Радянська Росія (РРФСР)

Спроба бюрократичного перепідпорядкування територій — оголошення Донбасу автономною частиною, безпосередньо пов'язаною з Росією, в обхід будь-якої української влади^[2].

Примусове вилучення («продрозкладка») та безупинне вивезення зерна, вугілля й сировини до РРФСР без економічного відшкодування, що спровокувало бунти та повстання Григор'єва^[1].

Пряме введення червоних військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова, важкі бої за станції та штурм Києва, що супроводжувалися Боєм під Крутами (січень 1918)^[3].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[1]. Контрнаступ Червоної армії восени — взимку 1919 року проти військ Денікіна, внаслідок якого більшовики 16 грудня знову захопили Київ і окупували більшу частину України^[1].

Вторгнення військ генерала Денікіна під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії» та збройне витіснення українських частин зі звільненого ними Києва 31 серпня 1919 року («Київська катастрофа»), що призвело до розвалу фронту^[1].

Перехоплення Москвою прямого контролю над каральним апаратом шляхом рішення про ліквідацію самостійної Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) у серпні 1919 року та призначення свого спецкомісара Я. Петерса^[1].

Запровадження державної монополії на торгівлю хлібом і централізованого контролю над розподілом товарів^[1].

Спроба через фальсифікацію квот і мандатів перетворити свою електоральну меншість (близько 10%) на процедурну більшість на з'їзді, щоб легітимно проголосувати за розпуск Центральної Ради та підпорядкування Петрограду^[1].

Підписання Ризького мирного договору в березні 1921 року: кулуарний поділ сфер впливу і територій України з Польщею за спиною українського народу, легалізований формальною участю маріонеткової УСРР^[2].

Використання військових частин і продзагонів для силових рейдів в українські села з метою конфіскації хліба^[2].

Примусове закриття білогвардійською адміністрацією українських культурних і просвітницьких установ^[1].

Проведення фейкового альтернативного з'їзду в Харкові та створення підконтрольного Москві «Народного секретаріату» для імітації внутрішньої боротьби^[2].

Муравйовська різанина в лютому 1918 року після взяття Києва червоними військами, жертвами якої стали близько 3 тисяч осіб^[3].

Масштабні розстріли беззбройного мирного населення та учасників придушених селянських повстань каральними загонами для фізичного усунення осередків опору^[1].

Трагедія під Базаром у листопаді 1921 року: розстріл більшовиками 359 полонених воїнів УНР, які відмовилися перейти на бік червоних, як символ фіналу організованого опору^[2].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[1].

Передання контролю над військовими справами, фінансами, зв'язком і шляхами сполучення української республіки до рук центральних органів РРФСР^[1].

Фактична ліквідація української армії (розформування Українського фронту) та перетворення уряду УСРР на номінальний придаток російської адміністративної машини^[1].

Ультимативна відмова білогвардійського командування (генерал Бредов) визнавати українську армію та державність, що супроводжувалася заявою, що «Київ ніколи не був українським і не буде»^[2].

Використання харківського уряду для формального прикриття зовнішньої агресії, щоб представити воєнне вторгнення як громадянську війну всередині України^[2].

Цілеспрямоване перекидання лояльних делегатів і політичних агітаторів на Всеукраїнський з'їзд рад у Києві для перехоплення порядку денного зсередини^[1].

Використання Радою народних комісарів місцевих більшовицьких осередків як легальної політичної сили, що мала виступити від імені українського пролетаріату проти Центральної Ради^[2].

Політична та військова підтримка місцевих радикалів (група Артема) у проголошенні непідконтрольної Києву республіки^[1].

Провокування більшовиками повстання робітників заводу «Арсенал» у самому Києві для відтягування резервів української влади саме під час наступу червоних військ^[3].

Системне, демонстративне насильство та залякування силами ЧК (ВУЧК) для створення атмосфери тотального страху та примусу селянства до здавання продовольства^[2].

Використання формату «союзного договору» від 1 червня 1919 року та 28 грудня 1920 року не для створення рівноправної федерації, а як інструменту для легалізації прямого жорсткого управління з Москви^[1].