Московський патріархат

Захоплення територій сусідньої держави подавалося населенню Московського царства не як акт політичної чи воєнної експансії, а як священна місія захисту братів по вірі. Цей міф пережив століття: ще 1990 року Солженіцин відтворював його дослівно – «Повернення цих земель у Росію було всіма тоді усвідомлюване як ВОЗЗ'ЄДНАННЯ»^[1].

Для ідеологічного обґрунтування захоплення московська влада отримала готовий історичний канон: «„СИНОПСИС", «Синопсис, або коротке зібрання від різних літописців про початок славеноросійського народу» — істор. твір, вперше виданий друкарнею Києво-Печерської лаври (1674)»^[2] – книга конструювала спільне «славеноросійське» минуле, легітимізуючи владу Москви над Києвом заднім числом.

Впровадження наративу про нерозривний зв'язок Києва й Москви, що служив політичним цілям метрополії: автор прагнув «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою» і «полегшити еліті Гетьманату інкорпорацію в російський правлячий стан»^[3].

Цілеспрямоване розчинення окремої української ідентичності в конструкції «єдиного православного народу»: «Синопсис» підпорядковував історію Києва ідеї спільного «славеноросійського народу»^[2], а його політична програма передбачала боротьбу за «визволення… решти „єдиного православного народу"»^[3]. Грушевський вказує, що саме було стерто: «Синопсис» - «коротенька історія Руси, зложена в Печерській Лаврі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в ній майже цілком)»^[4].

Імперський історичний міф прямо базувався на релігійній маніпуляції: експансія виправдовувалася концептом релігійної єдності. Автор конструював ідеологему, щоб «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою за визволення з-під влади католиків решти „єдиного православного народу"»^[3].

Ліквідація незалежної юрисдикції для перетворення церкви на інструмент асиміляції – приєднання української церкви до московської 1686 року^[5]. Вселенський патріархат згодом офіційно констатував, що ці дії «були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами»^[6].

Запровадження цензурного контролю над українським книгодрукуванням. Патріарх Йоаким заборонив видання без своєї санкції та надіслав догану за видання книг без попереднього дозволу^[7][8], а 1690 року «Собор Російської православної церкви засудив київські нові книги Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоаникія Галятовського, Сильвестра Косова, Лазаря Барановича та інших, наклавши на них проклятство й анафему»^[9].

Знищення київської богословської школи та оголошення її праць єрессю: «Усі українські твори, починаючи з катехізису Петра Могили, оголошувалися єретичними... собор засудив практично всі основні твори київської богословської вченості»^[8][7].

Анексія митрополії маскувалася під захист єдиновірців: реформа проводилася «з опорою на православний рух проти турецьких завойовників»^[7], а «Головним проєктом Голіцина щодо України… стала реформа української православної церкви, точніше — підпорядкування київської митрополії московському патріархові»^[7][8].

Одразу після підпорядкування почалося нав'язування московських церковних стандартів та обрядів, що маргіналізувало локальну традицію. Канонічну незаконність самого акту Вселенський патріархат зафіксував прямо: «відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами»^[6].

Услід за встановленням контролю над митрополією відбувалася поступова уніфікація богослужбового друку та вимови за московськими зразками, що завершилася прямим указом Петра I 1720 року: церковні книги дозволялося друкувати лише звіреними з московськими, «аби ніякої різниці й осібного наріччя в них не було»^[10].

Анафему Мазепі було оголошено за прямим розпорядженням царя - «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»^[8]. Частина українського духовенства обряд не прийняла: колишній лохвицький протопоп під час оголошення анафеми сказав «Наш Мазепа святий і буде на небі, а ваш государ ні»^[8]. Вселенський патріархат ніколи її не визнавав: «анафема була накладена на Івана Мазепу з політичних причин і не мала богословського чи канонічного обґрунтування»^[11].

Використання церкви як інструмента покарання: анафему було оголошено за прямим розпорядженням царя - «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»^[8]. Богословського обґрунтування під це не підводили, і частина українського духовенства обряд не прийняла: колишній лохвицький протопоп під час оголошення анафеми сказав «Наш Мазепа святий і буде на небі, а ваш государ ні»^[8].

Масове вилучення національної навчальної та духовної літератури: «1769 р. Св. Синод не тільки не дозволив друкування південноруських букварів, а й приписав відібрати ті, що вже були на руках, оскільки букварі того часу розглядалися як церковні книги»^[12].

Витіснення мови місцевого населення із сакральної сфери: наказ митрополита Самуїла Миславського від 26 жовтня 1784 року вимагав, щоб студенти й майбутні священники вправлялися «в читанні церковних усякого роду книг, а надто Біблії, з набуттям доброї та чистої вимови» - за московським зразком замість української церковної традиції, під загрозою виключення з духовного відомства^[13], а 1786 року митрополит Миславський приписав духовенству уніфікацію вимови та правопису за російським зразком^[14].

Примусове переведення унійних вірян Правобережжя до державної церкви імперії (Святійший Синод; патріаршество в Росії було скасоване до 1917 року) для духовної асиміляції населення: василіанські монастирі – опору унії – було ліквідовано по всій імперії до середини XIX століття^[15].