Російська імперія

Ліквідація козацьких адміністративних одиниць і впровадження імперського поділу: «Маніфестом 1765 р. Катерина II скасувала козацький устрій... утворила Слобідсько-Українську губернію»^[39].

Остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, що включала скасування козацького полкового устрою та роздроблення Лівобережжя на три звичайні імперські намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське)^[1].

Стирання історичних кордонів захоплених територій та їхня уніфікація через впровадження імперської системи контролю над Лівобережжям шляхом заснування Малоросійського генерал-губернаторства^[40].

Захоплення та включення до складу імперії Правобережної України, Волині та Поділля внаслідок поділів сусідньої держави^[10].

Відторгнення Бессарабії від Османської імперії та її офіційна анексія Російською імперією за Бухарестським мирним договором 1812 року^[43].

Російська імперія забирала вцілілих після знищення аулу Нохчі полоненими у свої межі. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що жінок і дітей «взято в полон до ста сорока»^[12], а імперський історик Потто це підтверджує^[22]. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час переправи полонених через Терек 46 захоплених дівчат, «не бажаючи терпіти наругу в полоні», загинули, «тягнучи за собою конвоїрів у бурхливу річку»^[3].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі було «взято в полон жінок і дітей»^[3]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року уточнював число: під час раптового нападу на селище Ставна-куль 2 травня «в полон взято обох статей 16 душ», а під час нападу на Малу Атагу 16 травня «захопив обох статей 15 душ у полон»^[27]. Імперський історик Волконський підтверджує захоплення біля Ставноколя: раптовий рух «приніс нам шістнадцять полонених»^[18].

Під час знищення Узені-Юрта 10 січня 1827 року козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон трьох жінок з-поміж мешканців, що тікали. Імперський історик Потто фіксував: козаки «схопили... трьох жінок»^[5]. Влітку 1827 року, оточивши засідкою населення аулу Самашки під час жнив, козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон родини лідерів опору: провідника Тара-Адзуєва та родину Бакара-Булатова; самому Булатову вдалося прорватися крізь ланцюг. Потто писав: «Тара-Адзуєва та родину Булатова забрали із собою»^[5].

На світанку 19 грудня 1830 під час захоплення села Дзулгай-Юрт козаки загону генерала Вельямінова захопили в полон сім'ю лідера опору — карабулацького ватажка Астемира, якому самому вдалося піти в ліс. Імперський історик Потто писав: «його сім'я — малолітній син, дочка, онук і двоюрідна сестра — потрапили до рук козаків. Крім них узято було в полон тридцять дев'ять осіб»^[5].

23 грудня 1831 під час розорення хуторів біля села Чертугай козаки загону підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, захопили в полон трьох жінок. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір трьох полонених жінок»^[18].

9 вересня 1832 року під час захоплення села Центорой в Ічкерії колона генерала Вольховського із загону корпусного командира барона Розена захопила в полон жінку з-поміж жителів, які не встигли сховатися. Імперський історик Волконський писав: «взято в полон одну жінку»^[18]. 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія майора Борейші захопила в полон жителів, застигнутих під час спроби покинути домівки. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: кавалерія «встигла взяти в полон 4 чол. і 1 жінку»^[4].

23 серпня 1836 року під час раптового захоплення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, захопив у полон жителів, які не встигли врятуватися втечею через яри та ліс. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові: піхота витіснила захисників, «захопивши в полон 31 душу чоловічої та жіночої статі»^[4].

Секуляризація та конфіскація до імперської скарбниці земель українських православних монастирів (1786 рік), що позбавила локальну церкву економічної бази^[44].

Сольжу (Сунженську), одне з найбагатших сіл, Російська імперія тримала як джерело постачання фортеці Грозної, а захопивши село силою, кілька днів вивозила його запаси. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської), наслідком якого «більша частина мирних навколишніх аулів утекла в гори, і квітучі береги відтоді надовго спорожніли»^[3]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що раніше вимагав від військ щадити село, щоб фортеця «могла отримувати з нього все необхідне», а коли війська захопили село, «хліб, фураж і придатний для будівництва ліс вивозили кілька днів»^[12].

Російська імперія під час розорення нохчійського аулу віддавала його майно солдатам як здобич. Історик Д. А. Хожаєв пише, що каральні набіги за Єрмолова йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна», а російські начальники вторгалися в мирні землі, «щоб відзначитися або забрати здобич»^[3]. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» визнає це: після знищення Даді-юрта «солдатам дісталася доволі багата здобич»^[12].

Російська імперія відганяла худобу й оббирала розорені села Нохчі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року було «відігнано худобу», а після повернення військ Єрмолов «послав загін із 500 козаків на Даут-Мартан», і «селище було розорене й пограбоване»^[3].

Восени 1830 генерал Вельямінов запровадив колективні майнові стягнення з чеченських сіл, які не відповідали за чужі дії: за викрадення Чеченцями десяти голів худоби зі станиці Червленної він «одразу наказав відібрати в жителів двох сіл Брагуни та Нового-Юрта, повз які пройшла партія, теж десять голів худоби та повернути її козакам», за викрадення табуна коней у Ногайському степу «Брагуни знову поплатилися точно такою ж кількістю голів», а власника Нового-Юрта Шах-Гірея за бездіяльність сільської варти було посаджено в каземат — тюремну камеру фортеці Грозної. Це зафіксував імперський історик Потто^[5]. У грудні 1830 під час оточення села Даут-Мартан «жителі встигли втекти, але все майно їхнє залишилося здобиччю загону»^[5].

23 грудня 1831 загін підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, спрямований генералом Вельяміновим, викрав худобу жителів розорених хуторів біля села Чертугай. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір... до 250 голів худоби»^[18]. Викрадення 250 голів худоби посеред зими позбавляло жителів розорених хуторів основи прожитку.

У серпні – вересні 1832 року війська корпусного командира барона Розена привласнювали майно та худобу жителів і стягували грошові штрафи. Імперський історик Волконський писав: майно 50 родин, що сховалися в лісі поблизу Маїртупа, «дісталося загонові як здобич»; біля Центороя «відбито 6 коней і 50 голів рогатої худоби»^[18]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія «відбила 140 баранів і 9 голів рогатої худоби», а загалом за похід «податі та штрафу грошима й худобою сплачено... близько 5-ти т. р. с. [п’яти тисяч рублів сріблом]»^[4].

23 серпня 1836 року під час розорення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, привласнив майно та худобу мешканців. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові: «у здобич нашим військам дісталося майно мешканців і 384 голови рогатої худоби»^[4].

Ідеологічне виправдання загарбницької російсько-турецької війни релігією та панславізмом. Постулюється історична місія Росії «захистити Слов'ян від Турків» і завоювати слов'янські землі «для їхнього ж блага»^[24].

Окупаційна адміністрація Російської імперії використовувала релігійні приводи для експансії: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) наводить меморандум генерал-губернатора П. С. Потьомкіна, який 1784 року заявляв, що під приводом повернення до віри та відправлення до горців священників імперія зможе пролити «світло божественного блаженства серед усіх народів, розсіяних у горах»^[45].

Системне нав'язування логіки вищості метрополії: публіцист Міхаіл Катков формулює ідеологему про те, що підкореним народам «доведеться підпорядковуватися державній нації», тобто російському народові^[24].

Апарат пропаганди Російської імперії використовував поезію для трансляції в суспільство логіки домінування: імперський історик і учасник подій В. О. Потто фіксує, що поет О. С. Пушкін у віршах проголошував неминучість підкорення: «Смирися, Кавказе, - іде Єрмолов!»^[22], а поет В. А. Жуковський вихваляв руйнування інфраструктури воєначальниками: «Лиш до сіл - палають села»^[20].

Введення військ для силового придушення визвольного руху Поляків та Українців під час Листопадового повстання^[31].

Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[14].

Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»^[11], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[14].

Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну^[3]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»^[21]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»^[22].

Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання непокірної Чечні «новими фортецями та укріпленнями»^[3]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»^[12].

Впровадження колегії як паралельного органу влади для перехоплення судових і фіскальних функцій у гетьманської адміністрації^[8].

Блокування виборів нового лідера та створення гібридної адміністрації для ручного управління. Орган «складався з 3 російських і 3 українських урядовців... на чолі стояв російський князь Шаховськой»^[30].

Заснування прямого імперського органу (Другої Малоросійської колегії на чолі з П. Рум'янцевим), яка «мала остаточно ліквідувати автономію України»^[44].

Скасування традиційного місцевого самоврядування: «Скасування у містах Магдебурзького права»^[2].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано конструював образ корінного населення як злочинних дикунів: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) фіксує, що в документах адміністрації горців маркували як «непостійних і віроломних», а їхні дії пояснювали посиланнями на їхнє «хижацьке ремесло, до якого вони схильні самою своєю природою та вихованням»^[45].

Апарат Російської імперії конструював образ корінного населення як дикунів: історик Я. З. Ахмадов вказує, що дореволюційна історіографія описувала боротьбу горців «діями варварів, позбавлених 'цивілізованих' уявлень про незалежність і свободу»^[14], а імперський історик і учасник подій В. О. Потто наводить слова генерала О. П. Єрмолова, який заявляв, що «жорстокість тутешніх звичаїв не можна приборкати милосердям»^[22]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» характеризував Нохчі як природжену розбійницьку породу: «Чеченці, найзліші з розбійників, що нападають на лінію», їхня земля — прихисток, де «дружньо приймалися лиходії всіх інших народів, які залишали свою землю через якісь злочини», а саму Чечню «можна справедливо назвати гніздом усіх розбійників», «менше за інших наповнені були розбійниками, які брали участь раніше в усіх набігах Чеченців на лінію. У них збиралися хижаки й переховувалися…»^[12].

Масове виселення мільйонів українських селян із рідних земель до Сибіру та на Далекий Схід у ході проведення Столипінської аграрної реформи^[41].

Масові депортації українського населення під час окупації: з Галичини було примусово виселено понад 12 тисяч осіб за звинуваченням у неблагонадійності^[29].

Окупаційна адміністрація Російської імперії примусово переселила підкорене корінне населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «Терське місто до 1724 р. було зрите, а все його населення, включно з Окоцькою слободою, населеною вихідцями з Чечні... було переведено до нової фортеці»^[11].

Регулярна армія Російської імперії зганяла населення знищених селищ з його земель, які переходили в розпорядження завойовника. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що мешканців восьми селищ під Грозною було «зігнано з земель»^[3]. Імперський генерал Єрмолов писав імператорові Олександру I, що в разі відмови підкоритися населенню запропонують «піти й приєднатися до інших розбійників», і тоді «всі землі залишаться в нашому розпорядженні»^[3].

Переведення економіки Лівобережжя під пряме управління Петербурга. «Податки мали надходити до імперської казни» під контролем російських чиновників^[38].

Російська імперія замикала постачання Нохчі хлібом і сіллю на підконтрольні торгові точки, ставлячи життєво важливі товари в залежність від своєї адміністрації. Продаж Чеченцям хліба й солі допускався лише через мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині», з митом до казни та розглядом суперечок через імперського пристава^[13][14].

Положенням від 2 серпня 1829 року головнокомандувач Паскевич замкнув доступ Чеченців до торгівлі на призначеного імперією комісара: виїзд на імперську територію дозволявся лише за білетами (письмовими перепустками) — «Йому ж надається право видавати білети означеним Чеченцям для проїзду в наші володіння в торговельних потребах»^[28]. На практиці перепускна система доповнювалася свавіллям: чеченське суспільство писало Паскевичу 21 листопада 1829 року, що Енгельгардт і Хасай-Муса «наказують своїм підвладним брати під арешт усіх тих Чеченців, які приїжджають до них із білетами від Шахбаза», а покірні Хасай-Мусі діють так, «аби ми втратили через те засоби до прожитку»^[28].

Масове переведення селян і козаків на становище безправних військових поселенців (аракчеєвщина). Жорстока експлуатація праці спровокувала повстання бузьких козаків 1817 року^[16].

Використання дешевої робочої сили місцевого населення на шахтах і металургійних заводах в умовах найтяжчої експлуатації^[34].

Регулярна армія Російської імперії примушувала чеченські селища до постачань і робіт для будівництва фортеці. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить: «наказано було селищам, від яких були в нас аманати, доставляти ліс на будівництво»; найближчі селища «не сміли виявити непослуху»^[12].

Російська імперія силоміць змушувала Нохчі працювати на завойовника — прорубувати просіки через їхні власні ліси. Імперський історик Потто пише, що начальник лівого флангу Греков «зібрав старшин навколишніх сіл і наказав їм негайно вислати робітників із сокирами для вирубки», і під загрозою розправи «змусив Чеченців коритися», після чого зігнані жителі рубали просіку через свій ліс^[22].

Російська імперія змушувала самих Нохчі прорубувати військові просіки через їхні власні ліси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час насадження лінії завойовники «примушували підкорених Горців до важких робіт із будівництва доріг і мостів», а тих, хто ухилявся, «нещадно штрафували, відбираючи худобу та майно»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує, що просіки від Амір-Аджі-Юрта до Ойсунгура, Істі-Су та Герзель-Аула «через вузьку лісисту смугу… розробляли самі тубільці, під наглядом аксаївських князів»^[22].

Асиміляція на найвищому рівні: указ, що включав «заборону... хрещення українськими іменами»^[2].

Офіційна відмова у визнанні мови та ідентичності: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії»^[2].

Ідеологічне обґрунтування цензурної відмови: «відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття»^[2].

Офіційна фіксація Українців виключно як «малоросів» (підгрупи великоруського племені) під час першого загального перепису задля бюрократичного знищення поняття окремого народу^[6].

Окупаційна адміністрація Російської імперії інституціоналізувала систему утримання родичів місцевої еліти: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння: від Айдеміра - Бардихан, і від чеченського володаря Алісултана Казбулатова - Бамат»^[11].

Окупаційна адміністрація Російської імперії продовжувала фізично утримувати родичів еліти Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує наявність документа за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володаря А. Бартиханова підполковнику Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[11].

Окупаційна адміністрація Російської імперії розширювала систему утримання родичів знаті: історик Я. З. Ахмадов констатує, що для контролю над територіями «на запоруку вірності присязі російській владі видаються аманати»^[11].

Російська імперія утримувала заручників з-поміж мешканців Нохчі як гарантію підкорення. За постановою, пред'явленою командувачем Кавказької лінії генералом Булгаковим, чеченські старшини зобов'язувалися: «даємо найперших з нас аманатами за вибором російського начальника в тутешньому краї»; селища Великої Атаги, Малої Атаги та Гехі «дали 3-х аманатів з найкращих родин», яких головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович приписав «відправити в Кізляр… мати над ними нагляд і видавати на їхнє утримання кожному по 10 р. на місяць»^[21].

Російська імперія розоренням селищ силою примушувала Нохчі до видачі заручників. Імперський історик Потто пише, що після того, як полковник Ерістов розорив присунженські селища, Нохчі «дали аманатів, обіцяючи більше не турбувати російських кордонів»^[20].

Регулярна армія Російської імперії утримувала представників присунженських селищ як заставу покори. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить, що при виході військ до Сунжі «в табір були взяті від їхніх селищ аманати»^[12]. Імперський історик Потто підтверджує, що Єрмолов «від усіх аулів, що сиділи над Сунжею, взяв аманатів»^[22].

Російська імперія утримувала заручників із Нохчі та примушувала ними до покори. Історик Д. А. Хожаєв наводить «Звернення» Єрмолова до Чеченців із прямою погрозою: за найменшої непокори «аманатів вішають, села винищують вогнем, жінок і дітей вирізають»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує, що начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков примушував саме заручниками: будь-який напад на загін «неминуче потягне за собою смертну кару або заслання аманатів до Сибіру», і тому «Чеченці хоч-не-хоч мирилися з тим, що падали і зникали ліси — їхній віковий захист»^[22].

Узимку 1826–1827 років генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, витребував із селища Гельдиген аманатів, використавши схопленого молодого гельдигенця як важіль. Юнак пішов на постановочний «полон», щоб відвести від села удар, який готувався: окупація не залишила селу іншого способу купити безпеку, крім видачі заручників. Імперський історик Потто визнає: Лаптєв, отримавши людину до рук, «відкинув усі пропозиції та зажадав одного — аманатів. Хоч-не-хоч довелося прийняти цю умову, і гельдигенці, які завжди стояли на чолі кривавих рухів, залишили в наших руках заручників свого спокою»^[5].

З весни до кінця літа 1829 року головнокомандувач Паскевич насильно утримував при діючій армії викликаних на переговори чеченських старшин, прямо називаючи їх заручниками. У приписі Емануелю від 16 травня 1829 року він писав: «Сама відсутність цих людей, які будуть у нас на кшталт аманатів, утримає немирних Чеченців від будь-яких ворожих замахів»^[28]. Підсумок він підбив 2 серпня 1829 року: «Чеченські старшини, бувши прийняті мною прихильно, залишилися в загоні й були при мені у воєнних діях проти Турків. Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії з їхнього боку спокій»^[28]. Тим самим документом заручництво закріплено як систему управління Чечнею: «У заставу покірності означених Чеченців залишити у кр. Грозній наданих від кожного старшинства аманатів; якщо ж від котрогось аманата ще не доставлено, то старшина до часу доставлення аманата зобов'язується... залишатися сам заставою у кр. Грозній»^[28].

У серпні – вересні 1832 року корпусний командир барон Розен примушував села Чечні та Ічкерії до видачі аманатів (заручників) під прямою загрозою знищення. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про село Міскіт: «коли їм було оголошено, що в разі найменшого опору все село, хліб і сіно будуть знищені, вони негайно представили аманатів»^[4]. Підсумок Розен підбив там само: заручницьким підкоренням охоплено «Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80»^[4].

Інституційне захоплення та ліквідація незалежної духовної структури на Правобережжі: «1839 року царська влада ліквідувала греко-католицьку церкву»^[8].

Регулярна армія Російської імперії заклала нову військову базу для інфраструктурного закріплення в регіоні: історик Я. З. Ахмадов констатує, що восени 1722 року Петро I «заклав на Сулаку фортецю Святий Хрест»^[11].

Уряд Російської імперії вибудовував військову лінію шляхом інженерного зведення укріплених воєнізованих пунктів для ізоляції корінного населення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1736 року було засновано «три нові козачі станиці: Бороздинську, Каргалинську, Дубовську»^[11], які, як фіксує історик І. Х. Тхамокова, виступали фортифікаціями, оскільки кожна така станиця «була ніби невеликою фортечкою, що слугувала для захисту від ворожих набігів»^[17].

Регулярна армія Російської імперії зводила на зайнятій території фортецю як опорний пункт, щоб тримати під вогнем підступи до чеченських земель і відрізати жителів від їхніх земель. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що фортеця будувалася «на чеченській землі»^[3]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що фортеця, «утискаючи жителів у володінні найкращими землями… недалеко від входу через урочище Хан-Кале, названа Грозною», а земляні роботи були закінчені до половини жовтня 1818 року^[12]. Імперський історик Потто підтверджує закладення 10 червня 1818 року: «під грім гармат було закладено сильну фортецю на шість бастіонів, яку Єрмолов назвав Грозною»^[22]. Ще у всепідданішому рапорті листопада 1817 року Єрмолов прямо називав мету сунженських фортець: «Треба зайняти р. Сунжу і по її течії влаштувати фортеці: тоді Чеченці будуть стиснуті у своїх горах, позбудуться землі, придатної для обробітку, і пасовищних місць, на яких увесь зимовий час вони ховають свої стада від жорстокого в горах клімату»^[27].

Російська імперія ставила навколо Чечні кільце фортець, щоб стиснути її та відрізати від сусідів. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Грозною 1819 року з’явилася фортеця Внезапна, поставлена, щоб «стискати непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує призначення й дату: закладена вісімнадцятого липня 1819 року, вона «розділила Чеченців від Кумиків» і «перегороджувала [Чеченцям] шлях через Салатавські гори», а з Грозною її зв’язали низкою укріплень^[22]. Цю фортецю генерал Єрмолов планував ще у всепідданішому рапорті листопада 1817 року, передбачаючи, що «продовживши Лінію через Аксаївські та Андріївські селища до р. Сулак, буде закрито Кизляр»^[27].

Російська імперія ставила на відібраній у Нохчі землі ланцюг укріплень, щоб закріпити захоплення й тримати населення в покорі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що Єрмолов, переносячи Кавказьку лінію на Сунжу, «стискав непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями», і на «окупованій території збудовано укріплення… Нєотступний Стан, Злобний Окоп, Внєзапна (1819 рік) та інші»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує, що влітку 1820 року, ледве закінчивши герменчуцьку просіку, Греков «взявся до вирубки лісу по Сунжі та до будівництва на розчищених галявинах двох нових укріплень: Усть-Мартанського редуту і Злобного Окопу», а на місці знесеного качкаликського Істі-су поставив «Нєотступний Стан»^[22].

Підписання Кючук-Кайнарджійського договору. Дипломатичне відокремлення Криму від Османської імперії через визнання його формальної «незалежності» для підготовки подальшої анексії^[24].

Дипломатична змова з Пруссією та Австрією, що призвела до поділів Речі Посполитої та ліквідації польської державності^[10].

Дипломатичний апарат Російської імперії залучав лояльні сили сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що до складу воєнної експедиції 1722 року входив «збройний загін Калмиків, посланий Аюка-ханом на прохання царя, у кількості 3730 осіб»^[14].

Знищення бази для навчання дітей рідною мовою: «Заборона української читанки та українських книг для дітей»^[2].

Видання серпневого маніфесту Катерини II, що офіційно забороняв саму назву Запорозької Січі та стирав пам'ять про неї^[24].

Вилучення історичних документів: «Тисячі архівних матеріалів вагою в пуди вивезли до Москви після судової реформи... туди потрапило багато документів ліквідованих установ»^[2].

Стирання пам'яті про національних героїв: «Заборона відзначати 100-річчя Тараса Шевченка»^[2].

Викривлення історичної пам'яті через монументальне мистецтво, покликане підмінити історію незалежної Гетьманщини імперським міфом^[24].

Віроломне оточення та силове захоплення козацької твердині імперськими військами генерала Текелія одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Ця подія увійшла в історію як ліквідація Запорозької Січі^[9].

Використання регулярних імперських військ для жорсткого придушення бунтів обманутого населення, яке після закінчення війни відмовилося повертатися до статусу звичайних рекрутів^[7].

Використання регулярної армії для силового придушення масового антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині, відомого як Шебелинське повстання^[33].

Розправи над повстанцями задля збереження імперського контролю над Правобережною Україною^[31].

Багаторічна силова кампанія Російської імперії проти масштабного повстання безправних українських селян під проводом Устима Кармалюка на Поділлі^[8].

Використання армії для жорстокого збройного придушення антикріпосницького селянського руху, що увійшов в історію як Київська козаччина^[46].

Використання регулярної армії для силового придушення Січневого повстання. Російський уряд вирішує силою «викорінити будь-які передумови до самостійності»^[24][32].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання непокірного корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»^[14].

Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»^[11].

Російська імперія направила війська на землі Нохчі для примусу до покірності. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав в ударі по незахищених: застати мешканців перш, ніж «худоба і сім'ї їхні… сховані в горах», бо «тоді… покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші». Коли командувач Кавказької лінії генерал Булгаков, затримавшись в експедиції в Дагестані, дав мешканцям час укріпити Ханкальську ущелину і взяв її кровопролитним штурмом, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти це «на свій рахунок» і підкреслив, що посилав не на війну: «вас послано не для того, щоб вести війну з чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покірності». Підсумком походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков вважав те, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, нескоро прийдуть у силу»^[21].

Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до покори. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»^[20]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[20]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»^[3].

Сольжу (Сунженську) Російська імперія взяла штурмом і розорила на покарання за те, що село не видало односельця, який вистрелив у солдата, що відбирав у нього вола. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської)^[3]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що мешканець вистрелив у солдата, «коли не віддавали йому вола з казенного воза, якого він називав своїм», а спроба схопити стрільця зірвалася — офіцера, у якого «коня схопили за поводи», ледь не вбили, і команда відступила; на вимогу видати стрільця мешканці відповіли, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть», після чого начальник корпусного штабу «пішов сам з кількома ротами… але був зустрінутий пострілами», причому «дружини й діти та найкраще майно були вже відіслані, залишалися самі люди для захисту домів»; під час штурму військам було велено відрізати відхід — «відхопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше^[12].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища на покарання за непокору. Історик Д. А. Хожаєв пише, що генерал Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву та полковникові Бековичу-Черкаському «оточити мирне селище Даді-юрт» і «покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[3]. Єрмолов у своїх «Записках» підтверджує свій наказ: оточити аул, запропонувати мешканцям піти, «а якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[12]. П’ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків і взяли штурмом^[22].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»^[3]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини^[12]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»^[22].

Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі^[22]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»^[27].

Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[22].

Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага^[3]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»^[27].

У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»^[5].

З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»^[5]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»^[5].

Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій^[4]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»^[18]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[19].

З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир барон Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»^[4]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»^[3].

У 1835–1836 роках полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів систематичні експедиції проти чеченських селищ, які підтримували імама Ташу-Хаджі. Імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали жителям цілковитого розорення»^[4]. 23 серпня 1836 року Пулло прихованим нічним маршем вивів загін до аулу Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові про мету: «щоб похитнути вплив Ташев-Хаджі та приборкати хвилювання між Чеченцями й навести на них страх, вирішив здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»^[4].

Уряд Російської імперії направляв фахівців для збору даних про землі та населення Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 1728 року офіцер І. Г. Гербер «за завданням уряду... склав опис місцевостей і населення... а також карту цього району»^[14].

У 1836 році корпусний командир барон Розен направив через Чечню таємних топографів для прихованого вивчення непокірної землі. У звіті імператорові Розен визнає: «у 1836 році, для огляду прямого шляху, що йде з Кахетії в Чечню, було послано топографа, який, пройшовши через сніговий хребет, вийшов на Кавказьку Лінію у фортеці Грозній, а звідти через Чечню, землі Кістинців і Дідойців, повернувся до Кахетії»; тоді ж «послано було мною з Владикавказа л.-гв. Гренадерського полку прап. кн. Уцмієва з топографом, через Чечню, в Андію»^[4]. Розен прямо називав метод: «приховані огляди земель ворожих нам горців»^[4].

Секретна інструкція монарха щодо повного культурного перетравлення місцевого населення: «щоб вони обрусіли і перестали дивитись як вовки до лісу»^[1].

Заборона на відвідування культурних заходів: «Попечитель Київського навчального округу видав інструкцію, в якій заборонив учням та студентам відвідувати українські театральні вистави»^[2].

Пряма заборона та закриття легальних освітніх осередків: «Закриття ‘Просвіти’ в Одесі та Миколаєві»^[2].

Повна законодавча заборона на самоорганізацію: указ Столипіна «про заборону будь-яких українських організацій»^[2].

Знищення першої політичної організації української інтелігенції, відомої як Кирило-Мефодіївське товариство, за доносом студента Олексія Петрова до таємної поліції^[35].

Зачистка громадянських спільнот: заборона діяльності українських просвітницьких громад на Правобережжі після придушення повстання^[8].

Тотальна зачистка українських інституцій на окупованих територіях Галичини: закриття газет, переслідування діячів руху, арешт і заслання Михайла Грушевського^[8][29].

Використання чорносотенців для організації масових і кривавих погромів Євреїв та розправ над опозицією за потурання або прямої підтримки поліції^[42].

Російська імперія під час штурму нохчійського аулу винищувала його мешканців без різниці статі та віку. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «озвірілі карателі не щадили ні жінок, ні дітей», а вриваючись у доми, «вирізали всіх без пощади»^[3]. Сам організатор, генерал Єрмолов, у своїх «Записках» визнає рахунок: «усі, хто був зі зброєю, винищені, і число їх не менш як чотириста осіб», а «значно більше число було вирізано або загинуло в домах від дії артилерії та пожежі»^[12]. Імперський історик Потто підтверджує, що аул узяли, лише коли «поголовно були винищені всі його захисники», а вирізаних і загиблих у пожежі було вдвічі більше за сто сорок уцілілих^[22].

Імперський історик Потто описує, як у ніч на 6 березня 1820 року гребінський козачий полк «без опору увірвався в аул [Топлі], ще занурений у глибокий сон», козаки «кинулися по саклях із кинджалами», і «частину жителів було вирізано раніше, ніж вони встигли піднятися з ліжок»^[22].

Російська імперія винищувала беззбройних людей, яких сама ж скликала під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після того як генерал Греков спробував «завдати образи дією» Чеченцеві муллі Учару-хаджі з села Майртуп і був ним убитий, «після команди Лисаневича „Коли! почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує, що обидва генерали «загинули від руки фанатика»^[22]."

На світанку 10 січня 1827 козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, увірвавшись у селище Узені-Юрт, рубали беззбройних жителів, що тікали за Аргун. Імперський історик Потто фіксував: козаки, «що ледве встигли наздогнати хвіст утікачів, схопили лише трьох жінок та вбили й поранили душ п'ятнадцять»^[5]. Убиті й поранені - наздогнані у втечі неозброєні люди. Збройний опір, як писав той самий Потто, зав'язали пізніше лише ті жителі, що встигли сховатися в лісі.

На світанку 19 грудня 1830 козаки загону генерала Вельямінова, увірвавшись у сонне село Дзулгай-Юрт, рубали захоплених зненацька жителів. Імперський історик Потто зафіксував: «взято було в полон тридцять дев'ять осіб та осіб дванадцять порубано. Решта, сховавшись у лісі, зав'язали перестрілку»^[5]. Порубані — це жителі, наздогнані під час раптового нічного захоплення села; збройний опір зав'язали пізніше лише ті, хто встиг добігти до лісу.

У 1830 році, під час тривалого землетрусу, генерал Розен 4-й, який командував військами на лівому фланзі Кавказької лінії (східній ділянці укріпленого кордону імперії по Тереку та Сунжі), за наказом головнокомандувача Паскевича розіслав по аулах прокламації, що навіювали народові штучну картину світу: природне лихо оголошувалося Божою карою за опір імперії. Історик Я. З. Ахмадов писав про те, як ця брехня звучала серед Нохчі: «прибічники російської орієнтації стверджували, що землетрус викликаний гнівом Аллаха за спробу збройного повстання»^[19]. Імперський історик Волконський визнає джерело навіювання: головнокомандувач «наказав генералові Розену 4-му поширювати в народі цілком протилежні чутки, а саме, що землетрус посланий Богом Гірським народам за їхні зловмисні вчинки проти російського уряду»^[18]. Імперський історик Потто зафіксував акт: Розен «вдався до прокламацій, у яких намагався запевнити народ, що землетрус посланий йому як покарання за його зраду та зловмисні вчинки проти російського уряду»^[5].

Уряд Російської імперії обґрунтовував експансію ідеями просвітництва нерозвинених суспільств: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує прагнення чиновників метрополії «принести як християнство, так і цивілізацію 'диким і нецивілізованим' народам уздовж своїх кордонів»^[25].

Російська імперія нацьковувала сусідні корінні народи один на одного, щоб їхня взаємна ворожнеча ослаблювала опір кожного й не давала їм об'єднатися. Для походу 1807 року на Чеченців головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович примушував Кабардинців виступити проти Нохчі: за неявку «призначених зі звань узденів і бегаулів» було встановлено штраф «по 50 р. с. і 2 биками». Генерал Дельпоццо доносив, що «схилив Кабардинців до виступу в похід і сприяння разом з нашими військами покаранню Чеченців», і хоча «умовити їх було вельми важко», зібрав понад 3,500 осіб, які «через р. Терек переправилися і прибули… на р. Сунжу» проти чеченських і карабулацьких селищ; самі Кабардинці при цьому відмовлялися йти прямо «проти Чеченців» як одновірців, погоджуючись діяти лише «проти самих Карабулаків». Мету такого нацьковування генерал Гудович формулював прямо — «ці два народи посварити між собою і привести до ворожнечі один проти одного, чим самим з часом їх ослабити»^[21].

Російська імперія нацьковувала сусідні корінні народи на Нохчі, щоб їхньою ворожнечею послаблювати чеченський опір. У липні 1810 року, переслідуючи чеченську партію, що відступала, командувач генерал Івеліч, за свідченням імперського історика Потто, «підмовив найближчі аули Інгушів, з огляду на можливість великої наживи, відрізати їй відступ»; нацьковані Інгуші напали на Чеченців, і ті «зазнали такої втрати, що покинули на місці бою навіть тіло свого ватажка»^[20]. Командувач Кавказької лінії генерал Дельпоццо доносив, що мирним старшинам, які зобов'язалися діяти проти Чеченців, «обіцяно винагородити по заслугах»^[13].

Російська імперія нацьковувала на Нохчі сусідні народи, щоб їхньою ворожнечею послаблювати Чеченців. 1816 року Нохчі на чолі з Бейбулатом Таймієвим узяли в полон майора Швецова^[3]. У відповідь командувач на Тереку генерал Дельпоццо листом до кумицьких володарів Ендірея, Аксая та Костека спонукав їх піти війною на Чеченців: «прошу вас, раджу, наказую вам скласти з себе одну думу, одну волю, негайно повернути силою зброї полоненого майора Швецова, покласти край розбійницькому народові… ухвалити таку постанову, яка довела б Чеченців до слабкості, покори нам, цілковитого рабства перед вами»^[47]. Кумицькі володарі підписали «Зобов'язання», в яких зобов'язалися «припинити всі взаємні ворожнечі… і скласти братство», «нікого з Чеченців… не приймати… але скрізь, де хто з них трапиться, вбити або представити живим найближчому російському начальству», і не пропускати до них жодних товарів^[47].

Російська імперія нацьковувала на Нохчі сусідній народ, щоб послабити їхній опір. Історик Д. А. Хожаєв пише, що Єрмолов, «намагаючись спровокувати зіткнення між Чеченцями та Інгушами… насильно збирав Інгушів у міліцію і направляв їх разом із царськими загонами проти чеченських аулів», хоча Інгуші «відмовлялися йти проти своїх родичів… дезертируючи з міліції»^[3].

Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за спробу захистити автономні права через чолобитні. Фізичне усунення лідера через його смерть у Петропавлівській фортеці стало інструментом остаточного придушення опору еліт^[48].

Арешт і довічне заслання вищого керівництва Січі. Відправлення останнього кошового отамана Петра Калнишевського до одиночної камери Соловецького монастиря^[9].

Зрада та перехід отамана Гладкого спровокували турецького султана на репресії проти решти козаків, що призвело до остаточної ліквідації останньої вольниці — Задунайської Січі^[49].

Арешт, допити та суд над лідерами інтелігенції, зокрема Миколою Гулаком, якого помістили в одиночну камеру Олексіївського равеліну^[35]. Нейтралізація Тараса Шевченка через примусове заслання в солдати з особистою забороною писати й малювати^[24].

Жорстке силове придушення будь-яких протестів і селянських заворушень, масові страти неугодних^[41].

Російська імперія усувала керівний прошарок опору, заманивши його під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під виглядом «показової екзекуції» до Герзель-аульського укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ» — старшини та шановані люди громад, яких генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних», після вбивства генералів скомандував винищити: «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[3].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич знешкодив керівний прошарок чеченського опору, виманивши Бейбулата Таймієва та 60 старшин його партії до Тифліса під приводом переговорів і утримавши їх силою. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Приїхавши до Тифліса, Бейбулат дізнається, що Паскевич перебуває в діючих військах. Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»^[3]. Паскевич визнав обман власним пером у приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень старшин їхніх та відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відволікши їх сюди, позбавити плем'я це можливості у разі невдоволення вчинити що-небудь вороже»^[28].

14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[3]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»^[3].

Російська імперія зганяла Нохчі з рівнинної землі, щоб розчистити її під себе та під лояльних сусідів, і закривала повернення фортецями. Історик Д. А. Хожаєв наводить визнання генерала Орбеліані, що такий згін був повсюдною системою: «в усій Чечні не залишилося жодного аулу, жодного двору, які по кілька разів не переселялися б з одного місця на інше»^[3]. Сам генерал Єрмолов у всепідданішому рапорті визнає це щодо качкаликів Нохчі: заради очищення аксаївського прибережжя він вигнав їх звідти й поставив на їхньому місці фортеці Амір-Аджі-юрт і Внєзапну, заради «звільнення його [Аксая] від Качкаликів, яких я одразу наказав вигнати звідти; заснував фортецю Внєзапну»^[27].

Повна дипломатична ізоляція автономії. Указ категорично «забороняв гетьману вести дипломатичні зносини з іноземними державами»^[38].

Нав'язування Запорозькій Січі «Лубенського договору», який юридично закріплював перехід козаків «під владу Росії» із зобов'язанням військової служби імперії^[50].

Пониження соціального статусу корінного населення з метою економічного пограбування: «козаки перетворювалися на військових обивателів і обкладалися податком»^[39].

Окупаційна адміністрація Російської імперії стягувала дискримінаційні мита за переміщення товарів корінного населення: історик Я. З. Ахмадов цитує митні книги, констатуючи, що 1726 року «з проїжджого листа з терського жителя Окоченина Курмана Богоматова... мита за указом 24 алтини грошима взято»^[11].

У вересні 1832 року корпусний командир барон Розен обклав села Чечні та Ічкерії щорічною податтю з кожного двору як умовою помилування. Імперський історик Волконський писав: «від с. Мецо-ерзо-юрт взято аманатів і подать по рублю з диму»; села Ешта-кале та Ейні-кале зобов’язалися «платити надалі подать по 1 рублю з диму»^[18]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: село Гурдалі «видало аманата й зобов’язалося платити подать»^[4]. Подать стягували з народу, чиї села й посіви в ті самі дні знищували війська.

Уряд Російської імперії фабрикував історичні звіти для юридичного обґрунтування вторгнення: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що у 1748 році та в 1770-х роках чиновники навмисно конструювали фіктивні твердження про те, що корінні народи Кавказу в минулому нібито були християнами, аби оскаржити претензії інших імперій та «узаконити свої зусилля з їхньої 'рехристиянізації'»^[45].

Відмова від договірного формату: «Рішительні пункти були видані у формі указу царського уряду гетманові... вказував на перетворення Гетьманщини на звичайну провінцію Російської імперії»^[38].

Остаточне знищення посади лідера автономії. «10 листопада 1764 року Катерина II скасувала гетьманське правління»^[1].

Використання перепису населення як інструмента позбавлення української нації права на самостійне історичне та політичне існування^[2].

Остаточне юридичне закріпачення українських селян (указ 1783 року), що позбавило їх права на вільне пересування та закріпило їхню соціальну маргіналізацію^[1].

Запровадження жорсткої територіальної дискримінації. Указ обмежив зону проживання та економічної діяльності єврейського населення, проклавши Смугу осілості переважно колонізованими українськими територіями^[15].

Офіційне пониження в правах і визнання корінного населення чужинцями у власній країні: «Указ Столипіна про зарахування Українців до розряду інородців»^[2].

Окупаційна адміністрація Російської імперії позбавляла корінне населення статусу легітимного супротивника, застосовуючи інверсію смислів: історик Я. З. Ахмадов констатує, що законна оборона маркувалася кримінальними термінами, і «Антиколоніальні та антифеодальні виступи населення Чечні, іменовані в офіційних документах 'пустощами', 'грабежами' та 'вбивствами', сприймалися російським самодержавством як виклик і образа»^[11], що слугувало формальним приводом для каральних дій.

Російська імперія перекладала провину за вчинене нею розорення на сам постраждалий народ. У прокламації до мешканців Чеченської землі головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов подав погром 1807 року як наслідок дій самих жителів: «набіги та хижацтва, які ви чинили в межах Росії, накликали на вас праведний гнів… самі ви були причиною нещастя, що спіткало вас три роки тому», — і погрозив новим вторгненням, «щоб внести до винних меч і полум'я», пропонуючи «милість» в обмін на покору^[13].

Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «перетворення полків на регулярні гусарські»^[39].

Використання українських козацьких полків для важкої війни проти Османської імперії: мобілізація ресурсів корінного народу для імперської експансії^[37].

Використання українських селян і чорноморських козаків як воєнного ресурсу для штурму турецьких фортець (Очаків, Хотин, Ізмаїл) та закріплення імперських прав на Крим^[8].

Використання українських ресурсів та козацьких полків у черговій російсько-турецькій війні задля імперської геополітичної експансії^[36].

Масовий призов до ополчення та формування козацьких полків для війни з Францією (формування 22 полків і 75 тисяч ополченців) на основі неправдивих обіцянок влади повернути козацькі вольності^[7].

Масовий набір селян у рекрути та ополчення для участі у важкій для імперії Кримській війні^[23].

Використання Українців у складі імперської армії як гарматного м'яса для ведення масштабних загарбницьких воєн і підкорення народів на Кавказі та в Центральній Азії^[24].

Використання жителів колонізованих українських губерній як гарматного м'яса в черговій кровопролитній війні на Балканах^[24][51].

Примусовий призов мільйонів Українців до російської імператорської армії для участі в Першій світовій війні за чужі геополітичні інтереси імперій^[29].

Регулярна армія Російської імперії примушувала корінне населення нести військову службу на боці завойовника, зокрема проти одноплемінників. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що «замість данини постановлено за нарядом начальників висилати на службу людей», і визнає: «ще не було прикладу, щоб хтось міг змусити Чеченців застосовувати зброю проти своїх земляків, але вже зроблено перший крок до цього, і їм навіяно, що цього завжди від них вимагатимуть»^[12].

У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, примусив чотириста Чеченців підкорених громад брати участь у рейді на нохчі-селище Узені-Юрт із бойовим завданням проти співвітчизників. Імперський історик Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати мешканцям відступ до лісу»^[5]. Влітку 1827 року генерал Енгельгардт, начальник лівого флангу Кавказької лінії, змусив брати участь у засідці на мешканців Самашок поряд із сотнею моздоцьких козаків, як фіксував Потто, «стільки ж мирних Чеченців»^[5]. Підкореність цих громад утримувалася системою заручників, що документує та сама практика Лаптєва щодо Гельдигена.

Дипломатичний апарат Російської імперії розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі під загрозою воєнного знищення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, зазнавши поразки 1722 року, місцеві князі склали присягу, ««включивши до неї вперше і своїх Чеченців»»^[11].

Окупаційна адміністрація Російської імперії нав'язувала корінному населенню юридичне закріплення підлеглого статусу, використовуючи їхню економічну скруту та виставляючи присягу жорстким ультиматумом: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1747 року на прохання горців про переселення «було надано офіційну згоду імператорського двору («допустити і визначити») за умови складення горцями присяги російського підданства»^[11], а до відсутніх «було послано офіцерів «для учинення присяги»»^[11]; аналогічно 1748 року, коли гірські громади просили про підданство, щоб «з купецтвом до міста Кізляр... їздити під захистом було вільно»^[11], адміністрація «погодилася з цією пропозицією за умови неодмінного переселення «чебутлінців» з гір у пониззя Сунжі»^[11].

Російська імперія силою зброї примушувала громади Нохчі до присяги на підданство. Після розорення селищ командувач Кавказької лінії генерал Булгаков пред'явив чеченському народові постанову, за якою старшини «віддаємо себе з усім народом Чеченським… у вічне вірнопідданство… у чому й даємо присягу за нашим звичаєм на святому Корані», а за порушення народ піддавав себе «найсуворішому покаранню і розоренню осель наших без спротиву»; головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доповідав, що Чеченці «цілковито підкорені силою зброї та приведені до присяги на вічну вірність підданства»^[21].

Регулярна армія Російської імперії, ввівши війська на Сунжу та зайнявши чеченську землю, вимагала від старшин чеченських селищ поновити присягу на покору під загрозою розправи як з «явними ворогами». Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що в травні 1818 року «старшини майже всіх найголовніших чеченських сіл були скликані до мене», у військовий табір, і він зажадав, «щоб надалі таких [хижацтв] не чинили, і на підтвердження вони мають поновити давню присягу на покору, повернути утримуваних у них полонених»^[12]. Вимога залишилася невиконаною: старшини «нічого не обіцяли»^[12].

6 березня 1829 року в Тарках Бейбулат Таймієв зі 120 старшинами Чечні були змушені скласти присягу через шамхала Тарковського. Історик Д. А. Хожаєв фіксував вимушеність цього кроку: старшини «намагалися уникнути підпорядкування царським приставам, відвести від Чечні загрозу постійних набігів»^[3]. Самі Чеченці у проханні до Паскевича у квітні 1829 року документували тло, на якому підписувалася покірність: імперське командування «арештовували, брали в полон, вішали й засилали до Сибіру та в інші місця багатьох із тих, які, будучи покірними, служили великому Государеві»^[28]. Командувач військ на Кавказькій лінії Емануель у рапорті Паскевичу від 15 травня 1829 року обумовив визнання покірності: вона «лише тоді буде визнана благонаміреною, коли вони беззастережно складуть присягу та видадуть аманатів»^[28]. Утримуючи Бейбулата в Тифлісі, Паскевич закріпив підданство «Постановою про покірність чеченців Росії» та положенням від 2 серпня 1829 року^[3][28].

Переманювання на бік Російської імперії кошового отамана Осипа Гладкого у 1828 році під час російсько-турецької війни^[49].

Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, за твердженням генерал-аншефа В. Я. Левашова, старший чеченський князь Айдемір «був прийнятий у російське підданство, і йому було призначено постійне царське жалування»^[11], а загалом «Князі та їхні уздені почали навіть отримувати грошове утримання від російського уряду»^[11].

Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність представників місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов фіксує «наділення російським жалуванням 4 чеченських князів та їхніх узденів»^[11].

Російська імперія через головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича звернулася до старшин Нохчі з оголошенням, пропонуючи економічні вигоди за прийняття підданства і припинення збройного опору. За покірність старшинам обіцяли доступ до солі: їм «дозволено буде брати з тутешніх соляних озер за квитками безповоротно зі сплатою вельми малої встановленої ціни», а також право «переганяти худобу на цей бік Терека і вільно користуватися порожніми пасовищними місцями». Оголошення було доведено до чеченського суспільства та його старшин (Кусу Аль-Темір, Масарай, Ідут), однак підданство прийняте не було; на початку наступного року імперія перейшла до збройного вторгнення.^[21]. Ту саму пропозицію незалежно фіксує імперський історик Дубровін: головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович «обіцяв… відпускати сіль у необмеженій кількості, за найнікчемнішу плату; дозволити переганяти худобу на випас у зимовий час на лівий берег річки Терек… і, нарешті, зрівняти їх із російськими підданими»^[26].

Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками привести непокірні селища до підданства. Головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доручив андріївському старшині Хаджі-Реджебу схиляти села «до покірності й підданства», а чеченському узденю Бік-Булату призначив платню — «умовив чеченського узденя Бік-Булата… якому сказав я… по 300 р. с. платні на рік»; на залучення решти сіл виділялося «для приведення у вірнопідданство грошей сріблом близько 3,000 р.»^[21]. Той самий підкуп з боку Нохчі фіксує історик Д. А. Хожаєв: через посередника Хаджі-Реджеба іменем головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича було умовлено самого очільника чеченського опору Бейбулата Таймієва, який учинив «присягу на вірність підданству Росії», а Хаджі-Реджеб просив у генералів ще 3000 рублів сріблом «для приведення у вірнопідданство решти немирних чеченських сіл»^[3].

Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками схилити Чеченців до покори. Для цього головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов через осавула Чернова приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 руб. сріблом одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 руб.»^[13]. Історик Я. З. Ахмадов зазначає, що колоніальна влада загалом діяла, спираючись на соціальну верхівку, «підкуповуючи їх усілякими нагородами й пільгами за їхню службу на користь Росії»^[14]. Історик Д. А. Хожаєв наводить ту саму формулу з прямою вказівкою на джерело грошей: головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов погоджувався «схилити найголовніших чеченських старшин та їхнє духовенство… дати по 250, а іншим по 150 рублів сріблом, а означені гроші зібрати з їхніх же сіл», тобто підкуп верхівки оплачувався вилученням із самих чеченських селищ^[3].

Воєнізовані поселенці Російської імперії використовувалися для масового заселення нових рубежів: історик Я. З. Ахмадов вказує, що при новій фортеці «розселяють 1 тис. сімей козаків з Дону»^[11].

Уряд Російської імперії фізично укрупнював буферну зону навколо територій Нохчі шляхом масового переміщення воєнізованих поселенців: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «1736 р. - від гребінських станиць вниз по Тереку до Кізляра засновують три нові козачі станиці: Бороздинську, Каргалинську, Дубовську, а від Кізляра до моря поселяють ще 430 козачих сімей»^[11].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич вибудував управління Чечнею через навмисне підтримування розколу народу на дві суперницькі партії — шамхальську та бейбулатівську. У приписі командувачеві військ на Кавказькій лінії Емануелю від 16 травня 1829 року Паскевич писав: «не без користі нам мати в Чечні дві партії, які, залишаючись обидві покірними урядові нашому, міжусобними чварами утримуватимуться від ворожих замислів проти Росіян»^[28]. Для цього він розіслав нарочних (гінців зі спеціальним дорученням) до старшин бейбулатівської партії, приписав начальникові лівого флангу Кавказької лінії Енгельгардтові «сприяти, скільки можна» їхньому виклику, а положенням від 2 серпня 1829 року поставив над Чеченцями комісаром сина шамхала Тарковського^[28].

Масштабне викачування вугілля, металів та інших ресурсів із південних і східних українських регіонів для індустріалізації та збагачення імперського центру^[34].

Регулярна армія Російської імперії перекладала утримання нав’язаної військової служби на саме корінне населення. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що виставлювані за нарядом люди висилалися «з власним озброєнням і на своєму утриманні»^[12].

Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту та відкрити військам шлях. Імперський історик Потто пише, що «дрімучий ліс», який тягнувся від Аргуна до Джалки і слугував «перепоною для знищення герменчузьких полів і пасовищ», за три дні був прорубаний широкою просікою, «що відкривала велику галявину, на якій стояв Герменчуг і безліч аулів»^[22].

Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова каральні набіги йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує, що 1 березня 1821 року ліс було вирубано «в один бік до Істі-Су, в інший — до Мічика», а в лютому 1822 року «широкі просіки пролягли через Гехінські, Гойтинські, Шалінські та Герменчуцькі ліси аж до самого Маюртупа»^[22].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі були «вирубані прекрасні фруктові сади, спалені поля»^[3]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року визнавав, що під Урус-Мартаном «прекрасні сади оного вирубано», а щодо селища Шалі він наказав «вирубати сади»^[27].

У січні 1831 війська генерала Вельямінова вирубали просіку та розчистили дорогу через ліс між селищем Алди й фортецею Грозною, позбавляючи жителів лісового укриття заради військового проходу на південь. Імперський історик Потто писав: Вельямінов «узявся рубати просіку й розчищати дорогу між Алдами та Грозною, щоб приготувати собі забезпечені ворота на південь»^[5]. 21 січня 1831 винищено Маїртуп «з його розкішними садами та плантаціями» — знищено багаторічні сади, основу укладу села^[5].

Негласна підтримка та спонсорування імперією реакційних організацій, таких як Союз російського народу, що пропагували крайній російський шовінізм та агресію^[42].

Економічне удушення та витіснення безземельних українських селян, що змушувало їх переселятися на окраїни імперії^[41].

Стирання історичних назв козацьких південних територій, які використовувалися як плацдарм для анексії Криму, та перейменування їх Катериною II на колоніальний конструкт «Новоросія»^[24].

Залякування населення та придушення визвольного руху в Україні радикальними монархічними бандами в період революції^[42].

Регулярна армія Російської імперії насаджувала покору страхом показового знищення сімей. Імперський генерал Єрмолов у «Зверненні» до Чеченців оголосив: «Найменший непослух… і ваші аули будуть зруйновані, сім’ї розпродані в гори, аманати повішені, села винищуються вогнем, жінок і дітей вирізають»^[3][22].

Російська імперія знищувала окреме селище показово, щоб жахом примусити решту Нохчі покинути свої землі. Імперський історик Потто пише, що генерал Єрмолов вирішив очистити кумицьку рівнину, «змусивши Чеченців піти… за гірський Качкаликівський хребет», а спонукати їх до цього «можна було тільки прикладом жаху», і «спокутною жертвою було обрано» аул Даді-юрт^[22]. Сам Єрмолов у своїх «Записках» визнає цей розрахунок: «спонукати їх до віддалення дружин може лише приклад жаху», а після знищення аулу «приклад Дадан-юрта поширив повсюди жах»^[12].

Російська імперія винищувала людей напоказ, щоб залякати горців. Історик Д. А. Хожаєв пише, що в Герзель-аульському укріпленні «царські генерали вирішили влаштувати показову екзекуцію для залякування горців», для чого викликали «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ», яким генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних… погрожував, піддавав образам»^[3].

23 серпня 1832 року під час штурму Герменчука війська корпусного командира барона Розена спалили живцем близько 60 оточених захисників села на чолі з муллою Абдурахманом, які відмовилися здатися. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: група «числом близько 60 чол. ... очолювана... муллою Абдур-Рахманом, була відрізана й оточена нами в одному великому будинку»^[4]. Імперський історик Волконський, який писав за донесеннями Розена, визнає спосіб розправи: «генерал-майор Вольховський наказав накидати в димарі палаючі дрова та сіно. Це подіяло... більша ж частина з муллою Абдурахманом загинула в полум’ї, продовжуючи співати вірші корану»^[18]. Демонстративне спалення людей живцем слугувало залякуванню всієї Чечні; Волконський визнає розрахунок: розгром Герменчука «мав найгнітючішим чином подіяти на Чеченців»^[18].

Регулярна армія Російської імперії знищувала поселення та продовольчу базу горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що царський загін «прийшов до Ендері та повністю його розорив і спалив, залишивши по собі лише попіл»^[14], а під час серпневого рейду 1722 року було «Знищено 3 тис. будинків і спалено хліба на полях»^[14].

Регулярна армія Російської імперії фізично ліквідувала поселення горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що загін під командуванням полковника Коха «7 липня вступив у село Чечень, повністю спалив його і почав спішно відходити назад»^[14].

Російська імперія спалювала селища Нохчі, позбавляючи мешканців даху та засобів до існування. Генерал Івеліч доносив, що село Велика Чеченська Атага «віддане вогню» загоном командувача Кавказької лінії генерала Булгакова, а мешканці, що залишилися, «селища яких винищені вогнем», погодилися на підданство^[21].

Російська імперія зносила й палила селища Нохчі. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов, перейшовши за Терек, після впертого бою спалив і зніс «кілька селищ по Сунжі»^[20].

Регулярна армія Російської імперії зносила чеченські селища, щоб розчистити місце під фортецю. Історик Д. А. Хожаєв фіксує знищення восьми селищ: під Грозну «вісім квітучих чеченських селищ (Бугун-юрт, Амірхан-кічу, Кулі-юрт, Сорочан-юрт, Сунжа, Н. Чечен, Топлі, Алханчу) були знищені»^[3].

Російська імперія стирала нохчійські селища з землі дощенту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Даді-юртом качкаликські села Істі-су, Нойберди, Аллерой та інші були «взяті штурмом і знищені»^[3]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що Ноєн-берди та Аллаяр-аул були «розорені цілковито»^[12]. Імперський історик Потто підтверджує, що «обидва села були цілком розорені»^[22].

Імперський історик Потто пише, що після нічного нападу аул Топлі залишився «руїнами, що куряться», а наприкінці походу війська «просунулися вперед, спалили Герменчуг і потяглися назад у Грозну», хоча аул стояв порожнім^[22].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що експедиція начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу»^[3]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «цілковито зруйнували» селище Ойсунгур, а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[22].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що після 17 лютого 1826 року війська Єрмолова «розорили і знищили аули Малої Чечні - Урус-Мартан, Рошні, Гехі, Белакай, Даут-Мартан і Шельчихи», а до завершення походу «було знищено квітучі селища»^[3]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року підтверджував: під час штурму Урус-Мартана «село спалено», Велику Рошні «віддано вогню», а селище Шалі, чиї жителі «дають аманата, просили строку й обманули», він «наказав винищити»^[27]. Імперський історик Волконський уточнює, що Шалі на прихід військ стояло порожнім: Єрмолов «не застав там жодного жителя: всі розсіялися лісами», після чого «спалив їхні житла»^[18].

10 січня 1827 війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, знесли селище Узені-Юрт на березі Аргуна, жителі якого втекли за річку. Імперський історик Потто визнає: «село Узені-Юрт, з усім майном... було знищено дощенту»^[5]. Селище слугувало домом людям, чиї колишні аули були винищені військами в каральному поході Єрмолова 1826 року і які відмовилися переселятися під контроль завойовника.

У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова знесли та спалили села рівнинної Чечні: Кітер-Юрт, Пхан-Кічу, Едін-Юрт, Даут-Юрт, Енгелі, Узекен-Юрт, Бесенбер із хуторами, Автури, Гельдіген, Маїртуп з навколишніми аулами. Імперський історик Потто писав: Кітер-Юрт «одразу ж було віддано полум'ю», «наступних два дні Бутирський і Тарутінський полки палили село Пхан-Кічу», «дорогою спалили ще два непокірні села: Едін-Юрт і Даут-Юрт», війська «встигли винищити ще один аул Енгелі», полки «спалили непокірне село Узекен-Юрт», «винищили в околиці аул Бесенбер з усіма прилеглими до нього хуторами», а 21 січня 1831 «та сама доля спіткала й сам Маіортуп»^[5]. Запропоновану селами Автури, Гельдіген і Маїртуп покірність із видачею заручників Вельямінов відкинув, зажадавши нездійсненного — видачі всіх російських полонених і втікачів, — щоб зберегти привід для винищення сіл: покірність, за визнанням Потто, «зовсім не входила в наміри Вельямінова, який розумів необхідність жорстоко покарати ці аули»^[5].

З 22 серпня до 23 вересня 1832 року війська корпусного командира барона Розена знесли десятки сіл Чечні та Ічкерії: Белгатой і Джан-юрт, будинки шестисотдвірного Герменчука, Шалі (крім 11 дворів), Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт, Хизін-Ерзо-юрт, Анзелі-юрт, Чингарой-юрт, Саїд-юрт, Анто-юрт, Асхор-юрт, Таба-юрт, Кудіш-юрт, Маїртуп, Шоні, Центорой, хутір Хамер, Алі-юрт, Бей-Булат-юрт, Бачин-юрт, Хелбойн-юрт, Беной та інші. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про відрядження полковника Шумського, яким «знищені Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт і Хизін-Ерзо-юрт»^[4], а підсумок підбив сам: «Знищено непокірних селищ 61»^[4]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Війська генерала спалили Беной та інші чеченські селища»^[3].

23 серпня 1836 року загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, розорив аул Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові про знищення в аулі будинків мюридів та «інших найголовніших прихильників Ташев-Хаджі»^[4]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров у «Хронології історії Чечено-Інгушетії» фіксував: «Каральна експедиція полковника Пулло в аули на р. Яман-Су. Знищення аулу Зандак»^[52].

Запровадження доплат чиновникам за політику денаціоналізації: «За законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за зросійщення»^[2].

Масове вилучення національної навчальної та духовної літератури: «Указ синоду РПЦ про конфіскацію українських букварів і церковних книг у населення»^[2].

Закриття національної преси: «Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу ‘Основа’»^[2].

Відмова цензури розглядати національні рукописи: «Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи»^[2].

Обмеження на переклад літератури: «Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови»^[2]. Обмеження доступу до літератури: «Заборона ввезення українських книг з-за кордону»^[2].

Зачистка інформаційного поля: «указ Миколи II про скасування української преси»^[2].

Російська імперія прирікала жителів Нохчі на голод, розоряючи їхні села, посіви та запаси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після єрмоловського походу, позбавлені даху й їжі, «люди помирали від голоду, холоду і хвороб»^[3].

10 січня 1827 року під час знищення селища Узені-Юрт війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, винищили свійську худобу мешканців — основу прожитку селянського двору. Імперський історик Потто фіксував: село «з усім майном і навіть свійською худобою було знищене дощенту»^[5]. Влітку 1827 року козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, після захоплення населення Самашок знищили врожай на пні в Галгаївців, які жили при аулі на млинах та хуторах. Потто писав: «попередньо вони наказали показати собі поля, що належали тим Галгаївцям, які жили на млинах, і випалили їхній хліб на пні»^[5]. Знищення худоби взимку та достиглого хліба у жнива позбавляло людей прожитку на рік уперед.

У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова цілеспрямовано знищували зимові запаси продовольства та кормів розорюваних сіл. Імперський історик Потто писав: під час спалення Едін-Юрта й Даут-Юрта війська «винищили величезні запаси заготовленого сіна»^[5]; 17 січня 1831 Гельдіген віддано вогню «з усіма його запасами»^[5]. Знищення сіна та хлібних запасів у розпал зими прирікало жителів, що втекли в гори й ліси, на голод.

У серпні – вересні 1832 року війська корпусного командира барона Розена знищували посіви та ріллю розорюваних сіл — харчову базу народу напередодні зими. Розен визнав це в рапорті військовому міністрові Чернишову: непокірні селища «покарані знищенням осель і ріллі»^[4]. Імперський історик Волконський писав: 1 вересня жителі Автурів за відмову видати полонених «покарані знищенням посівів та осель»; 3 вересня біля Гельдигена загін «знищив їхні ріллі та будинки»^[18].