Таємна поліція та Спецслужби

^{[11][17][10][3]}

^{[18][19][20][4][21][12][9][22][15][23][5]}

^{[3][4][2][24][25][19][26][27][28][1][16]}

^[4][29][2]

^{[4][19][6][7][8][30][13][31][14][32][33][34][35][36][37]}

^[2][29]

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ, що призвели до тривалої ізоляції та загибелі видатних дисидентів (зокрема Василя Стуса) у таборах особливого режиму^[4].

Масове примусове виселення неблагонадійного населення та родин репресованих (сотень тисяч Українців і Поляків) до віддалених районів (спецпоселення Сибіру та Казахстану)^[4].

Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії шляхом отруєння діоксином, що призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата^[4].

Арешт і довічне заслання вищого керівництва Січі. Відправлення останнього кошового отамана Петра Калнишевського до одиночної камери Соловецького монастиря^[20].

Нав'язування корупційних схем постачання газу через компанію-посередника (RosUkrEnergo), контрольовану пов'язаним зі спецслужбами РФ кримінальним авторитетом С. Могилевичем, для скуповування лояльності української еліти^[4].

Організація насильницьких зникнень ключових функціонерів руху (викрадення М. Бойчишина) з подальшим цинічним саботажем розслідування з боку підконтрольних владі структур^[1].

Системне, демонстративне насильство та залякування силами ЧК (ВУЧК) для створення атмосфери тотального страху та примусу селянства до здавання продовольства^[29].

Переманювання на бік Російської імперії кошового отамана Осипа Гладкого у 1828 році під час російсько-турецької війни^[12].

Таємна операція московських посланців, переодягнених ченцями, спрямована на знищення давніх документів XI–XVII століть. Пожежа знищила «письмову пам'ять про незалежне українське політичне і духовне життя лаври»^[3].

Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів^[2].

Системне знищення козацької старшини, яка підтримала Мазепу, через катування і страти для ліквідації політичного керівництва^[10].

Прагнучи ослабити Гетьманщину зсередини й не дати їй розірвати васалітет, Москва почала штучно розпалювати громадянську війну. Царство щедро спонсорувало та озброювало внутрішню опозицію проти законного уряду, спровокувавши період кривавої Руїни: «Повстання Пушкаря та Барабаша»^[11].

Масове позбавлення майна та примусове виселення сотень тисяч селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), до віддалених спецпоселень Сибіру та Півночі^[2].

Проведення таємних масових «національних операцій» НКВС (польської, німецької, грецької, болгарської та ін.) для фізичного знищення представників етнічних меншин^[24].

Масові депортації українського населення під час окупації: з Галичини було примусово виселено понад 12 тисяч осіб за звинуваченням у неблагонадійності^[5].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[26].

Систематичні кібератаки на енергетичні компанії та муніципальні теплопостачальні підприємства в умовах повномасштабної війни для припинення постачання електроенергії й тепла українським цивільним споживачам^[32][33].
Систематичне завдання масованих ударів крилатими ракетами та дронами-камікадзе (Shahed) по об'єктах генерації (Зміївська ТЕЦ, Харківська ТЕЦ-5, Трипільська ТЕС, ДніпроГЕС) і трансформаторних підстанціях для створення блекаутів^[31].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції, що завершилися розстрілом Єврейського антифашистського комітету та «справою лікарів»^[4].

Силове зганяння депутатів Верховної Ради Криму до захопленої будівлі для примусового голосування та призначення лояльного Кремлю прем'єр-міністра С. Аксьонова^[4].

Регулярні військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл з метою придушення опору УПА^[4].

Зачистка громадянських спільнот: заборона діяльності українських просвітницьких громад на Правобережжі після придушення повстання^[19].

Захоплення Слов'янська озброєною групою І. Стрєлкова та формування сепаратистських ДНР/ЛНР під кураторством російських політтехнологів (О. Бородая) для дестабілізації регіону зсередини^[4].

Знищення першої політичної організації української інтелігенції, відомої як Кирило-Мефодіївське товариство, за доносом студента Олексія Петрова до таємної поліції^[9].

Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за спробу захистити автономні права через чолобитні. Фізичне усунення лідера через його смерть у Петропавлівській фортеці стало інструментом остаточного придушення опору еліт^[18].

Одразу після початку путчу представники ДКНС оголосили про запровадження надзвичайного стану та примусове припинення виходу більшості незалежних засобів масової інформації^[16].

Цілеспрямоване фізичне знищення (масові страти) національної культурної еліти — трагедія, що увійшла в історію як «Розстріляне відродження». «Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників» ^[3]. Ці репресії знищили ціле покоління видатних українських письменників, поетів та інтелігенції^[4].

Провокування більшовиками повстання робітників заводу «Арсенал» у самому Києві для відтягування резервів української влади саме під час наступу червоних військ^[4].

Жорстке силове придушення будь-яких протестів і селянських заворушень, масові страти неугодних^[23].

Свідоме доведення мільйонів Українських селян до голодної смерті як прямий результат державної політики Москви^[2].

Негласна підтримка та спонсорування імперією реакційних організацій, таких як Союз російського народу, що пропагували крайній російський шовінізм та агресію^[15].

Перехоплення Москвою прямого контролю над каральним апаратом шляхом рішення про ліквідацію самостійної Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) у серпні 1919 року та призначення свого спецкомісара Я. Петерса^[2].