Уряд

^{[1][28][11][4][29][19][30][31][12][32][22][9][33][34][35][7][16][5][36][24][10]}

^{[2][37][38][39][40][7][14][3][41][42][4][43][44][6][45][8][16][5][13][10][46][47][48][23][49]}

^{[7][4][25][15][50][21][2][27][26][20]}

^[25][15]

^{[2][4][51][52][53][54][55][56][57][58][17][18]}

Юридична фіксація розколу країни на дві частини з перетворенням Правобережжя на буферну зону: «За умовами Вічного миру Правобережжя залишилося за Польщею... домовилися й постановили, що ті місця мають залишатися пустими, як нині є»^[1][11].

Остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, що включала скасування козацького полкового устрою та роздроблення Лівобережжя на три звичайні імперські намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське)^[14].

Перекладання фінансового та логістичного тягаря імперських воєн на плечі автономії: «Корм охочим військам постачали посполиті, вони ж заготовляли на зиму сіно для військової артилерії»^[1][11][30].

Юридична фіксація розколу території. Москва цілеспрямовано роздробила колись єдину країну, перетворивши такі важливі регіони, як Запорожжя, на безправні буферні зони під спільним управлінням: «...Запорожжя (яке за договором 1667 року перебувало у спільному правлінні Москви та Варшави)»^[1].

Офіційне насильницьке приєднання окупованих земель Західної України (1939), а згодом Північної Буковини та Бессарабії (1940) з їх інтеграцією в адміністративну структуру УРСР^[2].

Обов'язок козаків забезпечувати себе власним провіантом та інструментом на весь строк робіт власним коштом^[1].

Ліквідація освіти рідною мовою: «Були закриті українські недільні школи»^[7].

Офіційна фіксація Українців виключно як «малоросів» (підгрупи великоруського племені) під час першого загального перепису задля бюрократичного знищення поняття окремого народу^[45].

Колонізація прилеглих до Криму українських степів утікачами з інших губерній та переселенцями з Балкан для створення лояльного тилу навколо анексованого півострова^[2].

Видання серпневого маніфесту Катерини II, що офіційно забороняв саму назву Запорозької Січі та стирав пам'ять про неї^[4].

Уряд Московського царства організовував напади на території Нохчі для масового захоплення полонених: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року відбулася «грабіжницька експедиція загонів донських козаків і союзних Петру I кабардинських князів на «Чеченський повіт» по Сунжі та Аргуну»^[10], внаслідок чого «було захоплено 800 осіб полонених, не рахуючи «пожитків»»^[10].

Уряд Російської імперії направляв фахівців для збору даних про землі та населення Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 1728 року офіцер І. Г. Гербер «за завданням уряду... склав опис місцевостей і населення... а також карту цього району»^[13].

Указ Олександра II: «Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав»^[7].

Заборона на відвідування культурних заходів: «Попечитель Київського навчального округу видав інструкцію, в якій заборонив учням та студентам відвідувати українські театральні вистави»^[7].

Заборона використання мови під час публічних культурних заходів: «На відкритті пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою»^[7]. Заборона виступати українською мовою на науковому з'їзді: «У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української»^[7].

Запровадження жорсткої цензури книгодрукування: «Указ Петра І про заборону друкування книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях»^[7].

Російська імперія замикала постачання Нохчі хлібом і сіллю на підконтрольні торгові точки, ставлячи життєво важливі товари в залежність від своєї адміністрації. Продаж Чеченцям хліба й солі допускався лише через мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині», з митом до казни та розглядом суперечок через імперського пристава^[23][13].

Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»^[10].

Уряд Московського царства укрупнював воєнізовані поселення на кордоні із землями Нохчі для посилення контролю: історик Я. З. Ахмадов констатує, що у 1711–1712 роках «дрібні козацькі гребінські містечка по Тереку зводяться, за розпорядженням царя Петра I, у 5 станиць - від Червленої до Курдюковської»^[10].

Пряма заборона та закриття легальних освітніх осередків: «Закриття ‘Просвіти’ в Одесі та Миколаєві»^[7].

Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом^[15].

Інституційне захоплення та ліквідація незалежної духовної структури на Правобережжі: «1839 року царська влада ліквідувала греко-католицьку церкву»^[2].

Видання офіційного маніфесту про заборону використання самої назви Січі в будь-яких документах^[1]. Фізичне осквернення святинь: «сплюндровано гробниці січових отаманів»^[22].

Скасування полково-сотенного адміністративного устрою на догоду імперському поділу земель: «вже в 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на Правобережжі»^[35].

Остаточне знищення посади лідера автономії. «10 листопада 1764 року Катерина II скасувала гетьманське правління»^[14].

Проведення Всесоюзного референдуму зі штучно заплутаним формулюванням про збереження оновленого СРСР, щоб легітимізувати імперський контроль і примусити республіки до підписання нового союзного договору^[26].

Насадження колоніальних символів у публічному просторі: встановлення пам'ятника Богданові Хмельницькому в Києві 1888 року. Пам'ятник конструювався імперією як символ єднання та покори Малоросії під владою царя^[4].

Пряме вилучення економічних ресурсів автономії: передання права збору прямих податків з місцевого українського населення безпосередньо царським представникам^[34].

Уряд Російської імперії обґрунтовував експансію ідеями просвітництва нерозвинених суспільств: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує прагнення чиновників метрополії «принести як християнство, так і цивілізацію 'диким і нецивілізованим' народам уздовж своїх кордонів»^[16].

Насильницьке вилучення в селян землі, худоби та сільськогосподарського реманенту в межах форсованої колективізації під гаслами соціалістичної модернізації^[15].

Примусове закриття всіх національних рад, педагогічних інститутів, театрів і культурних установ етнічних меншин в УСРР^[21].

Кампанія зі стирання імені лідера опору (Damnatio memoriae): «Два століття ім'я та справи Мазепи вимарували... Збивали його герби на збудованих ним храмах, замазували його ім'я на книгах»^[11][1][12].

Організація масової депортації та примусового переміщення українських дітей до Росії та Білорусі для їхньої подальшої культурної асиміляції. За ці злочини Міжнародний кримінальний суд офіційно видав ордер на арешт В. Путіна. У програмі культурної асиміляції українських дітей брали і беруть участь культурні діячі Російської Федерації^[17]. Програма вилучення дітей багато в чому нагадує історичний прецедент викрадення дітей нацистською Німеччиною, насамперед — на території окупованої Польщі^[18].

Ліквідація державності та міжнародної суб'єктності автономії внаслідок поразки шведсько-українських сил: «Україна з 1709 року втрачає свою незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, а тому перестає існувати як держава»^[22].

Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»^[24].

Офіційне юридичне затвердження Державною думою РФ 18 березня 2014 року насильницького включення Кримського півострова до складу Росії^[2].

Цілеспрямована демографічна асиміляція: «таємний указ імператриці Анни Іванівни правителеві України князю Олексію Шаховському», в якому приписувалося «спонукати їх й майстерним чином заохочувати їхні шлюби з великоросами»^[7].

Уряд Московського царства полонив і фізично знищив лідера опору: історик Я. З. Ахмадов констатує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[10], внаслідок чого ватажок Мурат Кучуков, «який пораненим потрапив у полон, був повішений»^[10].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання непокірного корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»^[13].

Масштабне викачування вугілля, металів та інших ресурсів із південних і східних українських регіонів для індустріалізації та збагачення імперського центру^[6].

Апарат Російської імперії конструював образ корінного населення як дикунів: історик Я. З. Ахмадов вказує, що дореволюційна історіографія описувала боротьбу горців «діями варварів, позбавлених 'цивілізованих' уявлень про незалежність і свободу»^[13], а імперський історик і учасник подій В. О. Потто наводить слова генерала О. П. Єрмолова, який заявляв, що «жорстокість тутешніх звичаїв не можна приборкати милосердям»^[46]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» характеризував Нохчі як природжену розбійницьку породу: «Чеченці, найзліші з розбійників, що нападають на лінію», їхня земля — прихисток, де «дружньо приймалися лиходії всіх інших народів, які залишали свою землю через якісь злочини», а саму Чечню «можна справедливо назвати гніздом усіх розбійників», «менше за інших наповнені були розбійниками, які брали участь раніше в усіх набігах Чеченців на лінію. У них збиралися хижаки й переховувалися…»^[47].

Уряд Московського царства використовував релігійну ідентичність та концепцію захисту одновірців для ідеологічного прикриття воєнної експансії: історик Майкл Ходарковський констатує, що дипломатичний апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»^[16], а вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн з невірного полону»^[16]; у результаті, як резюмує історик Майкл Ходарковський, під час просування на нові території «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної й теологічної риторики експансії»^[16], через що Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»^[5].

Відмова від підписання договору: заміна рівноправної угоди односторонніми «резолюціями» (указами) царя^[9][1].

Ідеологічне виправдання загарбницької російсько-турецької війни релігією та панславізмом. Постулюється історична місія Росії «захистити Слов'ян від Турків» і завоювати слов'янські землі «для їхнього ж блага»^[4].

Знищення базового шкільного ступеня рідною мовою: «Повна заборона початкової освіти українською мовою»^[7].

Відмова від договірного формату: «Рішительні пункти були видані у формі указу царського уряду гетманові... вказував на перетворення Гетьманщини на звичайну провінцію Російської імперії»^[38].

Ліквідація козацьких адміністративних одиниць і впровадження імперського поділу: «Маніфестом 1765 р. Катерина II скасувала козацький устрій... утворила Слобідсько-Українську губернію»^[41].

Скасування традиційного місцевого самоврядування: «Скасування у містах Магдебурзького права»^[7].

Впровадження колегії як паралельного органу влади для перехоплення судових і фіскальних функцій у гетьманської адміністрації^[2].

Збройне захоплення влади Державним комітетом з надзвичайного стану (ДКНС) для зриву підписання договору про Союз Суверенних Держав і збереження централізованого контролю над республіками^[20].

Знищення громадських і просвітницьких структур у місцях компактного проживання діаспори: «Ліквідація 'Просвіт' на Кубані, в Зеленому Клину»^[7].

Стирання історичних кордонів захоплених територій та їхня уніфікація через впровадження імперської системи контролю над Лівобережжям шляхом заснування Малоросійського генерал-губернаторства^[43].

Створення спеціалізованого відомства в Москві для управління автономією замість дипломатичного Посольського приказу. Ця дія перевела Гетьманщину зі статусу іноземної держави в ранг внутрішньої колонії^[33].

Законодавче переведення освітніх закладів: «Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання»^[7].

Масове виселення мільйонів українських селян із рідних земель до Сибіру та на Далекий Схід у ході проведення Столипінської аграрної реформи^[8].

Тотальне вивезення промислового обладнання, продовольства та сільськогосподарської техніки вглиб СРСР під час відступу^[2].

Конфіскація абсолютно всього продовольства, включно з викачуванням насіннєвих фондів, через механізм непосильних хлібозаготівель, що призвело до масового смертоносного голоду^[15].

Офіційна заборона Олександра III: «Про заборону вживання в офіційних установах української мови»^[7].

Системне нав'язування логіки вищості метрополії: публіцист Міхаіл Катков формулює ідеологему про те, що підкореним народам «доведеться підпорядковуватися державній нації», тобто російському народові^[4].

Продовження адміністративного тиску на школи: Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах»^[7].

Спроба бюрократичного перепідпорядкування територій — оголошення Донбасу автономною частиною, безпосередньо пов'язаною з Росією, в обхід будь-якої української влади^[25].

Використання Договору про утворення СРСР (грудень 1922 р.) для формального декларування союзу рівноправних республік, що маскував остаточну централізацію влади в Москві^[25].

Внутрішнє перекроювання адміністративних кордонів у СРСР: формальна передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР з метою «зняття з РРФСР економічного тягаря відбудови півострова» після Другої світової війни та депортації корінного населення^[4][2].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[15].

Ліквідація автономії через адміністративну реформу 1707 року: передання українських справ до Розрядного приказу з метою «Козаків у регулярне військо перемінити... права і вольності військові поламати»^[1][11][19].

Свідоме приховування союзним керівництвом у Москві масштабів аварії на ЧАЕС від власного населення та міжнародних організацій, позбавлення Українців інформації про рівень радіаційної загрози^[27].