Російська Федерація

Офіційне юридичне затвердження Державною думою РФ 18 березня 2014 року насильницького включення Кримського півострова до складу Росії^[3].

Масові незаконні затримання та викрадення мирних громадян: «людей, які виходять на вулиці з українськими прапорами, переслідують, затримують»^[1].

Масштабне розграбування економічних ресурсів: вивезення коштовного промислового обладнання (зокрема сталі із заводу «Азовсталь»), незаконний видобуток корисних копалин і крадіжка понад 15 млн тонн українського зерна^[4].

Цілеспрямовані масові вбивства людей без розбору їхнього етнічного походження виключно за фактом їхньої належності до українського громадянства та держави^[5].

Тотальна індоктринація російського суспільства ідеями філософа І. Ільїна (так званий «білий фашизм») і перетворення концепту «русского міра» на державну ідеологію (рашизм), що обґрунтовує культурну вищість та екзистенційне право метрополії на насильство над сусідами^[5].

Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків («зелених чоловічків») для встановлення воєнного контролю над територією та блокування українських гарнізонів^[1].

Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ влітку–восени 2014 року та на початку 2015 року для порятунку сепаратистів від розгрому, що призвело до масових втрат української армії (Іловайськ, Дебальцеве)^[1][4].

Вторгнення регулярної армії РФ і завдання масованих ракетно-авіаційних ударів по Києву, Дніпру, Харкову та інших українських містах рано вранці 24 лютого 2022 року^[1].

Використання десанту російських політтехнологів для ведення агресивної інформаційної кампанії, у якій політичних опонентів демонізували та безпідставно звинувачували у фашизмі^[1].

Публікація статті Д. Медведєва (жовтень 2021), у якій українське керівництво маргіналізується, називається несамостійними «васалами» Заходу і прямо порівнюється з нацистами, що слугувало ідеологічним сигналом про безглуздість будь-яких мирних переговорів^[1].

Цілеспрямоване вкидання неправдивих історичних наративів на міжнародній арені: заява В. Путіна Дж. Бушу про те, що Україна «це взагалі не держава», а її території нібито є подарованими^[1].

Офіційне заперечення керівництвом РФ участі російських регулярних військ у захопленні півострова для приховування факту агресії під виглядом дій «місцевої самооборони»^[1].

Масована кампанія з конструювання фейків для розлюднення Українців (міф про «розіп'ятого хлопчика» у Слов'янську, вигадана загибель 10-річної дівчинки в Донецьку), а також системні правки Вікіпедії російськими тролями для викривлення фактів про війну^[6]. Цілеспрямована інформаційна операція з приховування відповідальності РФ за знищення пасажирського рейсу MH17 шляхом одночасного вкидання безлічі суперечливих і абсурдних версій («іспанський диспетчер Карлос», атака українського штурмовика) для дезорієнтації світової спільноти^[6].

Тотальний інформаційний контроль і законодавча заборона всередині РФ називати вторгнення «війною» (використання евфемізму «спеціальна воєнна операція») для приховування злочинів і створення альтернативної реальності^[5]. Інформаційне прикриття енергетичного терору: неправдиві заяви влади РФ про те, що удари по енергосистемі стали «відповіддю» на атаку Кримського мосту, попри докази завчасної підготовки ракетних ударів^[7].

Прямий енергетичний шантаж і відключення постачання газу (1 січня 2006 р. та 1 січня 2009 р.) у розпал зими для тиску на прозахідний український уряд і шантажу європейських споживачів^[1].

Спроба В. Путіна на саміті в Бухаресті кулуарно домовитися з лідерами США та країн Європи в обхід Києва, щоб заблокувати євроатлантичну інтеграцію України під прямою загрозою її територіального розчленування^[1].

Систематичне застосування катувань і фізичного насильства до цивільних осіб на окупованих територіях за будь-яку демонстрацію української символіки та проукраїнську позицію^[1].

Систематичне розграбування історико-культурної спадщини, археологічні крадіжки та масове вивезення фондів українських музеїв з окупованих територій до РФ^[4].

Таємне завезення з Росії сотень «туристів» (ветеранів, спортсменів, байкерів), які зображали агресивно налаштованих місцевих жителів і вимагали приєднання Криму до РФ на мітингах^[1].

Використання підконтрольного спецслужбам хакерського угруповання Fancy Bear для зламу програмного забезпечення українських артилеристів (через зараження застосунку Ярослава Шерстюка) з метою отримання геолокаційних даних і знищення артилерії ЗСУ^[6]. Цілеспрямовані кібератаки російських спецслужб на розподільчі підстанції української енергомережі взимку 2015 та 2016 років з метою масового відключення електроенергії для цивільного населення^[8][9].

Масштабні операції спецслужб РФ з кібершпигунства, перехоплення даних (зокрема через злам публічних мереж Wi-Fi) та прихованого розгортання деструктивного програмного забезпечення проти українських організацій і громадян^[10][11].
Проведення масованих кібератак на інформаційно-комунікаційну інфраструктуру України з використанням шкідливого програмного забезпечення для знищення даних (data-wiping) безпосередньо під час вторгнення^[4].

Силове зганяння депутатів Верховної Ради Криму до захопленої будівлі для примусового голосування та призначення лояльного Кремлю прем'єр-міністра С. Аксьонова^[1].

Цілеспрямоване звіряче знищення мирних жителів на окупованих територіях (зокрема, у Бучі та околицях було вбито понад тисячу місцевих жителів)^[1].

Організація масової депортації та примусового переміщення українських дітей до Росії та Білорусі для їхньої подальшої культурної асиміляції. За ці злочини Міжнародний кримінальний суд офіційно видав ордер на арешт В. Путіна. У програмі культурної асиміляції українських дітей брали і беруть участь культурні діячі Російської Федерації^[12]. Програма вилучення дітей багато в чому нагадує історичний прецедент викрадення дітей нацистською Німеччиною, насамперед — на території окупованої Польщі^[13].

Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії шляхом отруєння діоксином, що призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата^[1].

Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили відкритий політичний опір окупації (зокрема, жорстоке вбивство депутата горлівської міськради В. Рибака за спробу повернути український прапор)^[1].

Спроба збройного захоплення влади навесні 2014 року шляхом штурму обласних адміністрацій у Харкові, Донецьку та Луганську інспірованими ззовні сепаратистами. У Харкові переворот був швидко придушений українськими силовиками^[1].

Публікація В. Путіним маніфесту «Про історичну єдність Росіян та Українців» (липень 2021), у якому конструюється псевдоісторичний міф про те, що сучасну Україну нібито «створив Ленін», а історична Росія була штучно розчленована більшовиками^[1].

Цілеспрямовані кібератаки російських спецслужб на розподільчі підстанції української енергомережі взимку 2015 та 2016 років з метою масового відключення електроенергії для цивільного населення^[8][9].

Систематичні кібератаки на енергетичні компанії та муніципальні теплопостачальні підприємства в умовах повномасштабної війни для припинення постачання електроенергії й тепла українським цивільним споживачам^[14][15].
Систематичне завдання масованих ударів крилатими ракетами та дронами-камікадзе (Shahed) по об'єктах генерації (Зміївська ТЕЦ, Харківська ТЕЦ-5, Трипільська ТЕС, ДніпроГЕС) і трансформаторних підстанціях для створення блекаутів^[16].

Офіційна відмова українській нації у праві на державну самостійність: у статтях і промовах вищого керівництва РФ прямо декларується, що справжній суверенітет України можливий нібито виключно в партнерстві з Росією^[1].

Масштабна експлуатація трагедії в Будинку профспілок в Одесі (де під час спровокованих вуличних боїв загинули проросійські активісти) для створення державного пропагандистського міфу, інверсії ролей і морального виправдання подальшої агресії проти України^[1].

Примушування жителів окупованих територій (Маріуполя, Херсона та ін.) до отримання російських паспортів. Відмова від паспорта агресора тягне за собою загрозу позбавлення житла, медичних і базових соціальних послуг.

Захоплення Слов'янська озброєною групою І. Стрєлкова та формування сепаратистських ДНР/ЛНР під кураторством російських політтехнологів (О. Бородая) для дестабілізації регіону зсередини^[1].

Використання озброєних бандформувань для захоплення Маріуполя навесні 2014 року. Спроба встановити контроль над містом провалилася: 13 червня його було відбито й повністю звільнено українськими військами^[4].

Нав'язування корупційних схем постачання газу через компанію-посередника (RosUkrEnergo), контрольовану пов'язаним зі спецслужбами РФ кримінальним авторитетом С. Могилевичем, для скуповування лояльності української еліти^[1].

Інспірування загрози розколу країни у відповідь на протести: присутність офіційних осіб РФ (зокрема, мера Москви Ю. Лужкова) на з'їзді в Сєвєродонецьку, де лунали заклики до створення «Південно-Східної республіки»^[1].

Створення на окупованих територіях масштабної мережі фільтраційних таборів для допитів, виявлення проукраїнських громадян, їхньої ізоляції та терору^[5][7].

Розпалювання збройних сутичок в Одесі 2 травня 2014 року силами проросійських активістів («антимайдану») з метою дестабілізації Півдня України, що переросло у вуличні бої та призвело до масових жертв у Будинку профспілок^[1][4].

Використання економічного шантажу та обіцянок кредиту в 15 млрд доларів разом зі знижкою на газ для примушення В. Януковича до зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС^[1].

Цілеспрямоване повернення захопленим містам і вулицям старих радянських чи імперських назв (зокрема, перейменування Бахмута на Артемівськ) для стирання української національної пам'яті та візуальної інтеграції в простір РФ.

Залучення до бойових дій російських неонацистських угруповань (таких як ДРГ «Русич» під командуванням О. Мільчакова), ватажки яких відкрито закликали до невмотивованого садистського насильства над цивільними («Ріж бомжів, цуценят і дітей!»)^[5].

Практика «урбіциду» — навмисне стирання з лиця землі цілих українських міст (наприклад, Маріуполя), руйнування інфраструктури та бетонування загиблих у фундаментах руїн^[5]. Цілеспрямоване мінування та підрив греблі Каховської ГЕС 6 червня 2023 року, що кваліфікується як воєнний злочин та екоцид. Руйнування греблі призвело до затоплення близько 80 населених пунктів, у зоні катастрофи опинилися 16 000 осіб, що фізично змусило населення покинути територію^[16].

Відкритий ядерний шантаж з боку керівництва РФ та силове захоплення військами Чорнобильської та Запорізької АЕС для створення глобальної загрози радіаційної катастрофи^{[5] [4]}.

Проведення фіктивного референдуму 16 березня 2014 року в умовах військової окупації («під дулами автоматів») для легітимізації відторгнення території^[3].

Проведення восени 2022 року фіктивних збройних «референдумів» на окупованих територіях Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей для створення псевдолегального приводу для їхньої анексії^[4].