Радянська Росія (РРФСР)

Використання Радою народних комісарів місцевих більшовицьких осередків як легальної політичної сили, що мала виступити від імені українського пролетаріату проти Центральної Ради^[1].

Цілеспрямоване перекидання лояльних делегатів і політичних агітаторів на Всеукраїнський з'їзд рад у Києві для перехоплення порядку денного зсередини^[2].

Спроба перетворити електоральну меншість на процедурну більшість на з'їзді. Реальна підтримка була мізерною: на виборах до Установчих зборів «в цілому по країні більшовики зібрали менше 24% голосів, а в українських губерніях — тільки 10%»^[2]. Звідси ставка на перехоплення представницьких органів: ЦК РСДРП(б) прямо декларував, що «перехід уряду з рук однієї радянської партії в руки іншої партії забезпечений без всякої революції, простим рішенням Рад, простим перевибором депутатів в Ради», а декрет ВЦВК від 4 грудня 1917 року «Про право відкликання делегатів» давав механізм для такої заміни^[2][3].

У грудні 1917 року більшовики зібрали в Харкові свій з'їзд Рад і створили уряд, підпорядкований Петрограду, «Народний секретаріат». Мета: видати війну Росії проти України за внутрішню боротьбу українців. Енциклопедія історії України описує його так: створений «як альтернатива Українській Центральній Раді та Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради», «діяв у тісному контакті та під безпосереднім керівництвом вищих державних і партійних інституцій радянської Росії»^[4]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. 12(25) грудня 1917 року він ухвалив резолюцію про самовизначення України. У ній з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»^[5]. З'їзд пояснював своє право на владу переворотом у Петрограді й записав у резолюції: «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»^[5]. Своїх законів у маріонеткового уряду в Харкові не було: він запроваджував в Україні готові декрети Петрограда. Так вирішив сам з'їзд: «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду Федерації» та «оголосити недійсними всі розпорядження Ради, які вона видала і видасть»^[6]. Уся нова «всеукраїнська» радянська влада складалася з 40 осіб, обраних з'їздом. Селян серед них не було: 20 місць з'їзд залишив селянському з'їздові, який ще не зібрався^[7]. Першими рішеннями маріонетковий уряд звернувся до Ради народних комісарів (уряд радянської Росії) і скасував відповідь Генерального секретаріату (уряд Української Народної Республіки при Центральній Раді) на ультиматум Петрограда^[7]. Мету звернення він пояснив так: «для уникнення можливості виникнення братовбивчої війни між трудящими народами, що населяють Росію»^[7]. Цей ультиматум Рада народних комісарів телеграфувала до Києва раніше, 4(17) грудня^[8]. Він ставив Раді чотири вимоги. Не руйнувати спільний фронт відкликанням українських частин. Не пропускати без згоди Петрограда козачі частини на Дон, до Каледіна (генерал, отаман Війська Донського, влади Ради народних комісарів не визнав). Допомагати військам радянської Росії проти Каледіна. Припинити роззброєння радянських полків і Червоної гвардії. Рада народних комісарів записала в ультиматумі: «у разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні»^[9]. Генеральний секретаріат наступного дня відповів відмовою^[8]. Маріонетковий уряд зняв цю відмову. Так Петроград отримав український уряд, який умови ультиматуму приймає. Петроград тримав свою людину і всередині уряду. Народний секретар у міжнаціональних справах Бакинський був водночас представником Ради народних комісарів Росії^[4]. Історик Станіслав Кульчицький описує прямий нагляд: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара»^[10]. Ним став Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату^[10]. Журнал «Летопись революции» (видання Істпарту, партійної комісії з історії) писав у 1924 році: «Всеукраїнський уряд являв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»^[2].

У січні 1918 року, поки війська радянської Росії наступали на Київ, більшовики підняли повстання в самому місті. У неділю 15(28) січня робітники й озброєні загони більшовиків захопили завод «Арсенал» на Печерську (район Києва)^[11]. Наступного дня, 16(29) січня, Київський комітет партії більшовиків випустив друковану листівку до робітників і солдатів міста проти Генерального секретаріату (уряд Української Народної Республіки при Центральній Раді). У ній сказано: «Панове з Генерального секретаріату готують тут, у серці України, розгін Рад робітничих і солдатських депутатів і думають, що знайдуться тут солдати, які вчинять цю чорну справу. Ні, цьому не бути!»^[12]. Листівка кликала «на захист революції» й закінчувалася закликом «Геть контрреволюціонерів, що згрупувалися в Центральній раді та Генеральному секретаріаті». 19 січня (1 лютого) надзвичайний комісар радянської Росії в Україні Орджонікідзе телеграфував урядові радянської Росії: «У Києві повстання робітників і солдатів полків Богдана Хмельницького та Шевченка. Арсенал у руках робітників. Сьогодні радянські війська увійдуть до Києва»^[13]. Повстання всередині міста й наступ ззовні стоять в одній телеграмі та в одному розрахунку.

У січні 1918 року війська радянської Росії пішли на Київ. 16(29) січня Антонов-Овсієнко, народний комісар з боротьби з контрреволюцією на Півдні, призначив Муравйова головнокомандувачем усіх радянських військ, що діяли проти Центральної ради^[14]. 17(30) січня з Бахмача (залізничний вузол на шляху з Росії до Києва) Муравйов доповідав урядові радянської Росії й Антонову-Овсієнку: «Після дводенного бою 1 революційна армія Єгорова за підтримки 2 армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська ради, очолювані самим Петлюрою», і закінчував: «Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська»^[14]. 21 січня (3 лютого) він говорив Антонову-Овсієнку прямим дротом: «Революційні армії за 20 верст від Дарниці. Другу добу рухаємося вперед пішки й на підводах, бо мости всі підірвані військами ради, колії зруйновані»^[14]. 25 січня (7 лютого) Муравйов розписав захоплення міста по вулицях: «Першій армії зайняти Фундуклеївську, Володимирську, Хрещатик і Купецький сад. Другій армії зайняти арсенал, фортецю, Печерськ і всі висоти біля фортеці та Лаври. Командармові 2 Берзіну ввести для вуличного бою одну або дві батареї, залежно від обстановки. Командармові Єгорову ввести в місто Брянську батарею»^[15]. 27 січня (9 лютого) він доповів Антонову-Овсієнку: «Нарешті, після 5-денних боїв на вулицях Києва, я оволодів містом»^[15].

22 січня (4 лютого) 1918 року, за п'ять днів до захоплення Києва, Муравйов (командувач радянських військ, що діяли проти Центральної Ради України) на станції Дарниця під Києвом підписав наказ № 9: «Військам обох армій наказую нещадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, мають бути негайно розформовані, їхнє майно передати до Військово-революційного комітету м. Києва»^[16]. Антонов-Овсієнко (командував усім походом в Україну) надрукував цей наказ у своїх записках разом зі знімком рукопису Муравйова й написав, що наказ «одразу своїм тоном і розпорядженням про безсудну розправу над усіма підозрілими особами схвилював нашу партійну організацію та радянську владу»^[15]. 28 січня (10 лютого) Київська рада робітничих і солдатських депутатів (орган тієї самої радянської влади, яку привели війська) постановила: «Рада висловлює рішучий осуд самосудам над полоненими, що не припиняються і плямують славну перемогу пролетаріату. Ті, хто зганьбив себе вбивством беззбройних, мають бути виключені з лав соціалістичної армії й віддані революційному судові. Досить насильства!»^[17]. 19 березня 1918 року члени комітету 1-ї революційної армії прийшли зі скаргою на Муравйова до Дзержинського, голови ВЧК, таємної поліції більшовиків^[18]. 5 травня Дзержинський свідчив слідчій комісії: «найгірший ворог наш не міг би нам стільки шкоди завдати, скільки він завдав своїми кошмарними розправами, розстрілами, самодурством, наданням солдатам права грабунку міст і сіл. Усе це він робив від імені нашої радянської влади, налаштовуючи проти нас усе населення. Грабунки й насильства — це була його свідома воєнна тактика»^[18]. Сам Муравйов із в'язниці того ж дня, 5 травня, передав обвинувачення так: «мені не пред'явлено обвинувачення, крім усного „за грабунки, пияцтво і вбивства"»^[19]. 9 червня 1918 року президія ВЦВК, вищого органу радянської влади, за доповіддю Криленка від слідчої комісії закрила справу за відсутністю складу злочину^[18]. Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, писав про командувача 1921 року: «головний комендант, колишній жандарм Муравйов, ще в лютому хвалився розстрілами українців і руйнуванням їхнього добра»^[20].

У грудні 1917 року більшовики провели в Харкові фіктивний «всеукраїнський» з'їзд, щоб надати захопленню влади в Україні вигляду народного волевиявлення. Виборні збори робітників і солдатів, через які більшовики намагалися захопити владу, з'їхалися на справжній Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві 4–6 (17–19) грудня 1917 року. На справжньому з'їзді українці більшовиків майже не помітили: із понад 2500 делегатів «більшовиків представляли лише 150», і з'їзд підтримав Центральну Раду^[21]. Комуністи вирішили не здаватися. Затонський (один із них, згодом член маріонеткового уряду в Харкові) згадував: «зібравшись нелегально в приміщенні профспілок, делегати з'їзду, всі більшовики, крім двох чи трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повноважним З'їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет і уряд Радянської України та, переїхавши до Харкова, стати до відкритої боротьби з Центральною Радою»^[22]. Новий «з'їзд» зібрався в місті, вже захопленому російськими військами. Історик Станіслав Кульчицький пише: «за день до початку з'їзду рад гарнізон Центральної Ради в Харкові був роззброєний військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї»^[10]. 9(22) грудня в Харкові відкрився обласний з'їзд рад Донбасу та Криворіжжя. Під час перевірки повноважень делегатів нарахували 77 осіб із правом голосу та ще 6 без права голосу. У Донбасі та Криворіжжі було 140 виборних зборів робітників і солдатів, а делегатів прислали лише 46 із них. За правилом попереднього обласного з'їзду засідати можна було лише за делегатів від половини цих зборів. Ті, що зібралися в Харкові, скасували це правило голосуванням, 46 проти 18 при 5 утриманих, і визнали себе вправі засідати. Потім до зібраних звернулися делегати, що пішли з Києва. Більшістю 43 проти 11 зібрання постановило «злитися з представниками Крайового з'їзду й назвати з'їзд „з'їздом Рад робітничих і солдатських депутатів України за участю частини селянських депутатів"»^[23]. Так зібрання однієї області заговорило від імені всієї України. Право засідати воно видало собі само, скасувавши власне правило про те, що засідати можна лише за делегатів хоча б від половини зборів області. Нове ім'я дало голосування 43 проти 11 у харківській залі, а не вибори: за межами зали за цей з'їзд ніхто не голосував. Історик Владислав Верстюк називає його «нашвидкуруч інсценованим альтернативним з'їздом Рад»: «на ньому 200 делегатами були представлені 89 рад і військово-революційних комітетів», тоді як «лише рад на той момент в Україні було понад 300»^[24]. Історик Лариса Якубова зазначає: делегатів від селян «майже не було», а застереження «за участю селянських депутатів» із назви з'їзду радянська історіографія згодом вичистила^[1]. У постанові 9(22) грудня це застереження стоїть^[23]. Більшість населення України залишилася за дверима зали. Зібрання оголосило себе Всеукраїнським з'їздом Рад і проголосило створення радянської - «мовляв, справді народної» - Української Народної Республіки^[1].

У січні 1918 року війська більшовицької Росії наступали на Київ. Біля станції Крути українська оборона заступила їм шлях. З кінця грудня 1917 року юнкери - курсанти 1-ї Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, чотири сотні по 150 курсантів при 20 старшинах і 18 кулеметах - під командуванням сотника Аверкія Гончаренка утримували Бахмач, залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР^[25]. 27 січня до них з Києва прибула перша сотня студентського добровольчого батальйону під командуванням сотника Омельченка - 115-130 добровольців: студенти й гімназисти старших класів, підлітки, багатьом з яких було по 17 років^[25][18]. Українське командування вислало разом із сотнею і підривну команду; добровольці окопалися по обидва боки залізничної колії між станціями Крути і Пліски^[26]. Бій почався вранці 29 січня 1918 року. Історики Інституту історії України Національної академії наук пишуть: він відбувся «під час наступу на м. Київ військ більшовицької Росії»; на позиції, зазначають вони, наступали сили «6-тис. більшовицького загону петрогр. і моск. червоногвардійців» на чолі з Єгоровим^[25]. Бій тривав до вечора, оборонці відбили кілька атак; історики оцінюють втрати захисників: «до 300 вбитих, поранених, полонених»^[25]. Надвечір сотник Аверкій Гончаренко наказав відійти до свого ешелону - потяга загону, що чекав за два кілометри; відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, а одна чота (взвод) у сутінках втратила орієнтир і вийшла на станцію, вже зайняту червоногвардійцями, - 27 полонених підлітків і студентів було розстріляно^[25]. Захисники затримали просування червоногвардійців на Київ: пояснюючи значні втрати й затримку, Муравйов у звіті стверджував, ніби українськими силами командував «сам С. Петлюра», - це відзначають упорядники збірника Українського інституту національної пам'яті^[26].

Червоногвардійці розстріляли полонених під Крутами (станція на Чернігівщині) з дозволу командувача Першої революційної армії Єгорова. Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Лапідус, який був при полонених на станції і напередодні разом з начальником панцирного потяга Зомбартом відмовив червоногвардійців від негайної розправи, у своїх свідченнях слідству у справі головнокомандувача Муравйова розповів: «Наступного дня, коли ми від'їжджали від ст. Крути, потяг дорогою зупинився за наказом Єгорова, з вагона вивели всіх затриманих і за 300 кроків від потяга їх розстріляли розривними кулями. Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і спитав, чому їх розстріляли. Єгоров, покурюючи цигарку й усміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони на цьому наполягали»^[18]. Член комітету Першої революційної армії Мойсеєв описав у свідченнях, кого розстріляли: «На ст. Крути було захоплено в полон близько 20 гайдамаків, серед яких було багато гімназистів років по 17. Їх вивезли за станцію і стали розстрілювати найбезпардоннішим чином. Був обурливий випадок, коли один юнак утік з того місця, але його наздогнали, привели на попереднє місце в самій білизні й розстріляли», - і уточнив: «це було зроблено в потязі, яким командував Єгоров»^[18]. Начальник Московського загону Бабенко захопив полонених, а Муравйов призначив Єгорова командувачем Першої армії - обидві прив'язки стоять у матеріалах слідства^[18]. Слідство уточнило число розстріляних: секретарка армійського комітету Цвангер виправила своє свідчення, назвавши 24 особи замість попередніх 150, і член слідчої комісії засвідчив виправлення^[26]. Джерела розходяться в описі способу страти: сотник Аверкій Гончаренко, який командував українським загоном під Крутами, у спогадах писав, що полонених не розстрілювали, а кололи багнетами, тоді як у документах радянського слідства значиться розстріл розривними кулями^[26].

Політична та військова підтримка місцевих радикалів (група Артема) у проголошенні непідконтрольної Києву республіки^[2].

Спроба бюрократичного перепідпорядкування територій — оголошення Донбасу автономною частиною, безпосередньо пов'язаною з Росією, в обхід будь-якої української влади^[1].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[2].⏎Влітку 1919 року на Україну наступала й біла армія - Збройні сили Півдня Росії на чолі з генералом Денікіним^[27]. Наступ білої армії Денікіна на Київ ішов під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії»^[2]. 30 серпня 1919 року Київ, майже без бою залишений червоними, зайняли об'єднані українські війська - 1-й і 3-й корпуси Української галицької армії (УГА) та Запорізька група армії Української Народної Республіки (УНР) під загальним командуванням галицького генерала Кравса; на 16-ту годину наступного дня, неділі 31 серпня, Кравс призначив на Хрещатику урочистий парад українських військ за участю голови Директорії УНР Симона Петлюри^[1]. Наступного дня після того, як українські армії увійшли до столиці, Київ зайняли й денікінські війська під командуванням генерала Бредова, силою витіснивши українські частини^[1]. Події 31 серпня 1919 року дістали назву «Київська катастрофа»^[1][2]. Катастрофою цей день став для українських армій і державності УНР: взяту напередодні столицю вони втратили за добу, у збройному зіткненні на Думській площі були вбиті й поранені, кілька сотень осіб потрапили в полон^[1]. Історики Інституту історії України Національної академії наук підсумовують: «успішна спочатку операція українських військ обернулася болісною поразкою». Про наслідки вони пишуть: катастрофа «деморалізуюче вплинула на українську армію і посилила розбіжності у стратегічних цілях» двох українських політичних проводів - наддніпрянського й галицького^[1].⏎Хід дня відомий за денником Начальної Команди - штабу Української Галицької Армії. Ранок 31 серпня штаб описав так: о 8-й годині денікінські частини увійшли до міста, «здається — через середний необсаджений міст і також через залізничий міст, куди переїхало кілька панцирок», і розташувалися в південно-східних передмістях^[28]. Найстарший з галицьких командирів отаман Вімєталь домовився з денікінськими командирами про тимчасову демаркаційну лінію, але між 16-ю і 17-ю годинами до міської Думи, вже зайнятої галичанами, підійшов денікінський генерал Штакельберг з делегацією старшин і відділом у 100-200 людей; Кравс зажадав відвести їх за умовлену лінію^[28]. Розв'язку штаб записав так: зібрана товпа, «знаючи про присутність денікінських військ в Київі, зажадала вивішення російського прапора на Думі, крім вже нами там застромленого українського», і Кравс, «щоби успокоїти товпу, в якій находилося багато бувших російських старшин», дозволив це з мотивуванням «як знамя спільної боротьби обох армій проти большевиків»^[28]. Частини Запорізької Групи, що проходили повз Думу, «здерли російський прапор»; почалася стрілянина - денікінські відділи напали на розкидані по місту галицькі частини, а про вогонь з дахів і балконів у деннику записано: «стріляло також на наші частини цивільне населення»^[28]. Підсумок дня в деннику: «10 убитих козаків», роззброєні штаб ІІІ галицького корпусу та одинадцять його сотень, покинуті в місті гармати Запорізької Групи; сили Денікіна Кравс оцінив на «принайменше дві дивізії»^[28]. Бою за місто не вийшло: після стрілянини біля Думи здійнялася «велика паніка» - кілька підрозділів було роззброєно, решта з боєм вийшла за місто; штаб підсумував: «Одноцільний опір з причини згаданої паніки був неможливий»^[28]. Кравс виїхав на переговори до Бредова і вже дорогою стрінув «сильні кольони добровольців [вояків Добровольчої армії Денікіна]», які маршували на місто^[28].⏎Київ залишився за денікінцями. У ніч на 1 вересня Кравс підписав з Бредовим умову про відведення галицьких частин; до 2 вересня війська групи збиралися вже на лінії Ігнатівка - Васильків^[28]. Рішення про відведення ухвалило командування: стрільці групи, за записом за 1 вересня, «дуже пригноблені послідними подіями жадають поновного наступу на Київ»^[28].⏎Восени 1919 року Червона армія перейшла в контрнаступ уже проти військ Денікіна^[2].

Заступник військового міністра радянської колоніальної адміністрації України (УСРР) Межлаук 5 квітня 1919 року телеграфував Леніну: не можна дивитися на Україну «як на обітовану землю» з невичерпними запасами - її ресурси треба якнайшвидше зарахувати до загальноросійських і використовувати за єдиним планом^[29]. Ленін у другій половині квітня 1919 року пропонував петроградським організаціям вивезти робітників в Україну для поповнення запасів продовольства й палива: «Мобілізацію робітників у Пітері продовжити і на Україну, і на Дон… Раджу рушити цих робітників поголовно на Україну, на Дон, на Схід на 3 місяці. Нерозумно голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля»^[30]. Указом від 12 квітня 1919 року ця адміністрація зобов'язала кожне село віддавати державі призначений йому обсяг хліба^[31]. Хліб в українців відбирало продовольче відомство цієї адміністрації: воно посилало в села озброєні загони робітників, а разом із ними хліб відбирали загони таємної поліції більшовиків - надзвичайних комісій (ЧК) - і частини російської армії^[31]. Ці загони конфісковували в селян майно та реманент, брали заручників, а за одного мешканця змушували відповідати все село. Загони того ж відомства і ЧК перехоплювали на дорогах та залізничних станціях українців, які везли хліб на обмін чи продаж в обхід державної монополії: продовольство відбирали, а перевезення хліба карали аж до розстрілу^[31]. Відмова віддати майно коштувала життя: у червні 1919 року агенти херсонської повітової надзвичайної комісії затримали селянина села Роксандрівки Херсонського повіту Никифора Потаченка, 24 років, «за небажання надати коней»; за постановою комісії його розстріляли в ніч на 15 червня (краєзнавча публікація дає 15 липня) у підвалі будинку Тюльпанова - двічі він вибирався із засипаної могили живим, і вбили його лише третім розстрілом^[32].

14 червня 1919 року Ленін телеграфував до Києва на три адреси одразу - голові колоніальної адміністрації Раковському, її міністрові продовольства Шліхтеру та військовому міністрові Подвойському - і переклав постачання російських фронтів на український хліб: «З огляду на цілковиту неможливість забезпечити продовольством Західний і Північний фронти за рахунок виснажених запасів Центру, увесь тягар цього загальнодержавного завдання природно переходить на делегацію Цекомпродарму, керовану Орловим і працюючу згідно з наказом Троцького для всієї російської армії в цілому»; тією ж телеграмою він вимагав від військового відомства адміністрації допомоги цій делегації, «щоб вона могла негайно рушити продвантажі арміям Заходу і Півночі»^[33]. Через тиждень, 21 червня, Ленін надіслав Раковському телеграму з позначками «поза всякою чергою» і «з перевіркою, коли саме доставлено», і призначив строк: «Західній армії абсолютно необхідні найближчими днями три ешелони хліба. Наполегливо прошу вжити найенергійніших заходів для задоволення потреби. Крайність остання»^[34].

Центральна радянська влада Росії (ВЦВК) 1 червня 1919 року постановила провести «тісне об'єднання 1) військової організації та військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління й господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці» Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму - «з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій». Постанову підписали голова ВЦВК Калінін і секретар Серебряков, а формулу незалежності вона зберігала дослівно: об'єднання проводилося, «стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму»^[35]. Господарство, залізниці, фінанси і праця України відходили під управління Москви; незалежність лишалася словом на папері.

Продовольче відомство до цього списку не потрапило: голова уряду РСФРР Ленін підпорядкував його окремо і потай. 12 червня 1919 року він надіслав до Києва записку: продовольче відомство колоніальної адміністрації України (УСРР) переходить під всеросійське і грошима, і управлінням - без оголошення про це; внизу записки стояла помітка зашифрувати підкреслене і передати негайно, а 14 червня питання поставили на пленумі Центрального комітету більшовицької партії^[36].

У захопленому Києві окупанти за 1919 рік розстріляли сотні людей: убивали ночами, імена вбитих щодня друкували в газеті, а в останній тиждень серпня оголосили «тиждень червоного терору». Очевидиця - киянка Катерина Коваль-Медзвєдська, що прожила в місті під московською окупацією сім місяців, з лютого по серпень 1919 року. Вона записала: 24 серпня 1919 року «офіціяльно оголошено „тиждень червоного терору" - кров полилася річками. Всесильні на той день Петерс, Ворошилов та Лаціс не числяться з членами правительства Раковським, Мануїльським та іншими, що підписували ордери про звільнення з Чека тих чи інших осіб, а наказують їх розстрілювати „в парядкє краснаво тєрора"». Розстрілювали ночами: «Від 3 до 4 години лиховісну нічну тишу в нещасному, вимученому місті порушували поодинокі стріли та пронизливі звуки самоходової сирени. Люди, що жили поблизу однієї з 17 розкиданих по місту черезвичайок, розуміли, що це розстрілюють наших братів, крики та стогін яких заглушували червоні кати гостро-пронизливими звуками сирен»^[37].

З 24 по 30 серпня включно газета „Извєстія" - видання київської окупаційної влади - щодня оголошувала списки десятків розстріляних «в парядкє краснаво тєрора»; 26 серпня «в газеті „Извєстія" оголошено було список 167 осіб, розстріляних „в парядкє краснаво тєрора"» - серед них люди, про чиє звільнення очевидиця за два дні до того читала наказ у канцелярії центрального органу колоніальної адміністрації (ВУЦВК). «А скільки ж то людей загибало без оголошення, просто зникали без сліду!»^[37]. Один із таких газетних списків уцілів у передруку: в. о. начальника Інформаційної частини білих Шумахер навів у «Зведенні відомостей про злодіяння і беззаконня більшовиків» № 25 надрукований у київських „Извєстіях" перелік розстріляних окупантами: професор, викладач гімназії, купці, домовласники, присяжні повірені, колишній київський губернатор Суковкін, колишній віцегубернатор Неклюдов, 80-річний Слинько^[32]. Сама форма оголошень ішла з Москви: постанова уряду РСФРР «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 року за підписами міністра юстиції Курського та міністра внутрішніх справ Петровського вимагала «публікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цього заходу» - київські списки з формулою «в порядку червоного терору» давали імена й підставу - те, чого вимагала постанова^[38].

Голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський 9 серпня 1919 року писав Леніну, що київська таємна поліція захопилася розстрілами за нашвидку складеними списками і що всього в Києві розстріляно понад 300 осіб^[39], а голова української таємної поліції Лаціс у звітній книзі 1920 року навів власну статистику: «Київською Надзвичайною Комісією спільно з В.У.Ч.К. розстріляно 825» осіб за 1919 рік до жовтня^[40].

Опір сіл захопленої України зв'язав війська на весь 1919 рік. Командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко 18 квітня 1919 року доповідав головнокомандувачу збройних сил РСФРР Вацетісу, що військ для Південного фронту не дасть: «Зараз іде впертий бій біля Шепетівки й Тирасполя і вперта боротьба з куркульськими повстаннями повсюдно». Вацетіс написав на доповіді: «Наказ виконати і донести»^[41]. Через два тижні, 3 травня 1919 року, Антонов-Овсєєнко повторив відмову і назвав масштаб: «за 30 верст від Києва куркульське повстання, до трьох тисяч добре озброєних із 8-ма гарматами». Вацетіс відповів тим самим: «Повторюю, що наказ має бути виконаний»^[42].

Для командування українські селяни, що піднялися проти вилучення, були не противником, а перешкодою постачанню фронту: українське село воно вважало тилом, який слід тримати в порядку, поки основні сили виконують завдання Москви.

Проти сіл, що піднялися, йшла й корабельна артилерія: 2-5 травня 1919 року озброєні пароплави Дніпровської річкової флотилії обстрілювали зайняті повстанцями Чорнобиль, Плюти і Трипілля - судна «Арнольд», «Вєрний» і «Адмірал» названі в оперативному зведенні поіменно^[43].

25 травня 1919 року, підбиваючи арміям фронту підсумки боїв з українськими частинами командира Григор'єва, що піднялися проти радянської влади, Антонов-Овсєєнко розписав арміям порядок зачистки: тих, хто здався, передавати військовим трибуналам радянської влади, «ватажків і начальників» виділяти окремо, а села в місцях дій армій роззброювати, взявши заручників; підписали наказ разом із ним комісар Савицький і начальник штабу Бабін^[44].

28 листопада 1918 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК РКП(б)) створив у російському Курську маріонетковий уряд для України, що назвав себе «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України», - політичне прикриття для вторгнення військ радянської Росії в Україну. Маніфестом від 29 листопада він оголосив про встановлення радянської влади в Україні, а 29 січня 1919 року був реорганізований у Раду народних комісарів УСРР за російським зразком^[45]. Указом від 3 грудня 1918 року - за місяць до захоплення Харкова - цей уряд завів власну таємну поліцію: Всеукраїнську надзвичайну комісію^[46].

Улітку 1919 року Москва відібрала у створеної ширми і її каральний апарат. 11 червня 1919 року заступник голови української таємної поліції Шишков телеграфував у ЦК РКП(б), що вона організаційно ніяк не пов'язана з російською і що всі місцеві комісії в Україні підпорядковуються лише українській, а не московській^[47]. 22 липня 1919 року голова російської таємної поліції Дзержинський написав голові української Лацісу, що справа української комісії - проводити в Україні політику московського центру партії: «щодо нас Ви стали самостійником, стали такими об'єктивно», а завдання її - «бути провідником політики ЦК РКП [Центрального комітету Російської комуністичної партії] на Україні»^[48]. 13 серпня 1919 року політбюро ЦК РКП(б) постановило розпустити українську таємну поліцію, злити її з російською, і доручило виконання Петерсу; 14 серпня політбюро українського філіалу партії (ЦК КП(б)У) підкорилося, а 16 серпня Петерса було призначено представником російської комісії при колоніальній адміністрації України (УСРР)^[49].

Відступаючи з Харкова в червні 1919 року, таємна поліція більшовиків убивала своїх в'язнів і заручників - українців, що сиділи по її тюрмах без суду. За підрахунком, наведеним у зведенні Інформаційної частини білих, за місяці більшовицької окупації Харкова розстріляно понад 1000 осіб: убивали щодня по 40-50, «причому останніми днями ця цифра сильно зросла»; серед убитих названі колишній губернатор Бантиш із сином, генерали Нечаєв і Кусков, князь Путятін^[32]. Розкопки після відходу більшовиків дали 239 трупів; судово-медичне дослідження встановило факти поховання живих, знущань і катувань. У влаштованому таємною поліцією концентраційному таборі на Чайковській вулиці вирито 33 трупи розстріляних заручників^[32]. Свідок із табору, ворожого білим, - лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі, - підтвердив і розпорядок, і останній день: комендант харківської таємної поліції Саєнко «звичайно всіх засуджених... розстрілював власноруч», а «в останній день нашого перебування в Харківській тюрмі... було розстріляно 120 осіб на задньому дворику нашої тюрми»^[50]. Вироків не було: слідчі харківської таємної поліції Португейс і Фельдман, за документами, вивченими істориком Мельгуновим, «розстрілювали в 1919 р. вже без усяких протоколів» - резолюцією олівцем «Баєву, як невиправну злочинницю, розстріляти»^[50]. Перед відходом із сусіднього Вовчанська більшовики розстріляли 64 заручники, серед них - начальниця жіночої гімназії^[32]. У слободі Великий Бурлук того ж Вовчанського повіту більшовики стратили всю родину князя Вадбольського - дев'ять осіб, серед них дві 80-річні старі жінки і бонна-англійка; укладачі зведення записали: «їх роздягли догола, привели за домову церкву, запалили свічки, наказали стати на коліна й молитися, а потім під свист і крики почали відрізати їм вуха, рубати шаблями і, коли жертви втрачали свідомість, їх пристрілювали»^[32].

Таємна поліція більшовиків катувала в захоплених містах затриманих українців: допити з побоями й тортурами без різниці статі та віку, карцери-шафи й залиті водою погреби, інсценовані розстріли, штатні кати з платою за розстріляного. У Києві це зафіксував Червоний Хрест: доповідь Центрального комітету Російського товариства Червоного Хреста про діяльність київської таємної поліції, складена за спостереженнями сестер милосердя за лютий - серпень 1919 року й підписана виконувачем обов'язків голови комітету лікарем Лодиженським, описує допити: «Щойно людина потрапляла у владу ЧК [таємної поліції], вона втрачала всі людські права... З першого ж допиту починався крик... починалися жорстокі, супроводжувані знущаннями, побої. Ні вік, ні стать не захищали від них» - «чотирнадцятирічну доньку артистки Є. К. Чалєєвої жорстоко побили на очах матері, щоб добитися відвертіших свідчень і від доньки, і від матері», слідчий побив 60-річну Воровську в присутності її заарештованої доньки^[51]. Заарештованих українців тримали в залитому водою погребі без вікон і в стінній шафі - у ній, за доповіддю, «можна було тільки сидіти скорчившись». Дізнання вели інсценованими стратами: Устинського «відводили на місце страти в підвал, роздягали, клали на підлогу... Постріл справді лунав, але з таким розрахунком, щоб куля пролетіла близько, але повз. Так близько, що... вся шкіра на руках Устинського була обпалена. Така стрільба повторювалася багато разів. Зрештою Устинського застрелили»; Солнцева змушували бути присутнім на стратах і замикали в підвалі «останнім живим серед іще теплих трупів» - уночі на допиті він збожеволів, що на вимогу слідчих констатував лікар-психіатр Кирічевський, сам ув'язнений. Підсумок семи місяців спостережень одна з сестер сформулювала так: «не було ні вирваних нігтів, ні погонів, прибитих до плечей, ні здертої шкіри, ні людей, ошпарених окропом. Але все їхнє життя було однією суцільною тортурою»^[51].

В Одесі очевидець, що сидів під арештом в одеській таємній поліції і видав спогади там же 1919 року під псевдонімом К. Алінін, записав зі слів штатного ката Абаша, як один із керівників цієї таємної поліції вів допит: він «„розмінював людину частинами". Він звичайно сідав перед своєю жертвою і починав її розпитувати. - Офіцер? - примружувався... і, прицілившись із револьвера, пробивав кисть руки мученика. - Може, полковник? - І куля роздроблювала лікоть»; за кожного розстріляного, за словами того ж Абаша, таємна поліція платила катові^[52].

У Харкові комендант харківської таємної поліції Саєнко катував допитуваних сам: його «улюблений спосіб», за свідченнями, зібраними слідчою комісією білих, виглядав так: «він устромляв кинджал на сантиметр у тіло допитуваного, а потім повертав його в рані», катування йшли «в кабінеті слідчого „особливого відділу", на очах Якимовича, його помічників і слідчого Любарського». Те саме незалежно підтвердив лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі: «Звичайно всіх засуджених Саєнко розстрілював власноруч... При нас у Харківській тюрмі він застрелив хворого на ношах»^[50].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив «провести загальну мобілізацію робітників і селян призовного віку, починаючи з 19 років, а в прифронтовій смузі - з 18», увесь «нетрудовий елемент» з 18 до 45 років залучити до тилового ополчення - захоплена Україна мала воювати за загарбника, - і тією ж постановою оголосив: «Усіх, хто противиться проведенню мобілізації, визнати ворогами народу»; підписали її за голову органу Полозов і секретар Лапчинський^[53]. 26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник, звітуючи по Трипільському району, де армія щойно розбила селян, які піднялися, писав: «тепер лишається мобілізація всього населення цього району» - чоловіків сіл, які щойно піднялися, забирали в ту саму армію, що їх розбила^[54].

25 травня 1919 року командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко, роззброюючи села, наказав арміям: «попередньо брати заручників із куркульських елементів»^[44]. 29 червня 1919 року центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) узаконив «взяття заручників» постановою про загальну мобілізацію^[53], а 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький включив «систему заручників» до переліку засобів, якими армії, «що вступають в Україну», зобов'язані роззброювати населення^[55].

У Житомирі за дев'ять днів радянської влади в березні 1919 року заручники сиділи в таємній поліції «до сплати контрибуції» - поки місто не внесе накладену на нього виплату; так записав уповноважений Центрального комітету допомоги потерпілим від погромів Лівшиць, зазначивши, що значну частину заарештованих «як заручників» становили євреї^[56]. Так само було у Фастові: до сплати накладеної на місто контрибуції заручниками сиділи євреї^[57]. Тримала заручників і окупаційна таємна поліція в Києві: голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський писав Леніну 9 серпня 1919 року, що після оголошення «червоного терору» через повстання Григор'єва вона розстріляла 30 заручників - колишніх членів монархічної організації «Союз русского народа», що влаштовувала погроми, і царських чиновників; коли зібралися розстріляти ще 15 і Раковський із головою української таємної поліції Лацісом перевірили їхні біографії, небезпечними ворогами виявилися лише двоє^[39].

Вивіз заручників із Києва під час евакуації наприкінці серпня 1919 року описала очевидиця Катерина Коваль-Медзвєдська: «Взято було на обрахунок лікарів, інженірів, топографів, яких в останні дні, під загрозою розстрілу, силою вивезено було на Москву. Опріч того, сотнями було вивезено, яко закладників, поміщиків та більших купців»^[37].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив: «Ужити найенергійніших заходів до придушення куркульських повстань і виступів банд, застосовуючи обкладення контрибуцією бунтівних місцевостей і взяття заручників»; підписали постанову за голову цього органу Полозов і його секретар Лапчинський^[53]. Відповідати за цією постановою - грішми й заручниками - мав не той, хто повстав, а вся місцевість разом.

Під кінець року Москва закріпила практику вже для всієї армії: 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький і головнокомандувач збройних сил РСФРР Каменєв підписали таємний наказ № 579 - кожна армія «зобов'язується в районі своїх дій обеззброїти населення за допомогою всіх засобів, які є в її розпорядженні (агітація, агентурна розвідка, оплата зданої зброї грішми й натурою, повальні обшуки, штрафи грішми й натурою, кругова порука, система заручників, розстріл винуватців і т. ін., і т. ін.)», і наказ цей, сказано в ньому ж, стосується «в першу голову армій, що вступають в Україну»^[55].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував із району повстання Зеленого - тими самими словами, що й накази: «Повстання ж селян Трипільського району придушено... тепер лишається... стягнення з нього всіх видатків, понесених робітничо-селянською державою на придушення», - і уточнював: «Необхідно провести стягнення продуктами, стягнення з селян видатків, спричинених повстанням»^[54]. У Могилеві-Подільському, який радянські війська захопили 5 квітня 1919 року без бою, місто одразу обклали примусовою виплатою - телеграма в Бюро української преси за підписом Іваницького повідомляла: «у місті зразковий порядок, яким навіть буржуазія задоволена, попри накладену контрибуцію в півтора мільйона»^[58]. У донесеннях Особливої слідчої комісії при командуванні білих (ЗСПР) записано про Одесу: «400 осіб за несплату контрибуцій відправлено на примусові роботи», і про Ізюм Харківської губернії - «очевидці переказували про поголовне пограбування родин, у яких родичі пішли до „кадетів"»^[32].

У Фастові Київської губернії примусову виплату, накладену на місто за радянської влади, внесла єврейська громада - співробітник Редакційної колегії, органу, що збирав свідчення про погроми, Х. Гофман записав: «Уся накладена контрибуція була майже цілком сплачена євреями, попри те, що вони бідніші і їх значно менше, ніж християн. Багато євреїв було взято заручниками, довго сиділи у в'язниці, багатьом довелося зовсім залишити Фастів»^[57].

26 травня 1919 року, в розпал повстання українських селян під проводом Григор'єва проти радянської влади, голова уряду РСФРР Ленін телеграфував до Києва голові колоніальної адміністрації України (УСРР) Раковському і до Харкова її заступникові військового міністра Межлауку: «Декретуйте і проведіть у життя повне обеззброєння населення, розстрілюйте на місці нещадно за всяку приховану гвинтівку. Увесь цвях моменту: швидка перемога в Донбасі, збір усіх гвинтівок із сіл, створення міцної армії»; телеграму він звелів прочитати «всім видним більшовикам»^[59]. Днем раніше командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко наказав арміям «роззброювати місцеве населення» в місцях дій^[44].

У таємному наказі № 579 від 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький назвав мету одним пунктом - «основною умовою успіху» оголошувалося «безумовне і поголовне роззброєння сільського населення» України^[55].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував про хід роззброєння з Трипільського району: «Обеззброєння населення провадиться обшуками, усі винні в приховуванні зброї та військових матеріалів передаються польовому ревтрибуналу [військовому суду більшовиків]»^[54].

У селі Тютьковичі Рівненського повіту 6 липня 1919 року сход представників сіл при радянському військовому комісарі Сенічкіні постановив здати «гвинтівки, кулемети, набої» і просив «залишити на населення по 15 гвинтівок і набоїв для оборони населення від бандитів»; тим же протоколом сход скаржився, що радянські солдати забирають майно самовільно, без ордера^[60].

Використання формату «союзного договору» від 1 червня 1919 року та 28 грудня 1920 року не для створення рівноправної федерації, а як інструменту для легалізації прямого жорсткого управління з Москви^[2].

Передання контролю над військовими справами, фінансами, зв'язком і шляхами сполучення української республіки до рук центральних органів РРФСР^[2].

Фактична ліквідація української армії (розформування Українського фронту) та перетворення уряду УСРР на номінальний придаток російської адміністративної машини^[2].

Підписання Ризького мирного договору в березні 1921 року: кулуарний поділ сфер впливу і територій України з Польщею за спиною українського народу, легалізований формальною участю маріонеткової УСРР^[1].

Перехоплення Москвою прямого контролю над каральним апаратом шляхом рішення про ліквідацію самостійної Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) у серпні 1919 року та призначення свого спецкомісара Я. Петерса^[2].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[2].

12 грудня 1919 року командування радянського Південного фронту віддало таємну директиву № 188. Документ підписали командувач фронту Єгоров, майбутній очільник СРСР Сталін і начальник штабу Пєтін. Директива ставила армії загарбників завдання: «у найкоротший строк оволодіти м. Києвом»^[61]. 16 грудня 1919 року армія радянської Росії (РСФРР) зайняла Київ утретє від початку комуністичної революції^[61][2].
Українська Народна Республіка (УНР) - українська держава, проголошена 1917 року. До грудня 1919 року її армію, вісім-десять тисяч воїнів, багато з яких хворіли на тиф, затисли біля Старокостянтинова на Волині: з півдня і сходу Добровольча армія Денікіна, із заходу польська армія, з півночі війська радянської Росії. Сучасники називали це становище «трикутником смерті»^[62]. На нараді в Новій Чорториї 4-6 грудня 1919 року голова Директорії УНР Симон Петлюра та командування армії вирішили ліквідувати регулярний фронт. Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка пішла в рейд тилами радянських і білих військ: за 180 днів, з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, близько десяти тисяч воїнів пройшли Україною дві з половиною тисячі кілометрів. Цей рейд називають Першим зимовим походом^[62].
Тієї ж зими радянські війська окупували більшу частину України. Дати захоплення міст за донесеннями фронтів: 11 грудня 1919 року Полтава і Харків, 16 грудня Куп'янськ, 24 грудня Луганськ, 5 січня 1920 року Маріуполь, 7 лютого Одеса^[61]. На Правобережжі російський окупант дійшов до польського фронту: Кам'янець-Подільський, Проскурів і Старокостянтинів тримали поляки^[62].
Керівництво УНР підписало союз із Польщею і заручилося підтримкою її армії в боротьбі проти російських окупантів. Навесні 1920 року армії Польщі та УНР рушили визволяти Київ. 6 травня 1920 року командувач Південно-Західного фронту радянської армії Єгоров телеграфував у таємному наказі № 304: «Київ повинен дістатися противникові лише ціною найбільших з його боку втрат»^[63]. Армії УНР і Польщі Київ відбили: 7 травня польські розвідувальні підрозділи доїхали до центру міста міським трамваєм, а 8 травня до столиці ввійшли десять полків 3-ї польської армії^[64].
Окупант зібрав сили і 6 червня прорвав польський фронт південніше Києва, біля Самгородка. 10 червня польські війська, підірвавши Ланцюговий і Русанівський мости, відступили з Києва^[64]. 12 червня 1920 року Єгоров доповідав: «Частини 58-ї дивізії зайняли Печерськ і входять до Києва». Накази про перехоплення залізниці Київ - Коростень, віддані напередодні, підписали Єгоров і Сталін^[63].
18 жовтня 1920 року на польсько-радянському фронті настало перемир'я, і Армія УНР залишилася проти загарбника сама^[64]. На 10 листопада вона тримала фронт силами 8968 багнетів і 3250 шабель при 95 гарматах і 687 кулеметах. Проти неї радянське командування рушило 12-ту і 14-ту армії, Башкирську кінну бригаду та кінну бригаду Котовського: 24 000 багнетів, 4000 шабель, 120 гармат і п'ять бронепотягів^[65]. Окупаційні війська атакували першими і зірвали підготовлюваний наступ на Поділлі, в сьогоднішніх Вінницькій і Хмельницькій областях. За одинадцять діб боїв Армія УНР втратила близько 13 тисяч воїнів, майже всю артилерію і чотири бронепотяги^[64].
21 листопада 1920 року близько 12 тисяч воїнів УНР зі штабом Симона Петлюри й міністерствами перейшли річку Збруч, якою йшов кордон із землями, переданими Польщі за Варшавським договором^[64]. Учасник відступу Михайло Андрусяк згадував: «Сумно, з похиленими головами складали козаки зброю після переходу через міст та машерували далі на Захід»^[66].
Восени 1921 року воїни армії УНР зробили останню спробу підняти всезагальне повстання проти радянських окупантів. Цей рейд називають Другим зимовим походом, а його хід відомий за доповіддю начальника Польового повстанчого штабу полковника Юрія Отмарштейна, поданою Симонові Петлюрі. О 2-й годині ночі 4 листопада 1921 року загін перейшов польсько-український кордон біля села Борове: 155 старшин і урядовців, 645 козаків, 32 коні, рушницями озброєно близько 56 відсотків людей^[67]. 7 листопада загін під загальним командуванням Юрія Тютюнника з боєм визволив вузлову станцію Коростень і випустив із в'язниці 600 політичних в'язнів, але того ж ранку відійшов: до міста підходив бронепотяг радянських окупантів із гарматами, проти яких загонові не було чого виставити, а набої доводилося берегти. У бою загинули семеро старшин і дванадцять козаків^[67].
Далі йти загін не зміг. Половина піхоти йшла без чобіт і з відмороженими ногами, обоз віз до 80 поранених, а набої поповнювали лише тим, що брали в убитих і полонених росіян. Штаб вирішив повертати назад, у бік Польщі^[67]. Війська російського загарбника блокували район рейду УНР і 17 листопада оточили загін біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області. Понад 400 воїнів загинули в бою, 537 потрапили в полон, а більше сотні пробилися з оточення і 20 листопада відійшли за польський кордон^[21][68]. Полонених відвезли до села Базар, де 359 із них розстріляли^[69]. Збройна боротьба регулярної Армії УНР на цьому завершилася^[1].

Восени 1921 року воїни Армії Української Народної Республіки (УНР), які відступили за річку Збруч у листопаді 1920 року, зібрали загони й повернулися в Україну, щоб підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд називають Другим зимовим походом^[68]. 17 листопада 1921 року окупаційні війська під командуванням Котовського оточили загін УНР біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області^[68].
Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар і замкнули в церкві. Судити їх приїхала з Києва виїзна комісія ЧК - таємної поліції радянської Росії, попередниці сучасної ФСБ; комуністи називали її «надзвичайною п'ятіркою». Її постанова, підписана в Базарі 22 листопада 1921 року, увійшла до збірника наказів військам Київського військового округу під номером 2578 від 26 листопада 1921 року^[69].
Перебіг бою російська комісія описала так: «Зарубано в бою понад 400 чол. і захоплено 537 чол., у тому числі й поранених… Усього перед надзвичайною комісією (п'ятіркою) постало 443 чол., решта померли від ран до прибуття комісії або перебували у тяжкому стані й залишені до одужання»^[69].
Мотив страти комісія записала в тому ж документі: «Керуючись велінням революційної совісті… і щоб запобігти подібним злочинам… і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю, Надзвичайна П'ятірка постановляє: 1. Осіб, перелічених у доданому до цього списку, в числі 359 осіб, як злісних, активних бандитів - РОЗСТРІЛЯТИ»^[69].
Долю решти українських полонених комісія описала в тому ж документі: сорок одну особу вищого командного складу і цивільного управління вона розпорядилася направити на додатковий допит слідчим органам, а сорок два колишні червоноармійці, які потрапили в полон роком раніше, - до особливого відділу Київського військового округу на перевірку^[69].
Постанову підписали голова комісії Гарькавий, члени Лівшиць, Іванов, Котовський і Фріновський, секретар Литвинов. Котовський, який поставив підпис під вироком, командував тими самими військами, що оточили загін під Малими Миньками. Наказ по округу підписали командувач військ округу Якір, член Революційної військової ради округу Затонський і начальник штабу округу Паука^[69].
Радянське командування запропонувало полоненим перейти на службу до Червоної армії; не погодився ніхто^[1][21]. Розстріл колонізатори провели на очах у зігнаних людей: напередодні вони змусили місцевих селян викопати довгий рів у балці під Базаром, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[69]. Перед ровом один із комісарів ще раз спитав, хто бажає вступити до Червоної армії. З лав відповіли: «До вас служити не підемо!.. Стріляйте!.. Народ вам того не простить!»^[69]. Засуджені обнялися й заспівали «Ще не вмерла Україна» - пісню, яка через сімдесят років, після проголошення незалежності України 1991 року, стала державним гімном України і залишається ним донині^[45]. Під спів гімну радянські війська розстріляли всіх 359 українських полонених біля села Базар^[69][1]. Свідчення зібрала зв'язкова українського підпілля, яка побувала в Малих Миньках і Базарі одразу після страти^[69].
Точний день страти в джерелах розходиться між 21 і 23 листопада^[69][21][68].
Поіменний список усіх 359 розстріляних надрукував сотник О. Шпілінський у Каліші 1932 року; пізніше список передрукували разом із текстом постанови^[69].
Історик Лариса Якубова пише: «Ця страта стала трагічним символом Української революції 1917—1921 рр. Збройна боротьба регулярної Армії УНР завершилася»^[1].

У листопаді 1921 року російські окупаційні війська під командуванням Котовського оточили біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області загін воїнів армії Української Народної Республіки (УНР), які повернулися з-за Збруча піднімати повстання проти радянської влади, - цей рейд називають Другим зимовим походом^[68]. Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар, і російська виїзна комісія («надзвичайна п'ятірка») засудила 359 осіб до розстрілу^[69].
Колонізатори влаштували публічну страту для залякування. Напередодні розстрілу вони змусили селян із села Базар викопати довгий рів у балці, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[69]. Мету записано у свідченнях, які зібрала зв'язкова українського підпілля, що побувала на місці одразу після страти: людей зігнали «для відстрашення населення від спроб спротиву совєтській владі»^[69]. Загін армії загарбника оточив 359 полонених Українців щільним кільцем і розстріляв їх на очах у зігнаних співвітчизників^[69].
Розрахунок на залякування записано і в самому вироку: комісія постановила розстріляти полонених, щоб «показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю»^[69].

Радянська Росія поставила над Чечнею невиборний надзвичайний орган: 3 квітня 1920 року з'їзд у Грозному «проголосив передачу всієї влади Чеченському революційному комітету з п'яти осіб»^[70]. Коли на виборах до Рад у липні 1920 року «переважну більшість місць у Радах отримали... представники так званих «куркульсько-мульських і націоналістичних елементів»», обрані Ради розпускалися - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «селянські Ради за короткий строк розпускалися двічі (у серпні 1921 і в липні 1922 р.) і знову відновлювалася влада ревкому»^[70]. Восени 1920 року «Алдинський з'їзд було розігнано, а кількох грозненських партійних працівників... заарештовано» за розпорядженням глави Кавказького бюро ЦК компартії Орджонікідзе^[70]. Гірська АСРР, що оформила автономію горців, «проіснувала недовго і в 1924 р., виконавши, за задумом партійного керівництва, свої завдання, припинила своє існування»^[70].

Радянська Росія роззброювала чеченські села військовими операціями всі п'ять років кампанії. Історик Є. Ф. Жупікова пише: операції з роззброєння Кавказька трудова армія «проводила... у 1920 р.; у березні-серпні 1921 р. було роззброєно чеченські аули Гордалі, Центорой, Белгатой, Дарго, Беной, Ведено, Грозненський, Шалі, що брали участь у заколоті Н. Гоцинського»^[71]. У травні 1922 року війська, направлені в Чечню, очолив Гікало - секретар Гірського обкому партії^[72], який у війну з Денікіним командував повстанськими загонами в горах Чечні^[71]: «Роззброєння зазнали селища Махкети, Гойти і Катир-Юрт, причому проти останніх було використано бойову авіацію. Крім вилучення значної кількості зброї, було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[70]. 1924 рік «завершився в Чеченській АО великою військовою операцією з вилучення зброї, у ході якої вдалося зібрати майже 3 тисячі гвинтівок і близько 400 револьверів і пістолетів»^[70].

Радянська Росія страчувала напоказ: «Під час проведення чеченського з'їзду в Грозному за вироком місцевої ЧК було демонстративно розстріляно 7 чеченців. Ця страта справила настільки «...убивче враження на маси чеченців, які не встигли роз'їхатися після з'їзду», що командування Кавказької Трудової Армії вимагало надалі виконувати смертні вироки над чеченцями якомога далі від Чечні»^[70].

За шейхом Алі Мітаєвим, членом Чеченського ревкому, ГПУ встановило «ретельне спостереження», а навесні 1924 року «ухвалило рішення «про вилучення» з Чечні А. Мітаєва. Офіційні домовленості з ним були віроломно порушені, він був раптово заарештований, вивезений у Ростов-на-Дону і, після недовгого слідства, розстріляний»^[70]; історик Є. Ф. Жупікова датує арешт 19 квітня 1924 року і наводить формулу звинувачення ГПУ - «за його зв'язок з контрреволюційними організаціями»^[71]. Характер розправи та її виконавців історики називають своїми іменами: «Убивство чекістами А. Мітаєва», - пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов^[70].

У 1923-1924 роках Чеченський ревком зробив заручництво офіційною практикою боротьби з «бандитизмом»: «Було вжито заходів щодо взяття на облік усіх наявних у Чечні злочинців і запроваджено практику взяття заручників з числа близьких родичів бандитів, які переховуються»^[70].

Радянська Росія дала шаріатським судам офіційний статус і відібрала його через місяць: установчий з'їзд Рад Гірської республіки у квітні 1921 року постановив запровадити шаріатський судоустрій (шаріат - ісламське право) - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству Чечні та Інгушетії»: «Уже у травні 1921 р. ЦВК ГАСРР своєю постановою позбавив шаріатські суди фінансування з державного бюджету і підтримки державних органів»^[70].

Червона армія в 1920 році грабувала чеченські села, в яких стояла: розквартировані в Чечні частини, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «майже не отримували майнового і продовольчого забезпечення», що змушувало їх займатися «самопостачанням» - «...Червона Армія не тільки бешкетувала, а й відбирала хліб, худобу та інше, тероризуючи населення безцільними вбивствами»^[70]. Влітку 1920 року в Центорої чеченці розгромили підрозділ Кавказької трудової армії, «що займався прямими грабежами»^[70]. Забирали й майно вбитих: під час роззброєння у травні 1922 року «було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[70].

Особливий відділ Кавказької трудової армії вів масові розстріли безконтрольно навіть для власного командування: комісар армії Врачев скаржився, що про них «...майже нічого не відомо не тільки Ревтрибуналу чи Політичному відділу армії, а й ні мені, ні командувачу армії»^[70]. Під час роззброєння у травні 1922 року людей спочатку брали, потім розстрілювали: «було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[70].