Пропаганда

Апарат пропаганди Російської імперії використовував поезію для трансляції в суспільство логіки домінування: імперський історик і учасник подій В. О. Потто фіксує, що поет О. С. Пушкін у віршах проголошував неминучість підкорення: «Смирися, Кавказе, - іде Єрмолов!»^[1], а поет В. А. Жуковський вихваляв руйнування інфраструктури воєначальниками: «Лиш до сіл - палають села»^[2].

Конструювання нового радянсько-імперського історичного канону для підміни українського минулого: «від кін. 1930-х рр. в істор. науці СРСР утвердилася теза», проголошена в працях Б. Грекова, К. Гуслистого та Ф. Ястребова, «про Київ. Русь як про „спільну колиску" історії укр., рос. і білорус. народів», а «1939 Б.Греков висунув положення про етнічну єдність „руського народу" в добу Київ. Русі»^[3]. Ця схема витісняла концепцію М. Грушевського та заперечувала самостійність історії України.

Тотальний ідеологічний контроль над мистецтвом і пресою, заборона творів і цькування письменників за уявний «буржуазний націоналізм». Кампанія завершилася вироком у справі Єврейського антифашистського комітету: «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам»^[4].

Організація публічного політичного цькування (нападки на Рильського, Сосюру, Яновського, кампанія з «боротьби з космополітами»), що насаджувала атмосферу страху. Її підсумком стала страта фігурантів справи ЄАК: «12 серп. 1952 всі вони були страчені»^[4].

Державна кампанія з конструювання історичного міфу: «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС, проголошували, що «Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі»^[5] – анексію 1654 року заднім числом переписували як мету та підсумок національної боротьби.

Нав'язування концепту нерозривної єдності замість визнання окремої нації: за Тезами, «Актом возз'єднання український народ закріпив свій тісний і нерозривний історичний зв'язок з російським народом, в особі якого він знайшов великого союзника, вірного друга і захисника»^[5]. Святкування та передача Криму «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки»^[6] працювали на ту саму рамку.

Створення штучної картини радіаційного благополуччя та злочинне, примусове виведення людей на першотравневі демонстрації в Києві під радіоактивні опади для маскування катастрофи^[7].

Ведення агресивної інформаційної кампанії на користь «свого» кандидата з прямою участю першої особи РФ: у прямому ефірі трьох українських телеканалів за два тижні до голосування лунали похвали урядові кандидата - «уряду В.Януковича вдалося більше: вони змогли наповнити це зростання гарною якістю. Тобто економіка України розвивається диверсифіковано»^[8]. Паралельно опонентів демонізували, звинувачуючи в націоналізмі та профашистських поглядах.

Цілеспрямований вкид хибних історичних наративів на міжнародній арені: Україна, за версією російського лідера, «не є нацією, що склалася природним чином», а являє собою «штучну країну, створену ще за радянських часів», а її території нібито подаровані - «у 1920-ті та 1930-ті роки Україна отримала територію від Росії - це східна частина країни. 1956 року Кримський півострів було передано Україні»^[9]. Звідси виводилася теза про її можливий розпад: «країна може просто розпастися»^[9].

Офіційне заперечення участі російських військ під час операції – і пізніше визнання Путіна («пряма лінія» 17 квітня 2014), що заперечення було брехнею: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[10]. У тому ж ефірі співрозмовниця вітала його з тим, що він «честно сказал, что «зелені чоловічки» – это мирные наши военные»^[10].

Масована кампанія з конструювання фейків для розлюднення українців: в ефірі державного телеканалу стверджувалося, що «українські збройні сили зігнали мешканців міста на центральну площу та публічно стратили маленького хлопчика і його матір», однак «немає жодних доказів, які підтверджували б твердження Пишняк», а опитані мешканці Слов'янська розповідь не підтвердили^[11]. Тим самим методом сфабриковано «загибель 10-річної дівчинки» в Петровському районі Донецька (березень 2015): кореспонденти BBC на місці встановили, що такої дівчинки ніколи не існувало^[12]. Паралельно тривала операція з приховування відповідальності за знищення рейсу MH17: Міноборони РФ «виступило з серією суперечливих заяв, що покладали вину за знищення Boeing 777 на Україну, а не на Росію чи керованих Росією сепаратистів», а заступник міністра оборони публічно повторив «сфабриковане твердження, що виникло у Twitter, про те, як іспанський авіадиспетчер на ім'я Карлос бачив два українські винищувачі поруч із MH17»^[13].

Експлуатація одеської трагедії для створення державного пропагандистського міфу та інверсії ролей: реальна картина за даними ООН - сутички «між прибічниками єдності та прибічниками федералізації України, внаслідок яких загинули 48 осіб», при цьому розслідування не завершене і «до відповідальності досі ніхто не притягнутий»^[14]. Ця трагедія використовувалася як моральне виправдання подальшої агресії - тим самим прийомом, що й фейк про «розп'ятого хлопчика», щодо якого «немає жодних доказів, які підтверджували б твердження Пишняк»^[11].

Тотальна індоктринація російського суспільства ідеями філософа І. Ільїна (так званий «білий фашизм») і перетворення концепту «русского міра» на державну ідеологію (рашизм), що обґрунтовує культурну вищість та екзистенційне право метрополії на насильство над сусідами^[15].

Тотальний інформаційний контроль і заборона називати вторгнення війною - офіційно його оголошено «спеціальною воєнною операцією», метою якої названо «демілітаризацію та денацифікацію»^[16]. Інформаційне прикриття енергетичного терору будувалося на версії «відповіді»: «Зараз багато галасу з приводу наших ударів по енергетичній інфраструктурі сусідньої країни. Так, ми робимо це. Але хто почав?»^[17].