Дипломатія

^{[12][2][8][15][6][3][5][4][16][17][18][19][20][21][22][23][24][25][9][26]}

^{[27][28][17][29][2][30][31][1][32][7][26][9][33][34]}

^[10][11]

^[10][11]

^[2][35][36]

^{[2][13][37][38][14][39][40][41][42][43][44]}

Поділ сфер впливу за спиною українського союзника, що супроводжувався фінансовою угодою за територію: Москва офіційно заплатила за поступку Києва величезну суму сріблом^[2][6][3].

Роздача найвищих імперських нагород для купівлі лояльності гетьмана на тлі ресурсного виснаження України: Петро I «зволив наректи мене кавалером славного чину святого первозваного Христового апостола Андрія»^[3][6][16].

Логічне завершення процесу поглинання — офіційний поділ українських земель між двома сусідніми державами. Договір підписали виключно представники Москви та Варшави: «З московського боку переговори вів... А. Л. Ордин-Нащокін... з польського — комісар Юрій Глєбович» ^[15]. При цьому думку самої автономії було повністю проігноровано: «Інтереси гетьманів та України при цьому, звісно, не враховувалися» ^[6]. «Для козаків це черговий удар — рішення про їхню долю ухвалюється за їхніми спинами»^[2].

Для здобуття контролю над церквою Москва застосувала корупцію на міжнародному рівні. «Київську митрополію захопили... шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу...» ^[5]. Посланець Константинополя «прямо просив в московського посланця грошей за видачу необхідної грамоти»^[4][16].

Таємні протоколи до Пакту Молотова — Ріббентропа з нацистською Німеччиною щодо поділу сфер впливу у Східній Європі та легалізації вторгнення^[2].

Інспірування загрози розколу країни у відповідь на протести: присутність офіційних осіб РФ (зокрема, мера Москви Ю. Лужкова) на з'їзді в Сєвєродонецьку, де лунали заклики до створення «Південно-Східної республіки»^[2].

Щойно політичні інтереси змінилися, Москва без вагань пішла на сепаратний мир зі своїм недавнім ворогом — Польщею, цинічно домовляючись про поділ сфер впливу за спиною свого українського союзника: «У жовтні 1656 року в нинішньому Вільнюсі стартують переговори між Росією та Польщею»^[2].

Прямий енергетичний шантаж і відключення постачання газу (1 січня 2006 р. та 1 січня 2009 р.) у розпал зими для тиску на прозахідний український уряд і шантажу європейських споживачів^[2].

Дипломатичний апарат Московського царства використовував лояльні еліти сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року було здійснено експедицію на землі Нохчі силами «союзних Петру I кабардинських князів»^[9].

Спроба В. Путіна на саміті в Бухаресті кулуарно домовитися з лідерами США та країн Європи в обхід Києва, щоб заблокувати євроатлантичну інтеграцію України під прямою загрозою її територіального розчленування^[2].

Союзний центр задіяв президента США Дж. Буша, який під час візиту до Києва публічно закликав підтримати М. Горбачова та відмовляв Українців від суверенітету, називаючи прагнення до незалежності «суїцидальним націоналізмом»^[36].

Ультимативна відмова білогвардійського командування (генерал Бредов) визнавати українську армію та державність, що супроводжувалася заявою, що «Київ ніколи не був українським і не буде»^[10].

Дипломатична змова з Пруссією та Австрією, що призвела до поділів Речі Посполитої та ліквідації польської державності^[30].

Зрада та перехід отамана Гладкого спровокували турецького султана на репресії проти решти козаків, що призвело до остаточної ліквідації останньої вольниці — Задунайської Січі^[7].

Використання економічного шантажу та обіцянок кредиту в 15 млрд доларів разом зі знижкою на газ для примушення В. Януковича до зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС^[2].

Дипломатичний апарат Московського царства розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що метрополія оформила 1696 року «вираження покровительства Росією Брагунському князівству в Чечні»^[9].

Системний демонтаж демократичних інститутів автономії. Москва категорично заборонила козакам самостійно обирати лідерів і вести незалежну зовнішню політику: «а без чолобиття і без указу великих государів... гетьмана не обирати... а від себе їм... ні до кого нічого не писати»^[3]. Скасування історичного права на надання притулку: автономію примусили виконувати функції московського карального апарату й видавати втікачів: «і тих втікачів і всяких чинів людей не приймати, і в себе їх не тримати»^[3].

Втручання у внутрішнє управління: гетьмана офіційно позбавили права карати або усувати з посад козацьку старшину без погодження та суду московського монарха^[20].

Знищення козацьких полків польським сеймом стало прямим, відкладеним у часі наслідком «Вічного миру» (1686), у межах якого Москва офіційно поступилася Правобережжям Варшаві, віддавши корінне населення на придушення^[21].

Категорична заборона гетьману на самостійну дипломатію та будь-які зносини з іноземними державами для повної ізоляції регіону на міжнародній арені^[19].

Російська імперія через головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича звернулася до старшин Нохчі з оголошенням, пропонуючи економічні вигоди за прийняття підданства і припинення збройного опору. За покірність старшинам обіцяли доступ до солі: їм «дозволено буде брати з тутешніх соляних озер за квитками безповоротно зі сплатою вельми малої встановленої ціни», а також право «переганяти худобу на цей бік Терека і вільно користуватися порожніми пасовищними місцями». Оголошення було доведено до чеченського суспільства та його старшин (Кусу Аль-Темір, Масарай, Ідут), однак підданство прийняте не було; на початку наступного року імперія перейшла до збройного вторгнення.^[33]. Ту саму пропозицію незалежно фіксує імперський історик Дубровін: головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович «обіцяв… відпускати сіль у необмеженій кількості, за найнікчемнішу плату; дозволити переганяти худобу на випас у зимовий час на лівий берег річки Терек… і, нарешті, зрівняти їх із російськими підданими»^[34].

Московське царство скористалося критичним становищем Гетьманщини, щоб нав'язати формат підпорядкування, від початку відмовившись брати на себе симетричні зобов'язання. Царський посол демонстративно відкинув вимогу козаків про взаємну присягу, перетворивши угоду на інструмент одностороннього поглинання: «Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Жодного письмового договору в Переяславі укладено не було»^[12].

Скориставшись політичною кризою та оточивши лідерів автономії своїми військами, царство примусило їх підписати новий, абсолютно кабальний договір. Цей документ радикально урізав права козаків і скасував їхню незалежність: «Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року... й суттєво звужували автономію козацької України в складі Московської держави»^[8].

Відкритий ядерний шантаж з боку керівництва РФ та силове захоплення військами Чорнобильської та Запорізької АЕС для створення глобальної загрози радіаційної катастрофи^{[13] [14]}.

Використання татарських союзників Орлика для розвалу антимосковської коаліції зсередини. На Правобережжі Татари зрадили козаків і перейшли до захоплення мирного населення: «Зрада татар... розійшлися по Україні, беручи ясир і руйнуючи поселення»^[22].

Окупаційна адміністрація нав'язала васалітет під виглядом рівноправного союзу: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) зазначає, що правителі «розглядали шерть радше як військовий союз»^[23], однак історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що «в очах Москви шерть тепер означала клятву вірності нових і відданих підданих царя»^[24].

Нав'язування Запорозькій Січі «Лубенського договору», який юридично закріплював перехід козаків «під владу Росії» із зобов'язанням військової служби імперії^[27].

Координація дій із прорадянським урядом Польщі щодо знищення українського підпілля (операція «Вісла» 1947 року)^[35].

Дипломатичний апарат Московського царства уклав союзну угоду з калмицькими силами для спільних дій проти корінного населення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 30 вересня 1708 року «на переговорах петровського воєначальника П.М. Апраксіна з калмицьким ханом Аюкою було укладено угоду з восьми статей, включно зі статтею «про переслідування Чеченців і Ногайців»»^[9].

Дипломатичний апарат Російської імперії залучав лояльні сили сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що до складу воєнної експедиції 1722 року входив «збройний загін Калмиків, посланий Аюка-ханом на прохання царя, у кількості 3730 осіб»^[26].

Використання Радою народних комісарів місцевих більшовицьких осередків як легальної політичної сили, що мала виступити від імені українського пролетаріату проти Центральної Ради^[10].

Відторгнення Бессарабії від Османської імперії та її офіційна анексія Російською імперією за Бухарестським мирним договором 1812 року^[1].

Підписання Кючук-Кайнарджійського договору. Дипломатичне відокремлення Криму від Османської імперії через визнання його формальної «незалежності» для підготовки подальшої анексії^[2].

Політична та військова підтримка місцевих радикалів (група Артема) у проголошенні непідконтрольної Києву республіки^[11].

Публікація В. Путіним маніфесту «Про історичну єдність Росіян та Українців» (липень 2021), у якому конструюється псевдоісторичний міф про те, що сучасну Україну нібито «створив Ленін», а історична Росія була штучно розчленована більшовиками^[2].

Використання формату «союзного договору» від 1 червня 1919 року та 28 грудня 1920 року не для створення рівноправної федерації, а як інструменту для легалізації прямого жорсткого управління з Москви^[11].