[1]. Агент оплачувався не грошима, а правом сім'ї жити біля укріплення - під контролем тієї ж імперії.

Підкуп горської верхівки імперія поставила на програмну основу. Військовий міністр Чернишов таємним листом генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу (главі імперських військ і адміністрації на Кавказі), від 19 липня 1842 року запропонував перейняти досвід британської Індії: «Англійці вміли утвердити панування своє в Індії політичними засобами... Чи не повинні й ми випробувати цю систему?»^[1]. Головін листом-відповіддю від 28 серпня 1842 року склав список кандидатів на перекупівлю з оточення Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) і запросив фонд: «Схиленням на наш бік деяких із вищезгаданих осіб багато послабив би союз мюридства... я вважаю за необхідне мати в розпорядженні головного тут начальства до 15 тис. червінців готової суми» (червінець - золота монета імперії; мюридство - в імперському лексиконі рух опору горців)^[1]. 1 лютого 1844 року імператор Микола I затвердив фонд з перевищенням запиту: офіційним службовим листом Чернишова генералу Нейдгардту, який змінив Головіна на чолі імперських військ на Кавказі, «про види ваші для таємних зносин з горцями» повелено «замість прошених вами на цей предмет 10 тисяч червінців асигнувати у відання ваше 15 тисяч червінців»^[1]. До Даргінської експедиції 1845 року (походу імперської армії на резиденцію Шаміля аул Дарго) історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують окремий фонд: «для підкупу впливових осіб з горців було виділено 45 тисяч рублів сріблом»^[4]. На Сунженській лінії, що будувалася (ланцюгу імперських козацьких станиць і укріплень на річці Сунжі), імперія купувала лояльність окремих чеченських старшин. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, писав у рапорті літа 1846 року про старшину аулу Натхой-Кежу: «я звернув особливу мою увагу, щоб привернути Алдумова на користь нашу. За понесені ж ним втрати і 4 товаришами його... я вважав би справедливим призначити винагороду»^[1].

На початку 1844 року, після поразок імперської армії в 1843 році, генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі, видав відозву до горців, що перевертає картину війни: загарбником у ній виставлено не імперського генерала, який привів війська, а Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню). Відозва малює Шаміля людиною, «яка проповідує рівність і винищення всіх спадкових влад з єдиною метою заволодіти спадщинами ханів і беків» і яка «наповнила ваші аули ненависними муртозігатами... обтяжила вас тяжкими податками...» (муртазігати - кінні воїни постійного війська імамату)^[2]. Результат відозви історик Н. І. Покровський описав коротко: «Но вопли не помогали» - воланням він називає самі ці імперські умовляння^[2].

Проти релігійного авторитету імамату (держави горців Дагестану і Чечні на чолі з імамом Шамілем, керівником опору російському завоюванню) імперія виставляла лояльних їй ісламських кліриків. 13 березня 1845 року Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповідною запискою імператору Миколі I повідомив про відправлення до Чечні кримського мусульманського судді (кадія): «Каді Ескер Сеїд Халіл Ефенді прийшов до мене і оголосив намір і бажання його особисто сприяти праведній нашій справі в горах Кавказьких умовляннями племен іменем самої віри магометанської... я дав йому на витрати... всього 400 руб. ср. і прогони на чотири коні до фортеці Грозної, віднісши витрату цю на екстраординарну суму»^[1]. Службу імперія оплатила і нагородою: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «У 1845 р. до фортеці Грозної направлено кримськотатарського кадія Кадіаскера Сеїд-Халіля Ефенді, чиї зусилля були невдовзі відзначені високою нагородою - орденом Святої Анни III ступеня»^[4].

Тричі за 1842-1845 роки імперія кидала на Чечню великі армії. 30 травня 1842 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), повів десятитисячний загін з фортеці Герзель в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) - до Дарго, резиденції Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню); історик Н. І. Покровський: «У шестиденному бою в густих ічкеринських лісах Граббе зазнав рішучої поразки»^[2]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують: «Загальні втрати вбитими, пораненими і зниклими безвісти склали 66 офіцерів і понад 1700 нижніх чинів»^[4]. 14 листопада 1843 року імператор Микола I особисто призначив нові сили: «Посилаю тобі на один рік 2 дивізії у складі 24 батальйонів... даю я тобі такі сили, яких Кавказ і уві сні не бачив... Ти повинен проникнути в гори, розгромити Шаміля скрізь, де тобі протистане, все винищувати, що тобі буде противитися, але щадити все, що покорятиметься без бою» - і додав про підкуп: «Сип гроші, намагаючись ними привернути на наш бік людей, які мають вплив на племена»^[1]. Улітку 1845 року Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, за прямим розпорядженням Миколи I повів армію на Дарго: Покровський рахує загін у 9500 осіб, історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов - «армію у 21 тисячу солдатів і офіцерів з 42 артилерійськими гарматами»^[2][4]. Похід скінчився катастрофою: «З 9500 осіб, що складали загін Воронцова, вибуло з ладу 3510 осіб, серед яких було 3 генерали, 28 штаб-офіцерів і 158 обер-офіцерів»^[2]. Долю самого Дарго джерела передають по-різному: за Покровським, війська знайшли аул «очищеним і запаленим самими мюридами»; за записом Гаджі-Алі, супутника і хроніста Шаміля, росіяни «після незначної перестрілки заволоділи» Дарго, а йдучи спалили близько 700 своїх наметів; історик Д. А. Хожаєв пише, що селище спалили самі царські війська^[2][5][6].

У 1841-1846 роках каральні виходи імперських військ проти Чечні йшли щороку. У червні 1841 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), увійшов в Аух (чеченську область на північному сході): історик Н. І. Покровський пише - «6 червня він зайняв Ярикса, 7 - Кишень, який розорявся три дні»^[2]. Наприкінці вересня 1841 року загони Граббе і підполковника Нестерова пройшли верхів'я річки Асси - похід, за Покровським, «супроводжувався винищеннями аулів»^[2]; з 15 по 30 жовтня експедиція Граббе пройшла Великою і Малою Чечнею (рівнинними східною та західною частинами Чечні). Мету цих походів Покровський формулює так: «експедиціями залякати чеченців»^[2]. Навесні 1844 року набіги приписав генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі: зібрати війська у фортеці Грозній «для проведення короткочасних і раптових набігів у найближчі аули Великої Чечні» і діяти «не тільки для погрози, але й для покарання непокірних аулів» (припис начальнику Назрановського загону від 5 квітня 1844 року)^[1]. Зачистку Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) у грудні 1846 року вела спеціально призначена колона. Імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав наказ від 14 грудня 1846 року: «на завтрашній день... колона у складі трьох батальйонів [Єгерського князя Воронцова полку], восьми гармат і полку кавалерії під командою полковника Меллер-Закомельського призначалася йти палити ворожі аули»^[3]. Завдання «йти палити» аули поставлене наказом як рутинне призначення на завтра.

Генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі, приписом начальнику Назрановського загону від 5 квітня 1844 року прописав страх метою дій військ: «щоб одночасною появою і діями загонів з різних боків, на всьому протязі театрів повстання, поширити страх на все народонаселення, і, утримуючи чеченців у домах своїх, перешкоджати їм подати допомогу лезгінським племенам» (лезгінські племена - в імперському лексиконі горці Дагестану)^[1]. Страх населення тут - не побічний ефект воєнних дій, а їхня заявлена мета, поставлена військам письмовим наказом.

У жовтневій експедиції 1841 року Чечнею війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), закатували полоненого до смерті. Історик Н. І. Покровський наводить епізод за рукописом очевидця - офіцера Чайковського «Кавказ у 1841 році»: обеззброєного полоненого чеченця, який відмовився йти, «волокли перехід на мотузці, прив'язаній до гармати. Понівечений волоком кам'янистою дорогою, він помер наступного дня»; другого полоненого закололи багнетами^[2].

У 1841-1846 роках експедиції стирали чеченські селища десятками. Ауховське селище Кишень війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), знищували три дні: імперський історик Юров записав - «до вечора селище та його сади не існували; з купи обгорілих руїн височіли тільки дві мечеті та дві саклі... пощаджені на прохання Дукай-кадія» (сакля - дім горця; кадій - мусульманський суддя)^[7]. У поході на річку Ассу наприкінці вересня 1841 року загін, за Юровим, «взяв з бою і зруйнував 8 аулів» - серед них Гапургой-Юрт, Адільгері-Юрт, Ша-Юрт, - а «запаси кукурудзи та сіна спалено»^[7]. У жовтневій експедиції 15-30 жовтня 1841 року спалено Пхан-Кічу, Шалажі, Магома-Ірзау, Магома-Юрт, Терга-Юрт, Шуаїб-хутір та аули біля Гойти; 16 жовтня знищено Нурикой-Юрт - Юров називає його «найбагатолюдніший і найбагатший чеченський аул»^[7]. У грудні 1846 року війська випалили Алдинські хутори та аули Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні). Імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав 15 грудня 1846 року: «за наказом начальника колони спалахнули всі саклі, що нас оточували» (сакля - дім горця)^[3]. Підсумок зачистки він же підбив так: «Мета експедиції в Малій Чечні була досягнута цілком... площина Малої Чечні в трикутнику між фортецями Грозною, Воздвиженською і Закан-Юртом очищена цілком від жител і лісів»^[3].

Узимку 1845-1846 років імперія перейшла від прокладання окремих просік до знищення чеченських лісів - середовища життя і захисту чеченських громад. Історик Н. І. Покровський наводить імперський огляд капітана Ніколаї: «З кінця 1845 року почалися зимові наші походи в Малій Чечні», - і описує акти: «з 4 по 24 грудня 1845 р. експедиційний загін генерала Р. К. Фрейтага рубав велику просіку через Гойтинський ліс, один з найгустіших у Малій Чечні. Просіка з'єднала річку Гойту з Урус-Мартаном»; «У січні 1846 р., з 18 по 29, рубали вже з'єднані загони Р. К. Фрейтага і П. П. Нестерова. Цього разу об'єктом винищення був Гехінський ліс, а просіка встановила сполучення між річками Гехінкою і Валериком»^[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують ескалацію: «з початку 1846 р. війська перейшли від прокладання окремих просік до буквального винищення дрімучих чеченських лісів»^[4]. Мету сформулював Воронцов, намісник на Кавказі: зруйнувати вплив Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) і «відірвати від нього чеченців», без яких він нічого не значитиме^[2].

У 1841-1846 роках імперія забудувала чеченські рівнини ланцюгом укріплень. Історик Н. І. Покровський пише про 1841 рік: «улітку та восени російське командування гарячково укріплює Сунженську лінію: у липні - серпні будують укріплення Закан Юрт, а в серпні - жовтні - укріплення Казах Кічу»^[2]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують функцію: «Будівництво двох нових укріплень - Казахкічу і Закан-Юртівського, дозволило повністю виключити пересування великих чеченських загонів за Сунжу і ще більше ізолювало Притереччя від решти Чечні»^[4]. У 1844 році - «будівництво Воздвиженського укріплення восени 1844 р. на місці зруйнованого аулу Чахкері (Чахкар-Атаги), біля початку Аргунської ущелини»^[4]; Покровський називає призначення: «Воздвиженське мало тепер стати базою для частих набігів на чеченські аули, для зимових рубок лісу в площинній Чечні»^[2]. У 1846 році на річці Фортанзі збудовано форт Ачхой. Функцію Ачхоя імперський рапорт назвав так: «Влаштування укріплення на Фортанзі, майже в серці Малої Чечні, серед рівнин-житниць, не може не мати впливу на підкорення її»^[1]. Вторгнення в Аух (чеченську область на північному сході) у червні 1841 року війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), закріпили укріпленням на захопленій землі: 16-17 червня збудовано тимчасове укріплення в Акташ-Аусі. Укріплення простояло одне літо: історик Н. І. Покровський пише - «21 вересня укріплення було зрито, загін відійшов»^[2]. Біля цього укріплення імперія збирала «вірні» їй ауховські сім'ї перед переселенням під владу кумицьких володарів.

Після втечі жителів дванадцяти надтеречних сіл (чеченських селищ лівого берега Терека) до повсталих у червні 1840 року імперія віддала їхнє майно козакам. «Доповідь канцелярії з управління мирними горцями», складена не раніше липня 1841 року, перелічує села - Старий Наур, Новий Наур, Емінгуловська, Мурдарова, Боян-Юрт, Качерман-Юрт, Нагай Мірза-Юрт, Міжі-Юрт, Кожахи, Калаузова, Мамакай-Юрт і Гунешки - і фіксує режим: «хліб, що залишився у них на корені, дозволено було лінійним козакам... зібрати на свою користь, доми, що залишилися в місцях, розібрати і перевезти в станиці» (лінійні козаки - козацькі війська імперської прикордонної лінії)^[1]. Та ж доповідь фіксує розподіл здобичі: 800 баранів, відбитих підполковником Бековичем-Черкаським (з кабардинського володарського роду, на російській службі) при переслідуванні жителів-утікачів Міжі-Юрта і Кожахів, «наказано було роздати як винагороду тим жителям означених двох сіл, які залишилися нам відданими»^[1]. Відібрану у вигнаних землю імперія передала козачому війську. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «козакам було віддано в Малій Чечні «корінні» землі жителів Карабулака і Галашек» (Мала Чечня - рівнинно-передгірна західна частина Чечні; Галашки - вайнахська громада в долині Асси)^[4]. Слово «корінні» - з самих імперських паперів: віддавалася не пустка, а земля, на якій люди жили поколіннями.

Після розорення Ауху (чеченської області на північному сході) влітку 1841 року імперія переселила лояльні їй ауховські сім'ї з їхньої землі. Імперський історик Юров записав: «До 21-го червня в сс. Акташ і Юрт-Аух зібралося 180 сімейств; у заставу покірності вони доставили аманатами найпочесніших осіб і відправили свої стада на пасовище в Салатау» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[7]. При відході військ у вересні сім'ї повели з рідної землі: історик Н. І. Покровський - «вірні царизму ауховці поселені в кумицьких аулах, де вони швидко потрапили під тяжку руку кумицьких князів»^[2]. Тиск на сім'ї був двостороннім: за Юровим, ауховцям, що перейшли до імперії, загрожувала розправа імамату, «їм залишалося одне - міцно триматися за росіян»^[7] - вибір між двома загрозами скінчився втратою дому і підпорядкуванням чужим володарям. Створення Сунженської лінії йшло через вигнання людей, що на ній жили. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: після рішення про створення лінії козачих станиць «почалося планомірне вигнання чеченців. У кінцевому підсумку найбільша громада Малої Чечні - Карабулак - повністю позбулася своїх земель» (карабулаки - вайнахська громада між Чечнею та Інгушетією)^[4]. Зачистка грудня 1846 року видавлювала жителів з рівнини фізично: імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав - «місцевість довкола Алдинських хуторів усе пустіла: аули спалювалися, і їхні мешканці відтіснялися далі в ліси»^[3].

Надтеречних чеченців (жителів лівого берега Терека), що втекли до повсталих, імперія назавжди позбавила права повернутися додому. «Доповідь канцелярії з управління мирними горцями» (не раніше липня 1841 року) фіксує розпорядження: «чеченцям-утікачам оголосити, що вони назавжди позбулися права селитися на місцях, які займали до втечі»^[1]; підполковнику Бековичу-Черкаському (з кабардинського володарського роду, на російській службі, приставленому до надтеречних аулів) «приписано було чеченців, що повертаються з утечі, без дозволу не приймати»^[1]. Доми дванадцяти сіл на той час були розібрані та вивезені в козачі станиці - повертатися не було куди і заборонено. Програма завоювання Чечні, затверджена імператором Миколою I у 1843 році, прописала, де і як чеченцям дозволено жити. Військовий міністр Чернишов доповіддю імператору від 16 листопада 1843 року зафіксував волю Миколи I: дозволити чеченцям зворотне поселення на правому березі Сунжі біля імперських укріплень «не інакше як великими аулами, для пристосування їх до оборони дещо самостійно і зручнішого утримання жителів у покорі, маючи при тому на увазі згодом обернути їх у козаче сословіє. Лівий же берег Сунжі і простір до Терека призначені для поселення козачих станиць і постачання їх землею»^[1]. Норма закріпила подвійне відчуження: жити біля своїх річок чеченцям дозволялося тільки великими аулами під гарматами укріплень, а лівобережжя Сунжі до Терека відписувалося козакам. Уцілілих жителів Малої Чечні імперія зселяла на рівнину під гармати споруджуваних укріплень. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, рапортом літа 1846 року фіксував хід і заминку політики: «Переселення жителів Малої Чечні на рівнину біля споруджуваного укріплення ще не має належного успіху»^[1]. Біля форту Ачхой до серпня 1846 року вже жили переселенці - саме між ними дозволено було поселитися сім'ям чеченця Топі, який обіцяв служити імперії таємним розвідником у горах і провідником для військ^[1]. Вибір місця життя замінено призначенням: жити - біля укріплення, на виду гарнізону.

На місце вигнаних чеченців і карабулаків (вайнахської громади між Чечнею та Інгушетією) імперія селила козаків - станицями на місці аулів. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов перелічують: «у 1845 р. на місці чеченського (карабулацького) аулу Обарг-Юрт було засновано станицю Троїцьку, того ж року на місці чеченського аулу Дібір-Юрт з'являється станиця Сунженська (Слєпцовська)»; «На місці аулу Енахішка (громада Карабулак)... заснована станиця Михайлівська (сучасна Серноводська)»^[4]. Вони ж фіксують: «У 1845-46 рр. було утворено Сунженську воєнну лінію, а в збудованих на землях карабулаків станицях поселено козаків 1-го Сунженського полку»^[4]. Механіку заміщення ретроспективно сформулював полковник Де-Саже (1854), якого цитують ті ж історики: «Кожен наступальний крок відрізав горцям безповоротно шматок їхньої рідної землі. Так підкорені Мала Чечня і Галашки. На всіх цих місцях поселені козаки, влаштовані укріплення зі штаб-квартирами полків...»^[4].

У чеченські селища імперія ставила війська на постій. «Журнал военных происшествий на левом фланге Кавказской линии» за 23 травня - 6 червня 1846 року фіксує: після втечі більшості жителів аулу Акбулат-Юрт на Тереку «для охранения оставшихся жителей Акбулат-Юрта и чтобы пользоваться прямым сообщением с Кумыкской плоскостью через этот аул, ген.-м. Козловский расположил там одну роту пехоты при одном орудии и устроил там пост из 25 конных кумык» (кумики - сусідній тюркський народ, з якого імперія набирала кінну варту)^[1]. Гарнізон в аулі - це нагляд зсередини: життя селища йшло під щоденним наглядом роти з гарматою.

З прорубаних просік і нових укріплень імперські загони налітали на чеченські аули, грабуючи та палячи їх. Історик Н. І. Покровський описує практику 1846 року: «російські війська систематично вирубують ліси для проведення широких стратегічних доріг... і царські загони час від часу налітають на аули, грабують і палять їх»^[2]. Грабіж тут - не ексцес, а регулярний режим дій військ з лінії.

Проти Чечні імперія мобілізувала інші завойовані нею народи Кавказу. У складі армії Воронцова, намісника на Кавказі, в Даргінському поході 1845 року історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують «1 тисячу осіб грузинської міліції, 16 сотень козаків і горської міліції (кабардинської та осетинської)» (міліція - озброєні загони горців і грузинів на службі імперії)^[4]. Колонізовані народи імперія ставила в стрій проти сусідів - щоб кавказці воювали з кавказцями за імперське завоювання.